— Нічого собі запрошення, — усміхнувся Савченко, проте, без будь-якої образи. — Ваші люди схопили мене, як карного злочинця, і притягли сюди.

— Я вже попросив пробачення, — підвищив голос Релінк.

— Пробачення прийнято, — спокійно сказав Савченко. — Догадуюсь: поспішати вас примусив рейхсміністр, що приїхав сюди. Ви здивовані моєю поінформованістю? Час перестати недооцінювати можливості таких організацій, як наша. Я слухаю вас, пане Релінк.

— Що ви маєте по червоному підпіллю? — спитав Релінк.

— В усякому разі, більше ніж ви. Але я не жадібний і готовий поділитись.

— Прошу, — Релінк поклав перед собою аркуш чистого паперу.

— Я поки що дам вам дві ниточки, — Савченко вийняв з кишені пошарпану книжечку для нотаток, довго її перегортав, поки знайшов у ній потрібний запис. — Пишіть: Любченко Марія Степанівна — комуністка, головний лікар туберкульозної лікарні, і другий — Родіонов Павло Сергійович, теж комуніст, колишній директор трамвайного парку. Адреси потрібні?

— Давайте.

Релінк записав адреси і, відсунувши вбік аркуш паперу, суворо спитав:

— Відомості точні?

— Абсолютно. І тим більше прикро, що ви відмовилися взяти від мене їх раніше.

Релінк проковтнув і це. Савченко поклав на стіл надрукований на машинці список прізвищ і сказав:

— Це мої надійні люди, яких я всіляко рекомендую вам призначати на вирішальні посади в цивільній адміністрації: магістрат, поліція і таке інше. Можете покластися на них. — Він підвівся. — Сподіваюсь, назад мені теж дадуть машину?

Релінк розпорядився подати до під’їзду машину і, прощаючись, сказав:

— Надалі ми зустрічатимемося з вами не тут. Адресу моєї конспіративної квартири вам повідомлять.

Коли Савченко пішов, Релінк викликав Бульдога і віддав йому адреси Любченко і Родіонова.

— Доведи, що ти справді бульдог. Ще сьогодні вночі обидві ці тварюки повинні бути тут…

В групі на особливому становищі був радист Кирило Мочалін. Про його існування, крім Шрагіна, ніхто не знав. На відміну від усіх Кирило був місцевий. Тут він народився і прожив усі свої двадцять п’ять років. Правда, останні два роки перед війною його в рідному місті бачили рідко: він працював матросом на вантажному пароплаві і довго перебував у закордонних плаваннях. Два — три рази на рік юнак появлявся в місті і тиждень гуляв на відчай душі, оточений своїми дружками дитинства. Він виглядав серед них, як папуга серед горобців, — яскравий, строкатий у своїх закордонних обновках. Батька в Кирила не було. Мати працювала в кравецькій майстерні закройщицею. Заробляла непогано, і Кирило — єдиний її скарб — ніколи нужди не знав.

Війна застала Кирила на побивці дома. Він приїхав у місто 10 червня і наступного дня сказав матері, що жениться. її це не здивувало, вона знала, що син уже давно «крутить любов» з сусідською дівчиною Ларисою. Більше того, вона зраділа, що тепер не буде самітньою під час тривалої відсутності сина. Через тиждень відгуляли весілля, і в їхньому будиночку, на тихій околиці міста виникла нова сім’я. А через п’ять днів — війна. Кирило не побіг у райвійськкомат і не з’явився на свій корабель в Одесу. Розказуючи про себе Шрагіну, він щиро признався, що «піхотний варіант» його не влаштовував, а тонути в морі на старому своєму кориті не хотів. У нього був дружок, який працював шофером в обласному управлінні НКВС. Кирило побіг до нього — допоможи, мовляв, влаштуватися до вас. Почали вони думати, за що зачепитись. І тут стало відомо, що Кирило, бувши за штатом палубним матросом, в порядку комсомольського змагання опанував професію радиста і вже потроху чергував у радіорубці пароплава. Вирішили діяти в цьому напрямку. Приятель Кирила возив самого начальника управління, йому він і закинув добре словечко про друга. І як іноді буває в житті, трапився щасливий збіг: саме в цей день начальник дістав секретний наказ із Москви підібрати радиста, придатного для роботи в підпіллі.

