Релінк більше не морщився.
— А тепер ходімо в будинок, де працюватимемо ми з вами, панове, — і далі фіглярничав Варзер…
Та ось Релінк залишився сам у відведеному йому кабінеті. Всі меблі були розставлені саме так, як він любив. Був навіть маленький столик з кріслами. Оглянувши його, Релінк розсміявся. Брамберг, очевидно, не знайшов у цьому місті низького столика і, недовго думаючи, підпиляв ніжки в якогось старовинного стола з червоного дерева.
Релінк вийняв із сейфа товстий зошит в шкіряній оправі, на якій золотом було тиснення «Щоденник», і сів до стола. З перших днів війни з Польщею він майже щодня робив записи в щоденнику. Всі кого друзі знали про це, іноді в тісному колі Релінк вголос читав свої записи.
Цього дня він записав:
«Отже, починається новий етап мого життя. Я прибув у це російське місто. А втім, воно чомусь вважається українським. Місто зовсім не таке мале й не так погано благоустроєне, як мені здавалось. Та все це не має значення. Головне — горде усвідомлення своєї участі в великій історії рейха. Подумати тільки: ще недавно я був на французькому узбережжі Ла-Манша, потім в Амстердамі, а зараз я на російському березі Чорного моря. Чарівний геній і чарівна сила фюрера не знають відстані й перешкод!
Коли думаєш про це, хочеться одного: бути гідним історії. І ось моя клятва: моя рука ні разу не здригнеться і тут. Настане час, і я доповім рейхсміністрові, що радянський південь в цілковитому розпорядженні Німеччини і фюрера. Так буде!
Я закінчу писати цей щоденник у той день, коли війна завершиться, і передам його в музей, що прославлятиме геній фюрера…»
Цей щоденник знаходиться тепер в архіві військового трибуналу серед речових доказів у справі повішеного Релінка.
Розділ 8
Кілька днів на заводі німецькі сапери гасили пожежі й шукали міни, що не вибухнули. Нарешті, вони пішли, а справжніх нових його хазяїв все ще не було…
Кожного ранку сюди разом із Шрагіним приходили сотні робітників і чоловіків з п’ятнадцять службовців заводоуправління. Робітники розходились по території і весь день тинялися без діла. Службовці просиджували в порожньому кабінеті директора. Шрагін теж приходив у цей кабінет. В перший день він розказав їм, як потрапив на завод, але, видно, розповідь його не викликала довір’я. А колишній керуючий справами заводоуправління, огрядний, червонощокий здоров’як, якого всі звали Хомич, вислухавши розповідь Шрагіна, підійшов до нього і порадив «тікати на всі чотири сторони».
— Вас же, так би мовити, ще не взяли на облік, і коли щось трапиться, вам цілковите виправдання, — сказав він, незрозуміло посміхаючись.
Шрагін уважно стежив за Хомичом, намагаючись розгадати, чому він залишився і до чого готується. Серед тих службовців, що не виїхали, він поводився найбільш розв’язно і верховодив ними.
Цього ранку Шрагін зустрів біля заводських воріт Павла Ілліча Сніжка. Він був в акуратно випрасуваному темно-синьому костюмі, у галстуку, в начищених до блиску чоботях.
— Чого це ви так причепурилися? — запитав Шрагін, привітавшись.
— Товар лицем показуємо, — підморгнув Сніжко. — Хай не думають, що ми якісь безкультурні азіати.
Шрагін дивився на нього здивовано й зацікавлено: а до чого готується і на що здатний цей?
— Що робитимемо, Павле Іллічу? — поцікавився Шрагін.
— Я людина дисциплінована, — відповів Сніжко. — Зміну протиняюсь — і додому з чистою совістю.
Вони зупинились перед будинком заводоуправління.
— Знаєте, про що я весь час думаю?.. — заговорив Сніжко. — От нам казали: радянська влада, радянська влада, все, мовляв, на ній держиться. Загине вона, загинемо й ми. А от радянської влади немає, прийшла інша влада, і нічого не загинуло, і ми з вами живемо під тим же сонечком.
— А заводу вам не шкода? — запитав Шрагін. — Ви ж стільки років віддали йому.
Сніжко знизав плечима.
— Та, мабуть же, німці завод налагодять, — незворушно відповів він. — А хіба не однаково, де нашому братові ішачити? Я тут на пальцях розмовляв з одним німчиком-сапером, він із міста Гамбурга, як я зрозумів. То він казав, що робітники в них одержують платню велику й живуть не бідуючи.
