— Все… — ледве чутно вимовив Григоренко.

— От як вони нас бояться… — тихо відказав йому Шрагін.

Назаров трохи нахилився вперед, щоб побачити Шрагіна, і голосно сказав:

— Це не страшно, головну муку ми витримали…

— Умремо, товариші, без страху, як належить чекістам, — уже голосніше промовив Шрагін і подивився на Григоренка. Тепер очі у Григоренка не були байдужі, але в них було якесь хворе поєднання рішучості й туги. Шрагін сказав йому: — Батьківщина узнає, як ми гинули, пам’ятайте про це…

— Батьківщина все узнає! — майже радісно вигукнув Назаров.

Почувся тупіт ніг по кам’яних східцях — у підвал спустилися Бульдог, начальник тюрми Гроссвальд і Релінк.

Вони зупинилися перед приреченими. Релінк насмішкувато дивився в очі Шрагіну.

— Ну, пане Шрагін, чого ви ждете від мене? — запитав він.

— Вироку, — голосно відповів Шрагін.

— Вирок ви собі винесли самі. Нам лишається тільки його виконати. Я — ворог всіляких формальностей.

— Я теж, — сказав Шрагін. — Та все-таки, коли ми вішатимемо вас, ми цієї формальності дотримаємося, хоч вам від цього не полегшає…

Григоренко нервово розсміявся. Назаров із запалом вигукнув:

— Усіх вас до одного повісимо! Усіх!

— Кінчайте! — крикнув Релінк.

Начальник тюрми повернув вимикача, і в глибині підвалу спалахнула яскрава лампочка, освітивши щербату стіну.

Солдати тюремної охорони відвели Шрагіна, Григоренка і Назарова до освітленої стіни і швидко повернулися. П’ятеро солдатів і фельдфебель стали в ряд упоперек підвалу. Фельдфебель вийняв з кобури пістолет і короткозоро оглядав його, наче обнюхував.

Вони стояли так само, як раніше: посередині — Григоренко, праворуч від нього Шрагін, ліворуч — Назаров… Їх поставили обличчям до стіни, але вони разом, як по команді, повернулися обличчям до катів.

— Товариші, ми виконали свій обов’язок до кінця. Умираємо за нашу Батьківщину, за її перемогу! Батьківщина нас не забуде! — неголосно сказав Шрагін.

Назаров, виставивши вперед праве плече, закричав:

— Смерть гітлерівським бандитам! Чекісти не здаються! Стріляйте, гади! Всіх не перестріляєте!

Щось крикнув Релінк, а за ним — Бульдог, і все потонуло в гуркоті автоматів…

Дорогий читачу! Повір, мені було б набагато легше і приємніше придумати й написати, як підпільники підкопалися під тюремний мур, висадили в повітря корпус одиночок і врятували моїх героїв. І мені важко було писати останній розділ, який ти щойно прочитав.

Кілька разів я починав писати і відкладав. У мене були відчуття, ніби я продовжую життя Шрагіну і його товаришам. Два тижні зовсім не підходив до письмового стола — сів і поїхав до міста, де все це діялось. І там зразу ж пішов у тюрму, в корпус одиночок, де сиділи перед стратою Шрагін, Назаров і Григоренко. Признаюсь, мене вела туди думка: «Я ж усе-таки пишу не звіт, а повість. Подивлюся тюрму, і, якщо побачу, що була хоч найменша реальна можливість утечі, спробую врятувати своїх героїв…»

Я обійшов корпус одиночок з усіх боків — на жаль, він так розташований у тюремному дворі, що підібратися до нього підземним ходом, ззовні неможливо.

Представник адміністрації тюрми, що супроводжує мене і знає, чим я цікавлюся, теж хоче, щоб мої герої врятувались, та настроєний він песимістично. Показуючи на корпус одиночок, розказує:

— Будували ще за царя, поклали метрові стіни, та й заглиблені вони в землю на кілька метрів. До речі, першими в’язнями цього корпусу були 1905 року повсталі матроси крейсера «Очаков»… — Він із злістю дивиться на глуху стіну корпусу, зітхає і каже: — Вашим героям утекти звідси немислимо. Рити до них тунель можна тільки від берега, а там навкруги голе місце, і його добре видно з усіх сторожових вишок.

Ми заходимо в корпус і дивимося камери-одиночки. Між ними теж метрові стіни. Кожна камера — це кам’яний ящик за кутими дверима.

— Розумієте, в чому горе, — каже мій супутник. — Навіть якщо припустити, що вашим героям пощастило вирватися з корпусу, — то що потім? Вони опиняються в пустому тюремному дворі, який теж ідеально видно з вишок. А їм же треба ще подолати майже п’ятиметрову тюремну огорожу. Немислимо, немислимо…

Так, я розумію, втеча звідси скидалася б на чудо з дуже гарної казки.

