Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Може, наших робітників збираються безкоштовно в санаторій посилати? — задирливо спитав Хомич. — А я розумію так: добровільно залишився, значить здався в полон, а в полоні коржиками не годують.

— А ви самі хіба не в такому ж полоні? — тихо спитав Шрагін.

Хомич мовчав.

— А якщо ви теж перебуваєте в полоні, — вів далі Шрагін, — чому ж, на відміну від робітників, одержуючи пристойний оклад, ще займаєтесь аферами з німецькими інтендантами?

Хомич знову промовчав. Шрагін обдумував, що він скаже адміралові з приводу цієї історії.

— Загалом я бачу, що ви просто не зрозуміли, що ваша економія німецьких грошей нерозумна, — примирливо сказав Шрагін.

— Припустимо, — погодився Хомич. — І що з цього?

— Раз ви, нарешті, зрозуміли — значить, треба від цієї позиції відмовитись, от і все.

Хомич мовчки похитав головою.

— Словом, якщо хочете, щоб я виконав ваше прохання — не топити вас, — сказав Шрагін, — я повинен почути ваше визнання того, що ви не зрозуміли шкідливості економії, яку придумали. Кінець кінцем мені не хочеться, щоб вас дуже тяжко покарали. Як-не-як ми з вами в однаковому становищі.

— Припустимо, але я в лакеях при адміралі не перебуваю, — відрізав Хомич.

— Лакеї бувають різних рангів, і вам цього звання теж не зректися, — усміхнувся Шрагін.

— Може й так, може й так, — пробурмотів Хомич, здивовано глянувши на нього.

— Отже, домовились?

— Про що?

— Давайте кінчати цю казку про білого бичка, — розсердився Шрагін, розраховуючи приголомшити Хомича логікою ситуації. — Якщо ви справді хочете, щоб я допоміг вам уникнути тюрми, то я можу це зробити тільки при одній умові: ви повинні щиро визнати, що не розуміли абсурдності своєї економії, інакше ви просто свідомо здійснювали політичну диверсію. І саме так керівництво заводу схильне розцінювати ваші дії.

— Кажіть, що хочете, — втомлено мовив Хомич.

— Те, що я скажу, це моє діло, — Шрагін підвівся і підійшов до дверей. — Але якщо вас викличуть і ви не скажете самі, що визнаєте свою помилку, тоді ремствуйте на себе…

Того ж дня Хомича за розпорядженням адмірала Бодеккера перевели на посаду комірника. Шрагін терміново повідомив про всю цю історію підпільників, і незабаром учасник підпілля, що діяв на заводі, встановив зв’язок з Хомичем.

Розділ 27

Те, що Емма Густавівна буквально розчинилася в новому своєму житті і тепер тремтячи ждала приїзду в гості з Німеччини свого родича, можна було якщо не виправдати, то хоча б зрозуміти. Так уже вийшло, що все її життя в радянський час пройшло осторонь од тривог і радощів країни, а початок її життя минув в атмосфері типово німецького міщанства. Зараз перед нею наче воскресло все з дитинства і юності.

Шрагін не міг зрозуміти Лілю, і це хвилювало його дедалі більше. Між ними відбулася розмова, якої він, по правді кажучи, сподівався, бо помічав дещо у взаєминах Лілі з ним, але не міг уявити, що розмова ця приведе до таких неприємних наслідків.

Якось увечері Ліля почала спершу жартівливу розмову про їхні, як вона сказала, гумористичні особисті взаємини.

— Я не бачу в цьому гумору, — серйозно відповів Шрагін. — Те, що нас з вами вважають чоловіком і жінкою, в даному становищі корисно для нас обох.

— А мені смішно, — вперто повторила Ліля. — Доводжу до вашого відома, дружинонько, що позавчора генерал Штромм майже освідчився мені в коханні. Але я не змогла витримати ролі і розреготалась, а потім сказала йому, щоб він спочатку це питання погодив з моїм чоловіком. Проте генерал заявив, що мій чоловік мене не вартий і що, за його спостереженнями, ви мене не любите. Я, звичайно, заперечувала, доводила, що ми дуже любимо одне одного, і ще нагадала йому церковну заповідь: да убоїться жона мужа свого. — Ліля засміялась і раптом знітившись, тихо сказала: — А все це разом узяте дається нелегко.

Шрагін мовчав, збираючись з думками. Те, чого він дуже боявся, настало. Він уже давно підозрював, але вельми сподівався, що помиляється. Треба було об’яснитися.