— Все ж, треба буде звикнути до нового життя, — невиразно сказав Шрагін.
— Та до чого там звикати? — здивувався Сніжко. — Що таке життя? Вранці встав, поснідав, пішов на роботу, вернувся, пообідав, ліг відпочити. Потім з дітлахами погрався і — спати. Що ж, по-вашому, німці заважатимуть нам так жити?
— Дідько їх знає! — зітхнув Шрагін. — Піду я в заводоуправління, може, якісь новини є…
У кабінеті директора була та ж сама картина: службовці, очікуючи нових хазяїв, вдавали, що ведуть невимушену розмову.
Всі сиділи навколо просторого стола, наче зібралися на нараду в директора. На місці головуючого височіла, як завжди, огрядна постать Хомича. Увійшовши в кабінет, Шрагін голосно привітався, але відповів йому один Хомич.
— Здрастуйте, товаришу необлікований, — сказав він осміхаючись. — Чи, може, тепер треба говорити пане необлікований?
Дехто з присутніх засміявся. Шрагін усміхнувся і мовчки сів на диван.
— Нема, як видно, дисципліни в німецьких директорів. Так ми й розмагнітитись можемо, не дай бог, — єхидничав Хомич.
Він підвів очі вгору і раптом вигукнув.
— Братики, погляньте! — він показував на портрет Сталіна, що висів над директорським столом. — Коли б не було нам від цього біди, га? Ану, Капликов, ти найвищий, вилазь на стіл, зніми від гріха подалі. І як це ми й досі не помітили!
Довгов’язий чоловік встав.
— Не треба цього робити, — голосно сказав Шрагін.
Довгов’язий зупинився і, навіть не поглянувши на Шрагіна, поквапно сів на своє місце.
— Слухай-но, а чи не спізнились ви тут командувать? — спитав Хомич.
— Нічого нам зайву активність показувати, — спокійно промовив Шрагін.
— А якщо вони розлютують, коли побачать? — запитав Хомич.
— Накажуть — знімемо, — відповів Шрагін.
— Ну дивіться! — погрозливо сказав Хомич. — На випадок чого, ми на себе цього гріха не візьмемо.
— Викажете? — спитав Шрагін.
— Навіщо? — посміхнувся Хомич. — Дамо об’єктивну інформацію.
І знову за столом засміялись.
Раптом двері розчинились, і до кабінету ввійшли два солдати з автоматами. Вони зупинились по обидва боки дверей, і одразу в кабінет швидкою ходою зайшов літній сутулий чоловік, незрозуміло, військовий чи цивільний, а за ним ще троє в цивільному.
Літній зняв військового кашкета з високим наголовком і простягнув його назад, через плече. Кашкета підхопив молодик у світлому плащі.
Всі, хто сидів за столом, схопилися і, не зводячи очей з прибулих, виструнчилися, наче солдати.
Літній розстебнув темно-сірий плащ і, погладжуючи долонею сивий йоржик чуба, розглядав кабінет. Його погляд зупинився на портреті Сталіна.
— О! — вигукнув він і повернувся до своїх супутників. — Спитайте, чому це тут?
Один з його супутників вийшов наперед і досить пристойною російською мовою — очевидно, це був перекладач — звернувся до службовців.
— Пан шеф-директор адмірал Бодеккер цікавиться, чому це тут? — він показав на портрет.
— Ми хотіли зняти… Але ось цей… добродій не дозволив, — швидко відповів Хомич, показуючи на Шрагіна.
Вислухавши переклад, шеф-директор звернувся до Шрагіна:
— Чому ви не дозволили?
Перш ніж перекладач встиг розкрити рота, Шрагін сам відповів по-німецькому:
— Я подумав, можливо, вам буде приємно зробити це самому.
— О! — адмірал уважно подивився на Шрагіна, і раптом обличчя його розпливлося в посмішці. — Чудово! Це буде мій сувенір. Зніміть хто-небудь…
Зробив це той же довгов’язий Капликов. Адмірал наказав своєму ад’ютантові сховати портрет і звернувся до Шрагіна:
— Ви хто тут?
— Інженер.
— А ці? — адмірал кивнув на інших.
— Службовці заводоуправління, — відповів Шрагін.