Та не тільки в цьому була б солодка неправда. Я зустрічався в місті з багатьма людьми, які так чи інакше в одному строю із шрагінцями боролися з ворогом. І вони тільки маленька крихта уцілілих. Я їм казав про своє бажання врятувати моїх героїв і просив їх розповісти, як врятувалися вони самі.

— Це був найважчий час, — розказав мені один з них. — Місто захлиналося кров’ю. Я мав загинути, розумієте — мав загинути. Піді мною вже горіла земля. І в цей час керівництво підпіллям наказало мені залишити місто і йти назустріч фронтові. Мені пощастило вийти, і незабаром я став солдатом Червоної Армії. Потім я дійшов з військами до Відня і от не маю навіть подряпини, а мої бойові ордени свідчать, що я і на війні не ховався за плечі товаришів… Тепер у мене є син. Школу кінчає. Минулого року приходить додому весь у синцях, жаліється, що учні в класі сказали, наче його батько, тобто я, ніякий не герой, якщо лишився живий. Він, звичайно, за мене в бійку… Вислухав я його, пішов у садок і, повірите, заплакав. Слово честі. Розумієте, я ж справді з усіх поглядів мав загинути…

Ми стояли і розмовляли на тій вулиці, де номерний знак кожного будинку повторював прізвище мого головного героя. Це тепер вулиця його імені. Нею він кожного дня ходив на завод… До нас підійшов сивий чоловік, спираючись на важку саморобну палицю. Він привітався з моїм співрозмовником по-приятельському, на «ти». Я познайомився з ним і довідався, що він колишній командир полку, з яким мій співрозмовник дійшов до Відня. Узнавши, про що ми розмовляли, він сказав:

— Мене призначили у цей полк в середині війни. Отже, в середині. З того складу, який я прийняв, до Відня дійшло… приблизно… ні, краще не лічити. Така вже була ця війна, і інакше перемогти в ній було неможливо. Така, виходить, війна. Старалися, звичайно, перемагати малою кров’ю, але ж мала кров — теж кров. А в такій війні мала кров — це, брат, все одно могил не перелічити. А от інколи читаєш книжку про війну — острах проймає: як по-молодецькому треба було воювати, а я ж, дурень, не вмів. Ображають такі книжки нас, тих, хто лишилися живими, а головне, тих, загиблих. Ви, як я зрозумів, пишете про чекістів. Ці ж люди весь час на вістря ножа грудьми йшли. Що ж, ви їм подушечки на груди підкладатимете? Оживлятимете мертвих? На радість, виходить, любителям солоденького чтива? Я б цього не робив…

На другий день я поїхав на кладовище, до могили Федорчука.

Ми їхали вчотирьох: Юля, я і два сини Федорчука: один — курсант військового училища, другий — студент художнього інституту, обидва на диво схожі на батька — плечисті, русяві, голубоокі. Вони називали Юлю мамою, хоч народила їх зовсім інша жінка. Обидва вони народилися ще до війни, в маленькому містечку на півночі України. Там і тепер живе їхня рідна мати. У них дві матері. Обидві ці жінки дружать і разом зберігають пам’ять про Федорчука. Треба було бачити, з якою журливою ніжністю ставиться Юля до цих хлопців… Вона сказала мені напередодні: «Я ж знала, що у Саші є двоє синочків, і коли добивалася в гестапо, щоб мені дозволили поховати Федорчука по-людському, то іще тоді думала — от приїдуть на його могилу сини, і я скажу їм, якою справжньою людиною був їхній батько, щоб самі чесно жили, щоб людьми стали…»

Коли ми сиділи біля могили, до нас підійшов Сергій Димко. Він живе і працює в цьому місті, сьогодні в нього перший день відпустки. Сергій зайшов до Юлі, довідався, що вона поїхала на кладовище, і поспішив сюди. Він сидів коло могили понурений і за весь час не промовив ні слова. Здавалося, він не чув, як Юля розповідала синам Федорчука про їхнього батька… Про що Сергій зараз думав, що пригадував? Може, пригадував, як шугав чорний дим з печей Бухенвальду і Дахау, де він провів останній рік війни? Чи як повернувся в це обпалене місто до своєї Зіни, і вони разом, ніби знову, починали жити?.. «Іноді серце як защемить, як защемить — навіщо, думаю, я живий зостався? Мені ж на хлопців Федорчука очі важко підвести…», — сказав він мені, коли ми в місцевому краєзнавчому музеї стояли перед стендом, присвяченим пам’яті Шрагіна і його бойових товаришів. Там була і його фотографія. Біля нас зупинилася група школярів. Вони розглядали експонати, документи, фотографії і пошепки перемовлялися. Хлопець, показуючи на фотографію, мовив: «Усі загинули… усі до одного…» Діти пішли далі. І от після цього Димко сказав, як у нього щемить серце. І потім додав: «Із нас, тих, що вижили, тільки Харченкові пощастило, він з бою не вийшов ні на хвилину…»