Шрагін розхвилювався. У Москві в поспіху з ним не змогли навіть попрощатись як слід. І тільки тут, від цього втомленого літнього полковника, він почув людські слова, які так потрібні були йому тепер.

— Спасибі, товаришу полковник, — тихо мовив Шрагін і підійшов близько до Бурміна. — Адже, можливо, й не побачимось? — так само тихо спитав він.

— Виживемо, то побачимось, — буркнув полковник, який, сидячи навпочіпки, застібав пряжки на мішку. Він підвівся, відіпхнув мішок ногою і подав Шрагіну руку. — До зустрічі, майоре, до зустрічі.

— До зустрічі, товаришу полковник, — сказав Шрагін, міцно стиснувши широку руку Бурміна…

Через годину відбулася його зустріч з учасниками групи.

Готуючись до неї, Шрагін прекрасно розумів, що його розповідь про майбутню роботу буде суто умоглядною, і тепер навіть не пробував вдавати, нібито він знає щось таке, чого не знають його товариші. Найцінніше в цій зустрічі — можливість хоч трохи узнати один одного. Так вийшло, що, може, завтра їм іти разом на смерть, а вони сьогодні тільки вперше побачаться…

— Міцно осісти в місті — наше перше і найважливіше завдання, — сказав він. — Після того, як сюди прийдуть німці, ми щонайменше місяць нічого не робитимемо. Забудьмо, хто ми. Більше того, ми люди поза політикою. Нам все одно: хоч сам чорт біля влади, тільки б ситими бути. Але кожен з нас може опинитися в ситуації, коли корисно стати і співчуваючим новій владі. Та тут небезпечно переграти. Словом, перший місяць — кожен вивчає свої ситуації і виробляє свої позиції. Потім за моїм сигналом вступить у дію відома вам схема зв’язку номер один. А тепер я хочу порозмовляти з кожним з вас окремо…

Першим до кабінету зайшов високий хлопець з якимось невловним виразом обличчя. Шрагін спочатку не зрозумів, у чім річ, — хлопець явно намагався не показувати йому своїх очей.

— Рубакін, Анатолій Рубакін, — глухим тенорком відрекомендувався хлопець, дивлячись собі під ноги.

— Сідайте, товаришу Рубакін. Мені хотілося б почути, що ви думаєте про майбутню нашу роботу.

— Нічого я не думаю, товаришу майор. — Рубакін перший раз підняв очі на Шрагіна, і з цього моменту на обличчі його появився вираз рішучості. — Робіть зі мною, що хочете, але я не вважаю себе здатним для цієї роботи.

— Боїтеся?

— Так. І вважаю себе не здатним.

Все, що говорив цей юнак, було таким несподіваним, таким неправдоподібним, що Шрагін мовчав, не знаходячи слів.

— Мені здається, що вам краще виявити боягуза тепер, а не пізніше, — рішуче вів далі Рубакін.

— Але про що ж ви думали, коли йшли в спецшколу і збиралися стати чекістом? — спитав нарешті Шрагін.

Рубакін почав з готовністю пояснювати:

— Я після семирічки був шофером, але працював неба гато, мав успіх у самодіяльності, в мене тоді тенор прорізався. Мріяв стати артистом. І раптом мене викликали й сказали: ось тобі почесна путівка в спецшколу, давай виправдуй довір’я, і так далі. Як тут відмовишся, товаришу майор?.

— Чому ж ви нічого не сказали, коли вас включали в групу? — спитав Шрагін.

— Знову побоявся, товаришу майор.

Шрагін довго мовчав, дивлячись у вікно, на безлюдну вулицю.

— Ідіть до підполковника Гамаріна, — врешті сказав він, — хай він включить вас в евакуацію.

— А куди мені з’явитися… там?

— Куди накаже совість. Ідіть… — гидливо і нетерпляче відповів Шрагін, дивлячись на Рубакіна і вже не бачачи його…

До кабінету ввійшов дебелий низькорослий юнак з великою головою, увінчаною копицею каштанового кучерявого чуба. Причинивши за собою двері, він випростався, чітко, по-військовому пройшов до стола, зупинився і голосно відрапортував:

— Харченко Павло Петрович.

— Сідайте, товаришу Харченко. Давайте поговоримо про нашу майбутню роботу.

Харченко сів, пригладив рукою свій розкішний чуб і, зітхнувши, сказав:

— Пізно ви приїхали, товаришу майор. Хоча б на тиждень раніше.

— Сподіваюсь, ви не думаєте, що я затримався навмисно?