Начальникові Кирило сподобався — саме те, що треба. Відомий у місті піжон і гуляка з матросні, мати — кустар-одиночка без, патенту, на додаток віруюча. Сам Кирило хоч і погано, але знає німецьку мову. Правда, під час перевірки з’ясувалось, що радист він поганенький, але Кирило дав слово «відполірувати цю справу до цілковитого блиску». І справді, не минуло й двох тижнів, як радист управління доповів начальникові, що новенький вчиться наполегливо і вже має великі успіхи. Кирило був здібний хлопець, він любив говорити про себе: «Ти мене тільки запали так як треба, а світла я дам за п’ятьох». А тут він запалився, за його висловом, «з усіх боків». По-перше, геть чисто відпадали і піхотний і морський варіанти, а по-друге, його хвилювала перспектива таємної роботи і зв’язані з нею пригоди, риск.

Все це Кирило Мочалін одверто і щиро розказав Шрагіну під час їхньої першої зустрічі, яка відбулась у будиночку, де він жив.

Кирило подобався Шрагіну тим, що не боїться, тримається упевнено і навіть весело. Та водночас Шрагін, як кажуть, на просвіт бачив його нескладну легку душу. Він спробував говорити з ним про політику, але з цього нічого не вийшло.

— Ви на це мене не щупайте, — весело сказав Кирило. — Я ще з школи політики не терплю, але… — після великої паузи підняв угору палець і говорив далі без усмішки, карбуючи слова: — Але перед фашистом, душу його в яму, будьте певні, не здригнуся. Я цю сволоту зблизька бачив у різних портах світу. Гірших типів шукай — не знайдеш, і в них крові не вистачить заплатити за нашу порушену житуху.

Шрагіну залишалося поки що задовольнятися хоча б такою політичною програмою радиста, і він продовжував з ним розмову про справу.

— Де знаходиться рація?

— Ходімте, покажу вам мої таємні катакомби, — підморгнув Кирило.

Вони пішли в сіни, і Кирило ліхтариком освітив куток, де стояв ослін з відрами, наповненими водою.

— Тут ми маємо парадний хід, — сказав Кирило, лукаво мружачись. — Не знаходите?

Він одсунув ослін, натиснув ногою край широкої мостини, вона трохи піднялась, він підхопив її рукою і поставив вертикально. Вниз, у чорноту підвалу, спускалась вузька драбина.

— Пірнемо? — весело спитав радист.

Глибокий, акуратно обшитий дошками підвал під сінями був заставлений діжками і ящиками.

— Тут ми маємо квашену капусту, овочі та інше їство, — пояснив Кирило. — Іншими словами, тут живуть запасливі люди, та й край. Але, — він підняв палець, — айн мінут, як кажуть фріци, — ми беремо оці дві дошки і… — Збиті докупи дві дошки виявилися дверцятами, за якими була тісна комірчина. Промінь ліхтарика освітив там стіл, на якому стояла рація, тумбочку і поставлене до стіни ліжко-розкладушку.

— Не радіорубка, а фантастика! — з веселою гордістю заявив Кирило. — Сам усе спланував і сам зробив, самої землі виніс, мабуть, цілий вагон.

— Хто, крім вас, знає про тайник? — спитав Шрагін.

— Тільки товариш з управління, який привозив рацію.

— Невже ні мати, ні дружина не помітили, як ви тут працювали?

— Чому не помітили? — здивувався Кирило. — Вони навіть допомагали мені посильно, але їм відомо тільки одне: що я довів до ладу підвал, щоб запастися продуктами на важкий час, і як військовий варіант — бомбосховище. А те, що я ще обладнав тут радіорубку, це їм і вві сні не снилося. Одним словом, не хвилюйтеся…

Але Шрагін не міг не хвилюватися — йшлося про найважливіше у всій діяльності групи: втрата зв’язку означала б майже повний провал роботи. До появи в місті німців він ще двічі зустрівся з Мочаліним, намагаючись узнати його краще і вселити йому почуття високої відповідальності за доручену справу. Ці зустрічі не минули марно для Кирила — він став помітно серйознішим.

Незабаром після приходу гітлерівців Шрагін прийшов до нього з першою радіограмою і знову занепокоївся. Вони сиділи у підвальному тайнику, Кирило налагоджував рацію. Шрагін спитав, що він думає про влаштування на роботу.

— А навіщо? — безтурботно відізвався Кирило. — Матуся моя вже ішачить кастеляншею в німецькому госпіталі. Вона взяла туди і мою Ларку. Харчі звідти таскають. А головне, зміна в них нічна, і я тут можу без свідків робити що завгодно.