— Лілю, люба, — сказав він, підійшовши до неї зовсім близько. Він побачив, як вона здригнулась і повернулася до нього з широко розплющеними очима. — Зрозумійте мене, люба Лілю, ми з вами в цьому не належимо собі, — мовив він дуже тихо. — І те, що ви називаєте «все разом узяте», — це ж не що інше, як наша з вами боротьба.

— Наша… Наша з вами… Ми, — сказала Ліля, затуляючи обличчя руками, її голос став глухий, уривчастий. — Коли б ви тільки знали, яка я самітна серед усіх цих «нас», «ми» і так далі!.. Адже в мене навіть матері не стало… Ви ж самі бачите, яка вона тепер.

— Треба намагатися її хоча б зрозуміти, — лагідно сказав Шрагін.

Ліля відкрила обличчя, випросталась.

— Вам лишається тільки додати, що вона в цьому своєму стані сприяє нашій з вами боротьбі! — тихо мовила вона, дивлячись ненавидячими очима на Шрагіна.

— Справді, це так і є, — знову лагідно відповів Шрагін. — Вона створює обстановку, в якій ми з вами дістаємо дуже цінну інформацію, не забувайте цього.

— Можливо… можливо, — наче відразу знесилівшись, ледве чутно сказала Ліля і спитала жалібно, немов уже знаючи відповідь: — Ви любите свою дружину?

— Так.

Вона пройшлась по кімнаті, потім зупинилась перед Шрагіним. її обличчя було нерухоме. Дивлячись йому в очі, сказала:

— Мабуть, усе склалося б інакше, якби її не було.

— Ні, все було б так само, — витримуючи погляд Лілі, лагідно й сумно сказав Шрагін.

Ліля заплющила очі, з яких от-от мали бризнути сльози. Але пересиливши їх, постояла трохи біля Шрагіна і відійшла до вікна.

— Це останній у моєму житті випадок, коли я послухала маму, — сказала вона не обертаючись. — Це вона порадила мені поговорити з вами. Пробачте мені.

Шрагін встав, підійшов до неї, взяв її руку й поцілував.

— Лілю, ви ще знайдете собі достойного друга, повірте мені. Треба тільки пережити цей чорний час.

Не віднімаючи руки, Ліля сказала ледве чутно:

— Видно, я переграла свою роль в спектаклі.

— Я не можу, Лілю, казати неправду ні вам, ні собі. Не можу.

Ліля тихенько вивільнила руку й рішуче промовила:

— А я більше не можу грати неправду. Я гратиму тепер правду, і моя нова роль: жінка, яку не любить чоловік, і вона його теж. Як кажуть, сім’ї не вийшло…

— Навіщо це вам?

— Я повинна зробити це в ваших же інтересах, — уже спокійно говорила вона, але скільки прихованої іронії і гіркоти було в кожному її слові! — Я боюсь, що наші такі корисні вам гості почнуть підозрювати недобре самі.

— Наші родинні справи нікого не стосуються, — почав Шрагін, але Ліля ніби й не чула його.

— А чи не стануть вони зі мною балакучіші, коли я гратиму іншу роль? — перебила вона і поквапно додала: — Ви не хвилюйтеся, бруду я не торкнусь, але мені буде так легше, слово честі. В старій ролі я можу зрадити себе. А діло лишається ділом, можете мені повірити.

— Можу вам сказати одно: мені буде неприємно бачити вас… — Шрагін затнувся і сердито закінчив: —Бачити вас в іншій ролі.

Ліля пішла до себе в кімнату. На другий день вона поводилась як і раніше, наче й не було цієї розмови. Минуло тижнів зо два, і Шрагін заспокоївся, вирішивши, що дівчина, мабуть, передумала міняти свою роль.

Так тривало доти, доки в домі не з’явився полковник медичної служби з вісімнадцятої армії Бертольд Лангман. Першого разу його привів у гості генерал Штромм, а потім він став приходити і без генерала. Йому було років тридцять п’ять, і він зовсім не скидався на німця, тим більше військового. Чорний кучерявий чуб, великі сумні карі очі, вузьке обличчя, тонкий горбкуватий ніс робили його схожим на єврея. Саме це подумала Емма Густавівна ще в прихожій, коли він прийшов уперше, і втупилася очима в гостя з неввічливим переляканим здивуванням.

— Не хвилюйтеся, мадам, — зареготав генерал Штромм, — він німець, але з домішкою союзницької угорської крові. Пробачте йому це і знайомтесь: Бертольд Лангман, полковник. Воює з ножем у руках, він — головний хірург армії.

42
{"b":"196089","o":1}