— Та ні, — з добродушною українською інтонацією відповів Харченко. — Всі ми під наказом ходимо. Але як тепер встигнути виправити те, що вже накоїли?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну от, дали нам тут нові паспорти, такі новенькі, аж риплять, — Харченко показав великі білі зуби, але незрозуміло було, усміхається він чи гнівається. — Поставили в них прописку і штамп про роботу. Я ще в готелі не поселявся, пішов туди, де мене прописали, а там — установа. Ще гірше із штампом про роботу. У мене, наприклад, відмітили, що я працюю на шкіряному заводі. Пішов я й туди. Заводик маленький, робітників і сотні не буде. А що коли німці накажуть всім з’явитись по місцю їх попередньої роботи? Я прийду, а мене там ніхто не знає, і я нікого не знаю. Крім того, у мене немає ніякої спеціальності шкіряника. Невже нікому було подумати про це?

— Стривайте. І у всіх так?

— Крім Григоренка, він одержав паспорт без штампа про роботу.

— Молодець, я бачу, цей Григоренко.

— Не без того… — погодився Харченко, але в його інтонації Шрагін відчув іронію.

— Він і в готель не поліз, — сказав Шрагін.

— А ми що, хотіли туди? Йому через дружину повезло. Нам наказали, і все.

— Хіба ви самі не розуміли, що це підриває конспірацію? — запитав Шрагін.

— Спочатку не розуміли, — одверто признався Харченко. — Думали, що до здачі міста вагон часу і що ми ще встигнемо пірнути в гущу.

— А ваші костюми? А участь в облавах?

Харченко насупився і, дивлячись на Шрагіна з-під кошлатих брів, сказав:

— Особисто я в облавах брав участь з цілковитим усвідомленням і задоволенням. Отак. І давайте, Ігоре Миколайовичу, поговоримо відверто. З оперативних дисциплін я в спецшколі був перший відмінник. Отак. А що з того? Хіба хто думав, що так усе дибом перевернеться. І поспіх, і помилки — хіба все це зі зла чи через глупоту? Ось ви наче образились, що я сказав про ваше запізнення сюди, відповіли, що це ненавмисно вийшло. Так само і з усіма нашими бідами. Отак, Ігоре Миколайовичу. І в Москві, мабуть, не все йде, як по нотах. І давайте тепер разом налагоджувати справу, а не винних шукати. У мене, якщо дозволите, є різні думки, як нам краще до міста прижитись…

Наступним співрозмовником Шрагіна був Федорчук, плечистий вайло з голубими добрими очима, обрамованими густими білявими віями. Густий русявий чуб зачісаний назад. Руки молотобійця. Поводиться спокійно, невимушено, говорить неквапливо, точно…

— Як ви розцінюєте наше становище? — спитав для початку Шрагін.

— А ніякого ще становища нема. Є тільки дурниці, які можуть його ускладнити.

— Треба ж, нарешті, вживати застережних заходів.

— Я особисто їх уже вжив. Оскільки я відповідаю за вибухівку і зброю, сьогодні вночі ми з Харченком усе переховаємо. Одне недобудоване приміщення знайшли. У підвал — надійно. І якраз там же, по сусідству, я й житло собі знайшов. — Федорчук несподівано усміхнувся. — Тільки от наче одружитися доведеться. Як ви на це дивитесь?

— Хто вона?

— Хороша дівчина, наша цілком.

— А чому лишається в місті?

— Її комсомол залишає. Але вона і нам буде корисна. Німкеня з колоністок. Мову знає. Метка. Ви, товаришу майор, щодо неї не сумнівайтесь, я познайомився з нею не вчора.

— Позавчора?

— В самий перший день приїзду, товаришу майор.

— То що ж, ви одружуєтеся серйозно?

Федорчук відповів не зразу, щоки в нього зарожевіли, він зморщив лоба і довго з виразом страждання дивився кудись у куток.

— Не знаю, чи повірите ви, товаришу майор, — сказав він.

— Та ви кажіть прямо: одруження у вас буде фіктивне чи справжнє?

— У мене дружина є, товаришу майор. І двоє синків, малюки. Вони для мене — все… — Федорчук дедалі більше червонів і морщив лоба, підшукуючи слова. — Ну от… А ця дівчина — одна на всьому світі, а жених її в армії. І він для неї теж — усе. Так що в цьому питанні у нас з нею цілковита ясність. Але сьогодні ж, якщо ви не заперечуватимете, ми з нею, як годиться, запишемося в загсі.