Незабаром генерал поїхав. Прощаючись, він сказав Еммі Густавівні, щоб вона не боялась ніяких утисків з боку окупаційної влади.

— Всіх, кого треба, я попередив, — сказав він. — Однак я і мої друзі залишаємо за собою право ходити до вас в гості. І ви вже зрозумійте, будь ласка, нас, тих, що опинилися на чужині. Для нас ваша домівка, як острів у чорному океані.

— Прошу вас, не соромтесь, — белькотіла Емма Густавівна.

Генерал поцілував їй руку.

— Ради бога, не проводжайте мене, — сказав він. — Я вже відчуваю себе тут як дома.

Грюкнули зовнішні двері, заревів мотор автомобіля, і все затихло.

Емма Густавівна збентежено дивилася на Шрагіна.

— Все-таки це жахливо! — промовила вона втомлено. — Мені іноді здається, що я бачу все це уві сні.

Зіна — так звали дівчину, що працювала на біржі, — виховувалась у дитбудинку. По закінченні семирічки в дитбудинку вона приїхала в це місто, почала працювати прибиральницею в лікарні і зразу ж поступила в школу медсестер. Закінчити школу перешкодила війна.

Зіна пішла в військкомат, намагалася потрапити до армії, але замість цього її відправили рити оборонні споруди. Так вона залишилась у місті.

На біржі, куди влаштувалася Зіна, було два начальники: один — німецький, недосяжний для Зіни, похмурий німець із штучним скляним оком — пан Харнікен; другий — росіянин, в недалекому минулому завідувач міською лазнею, Про-хор Васильович, який прийняв Зіну на роботу і називав її тепер не інакше, як дочка. А Зіна поза очі називала його Лягавим — за те, що він немов нюхом чув, коли наближався пан Харнікен. Тоді в нього зразу піднімалось вухо, він весь ставав зовсім іншим, схоплювався з-за стола, втягував живіт і віддано дивився на двері. Саме в цю мить з’являвся німецький директор.

— Встати! — кричав Лягавий і вже тихо й шанобливо промовляв: — Здрастуйте, пане Харнікен.

Німець кивав головою і урочисто прямував до свого кабінету.

У перші дні Зіна не дуже задумувалась над тим, що трапилось. Та все ж скоро вона зрозуміла, що і з нею і з усім містом сталося величезне нещастя. Працюючи на біржі, вона раніше за інших узнала, що німці готують відправлення працездатних городян до Німеччини. «Їх там, як рабів, продаватимуть», — сказала Зіні Віра Іванівна, літня жінка, в минулому вчителька, а тепер такий, як і Зіна, обліковець.

Кожного вечора на біржі появлялися гестапівці. Зіну лякала їхня чорна тарганяча форма з черепами на рукавах. Лягавий вивалював перед ними на стіл облікові картки, і гестапівці довго рилися в них. Якісь картки вони забирали з собою, і після цього Лягавий брав до себе реєстраційну книгу і викреслював з неї кілька прізвищ. «Цих уже можна вважати небіжчиками», — говорила тоді Віра Іванівна.

Якось вранці Лягавий підкликав до себе Зіну.

— Коли бачиш, що прийшов єврей, а пише в картці, що він росіянин, дай мені сигнал. Підійди до мене наче по довідку і скажи, — наказав він.

Віра Іванівна, узнавши про наказ Лягавого, сказала Зіні:

— Якщо ти це зробиш, то станеш убивцею.

Але Зіна й не збиралася виконувати цей наказ.

Після роботи вона бігла додому, надівала своє єдине вихідне платтячко — синє у білу смужечку — і йшла, як вона казала, на люди. Дівчина просто тинялася по місту і пильно дивилася, що робиться навкруги.

І ось одного разу в неділю, коли вона стояла на розі коло базару, хтось тихо її покликав.

— Зіна, це ти?

Вона обернулась і побачила дівчину, разом з якою працювала в лікарні.

— Юлька! Здрастуй! — зраділа Зіна. Вони обнялись, наче були подругами. А насправді тоді в лікарні вони мало знали одна одну.

— Познайомся, це мій чоловік, — сказала Юля і за руку підтягла плечистого юнака з добродушним усміхненим обличчям, що стояв віддалік.

— Сашко, — сказав він і так стиснув руку Зіни, що вона скрикнула.

— Ти що тут робиш? — спитала Юля.

— Я? Нічого. Гуляю, — безтурботно відповіла Зіна.

— Працюєш? Обліковець на біржі?

Зіна махнула рукою:

— Аби зарплата і картки. А ти де?

— О! В мене посада найвідповідальніша, я дружина свого чоловіка, — весело сказала Юля.

— Вона чудова дружина, — засміявся Сашко і, обнявши Юлю, притиснув до своїх могутніх грудей. І шепнув: — Поклич її в гості…

— Сашко, люди навкруги, — сказала Юля, вивільняючись з обіймів чоловіка.

Зіна дивилася на них з заздрістю.

— Чого дивишся так? Заздриш? Гляди-но, й тебе влаштуємо, — розсміялась Юля і серйозно спитала: —Ти що збираєшся робити?

— Нічого.

— Ходімо до нас, поп’ємо чаю, поговоримо.

Чай був надзвичайно смачний, з варенням, з м’якими домашніми коржиками. За столом розмовляли про що завгодно. Про те, як варити кисіль з давленого винограду. Як смішно німці, не знаючи російської мови, намагаються розмовляти з нашими. Що на базарі появився якийсь зсунутий з глузду старий, який, побачивши німця, стає струнко і на все горло співає «Боже, царя храни…»

Почало сутеніти. Юля завісила вікна й засвітила гасову лампу під зеленим скляним абажуром. За столом стало ще затишніше. Зіна тужливо подумала, що їй треба йти, — скоро комендантська година, і вона опиниться в своїй кімнатці, де навіть світла немає ніякого.

У вікно двічі уривчасто стукнули по рамі.

— Сергій, безпритульний наш! — вигукнув Сашко й пішов відчиняти двері.

Гостя посадовили поруч із Зіною. Куточком ока вона бачила його худе і, як їй здалося, втомлене обличчя.

— Думаю, дай хоч на хвилинку загляну, до комендантської години, — говорив гість сиплуватим тенорком. — А головний розрахунок — хоч трохи попоїсти на сон грядущий.

— Ти у нас завжди на обліку, — сміялася Юля, ставлячи перед Сергієм тарілку з вареною картоплею, политою олією. Він з’їв цю картоплю за хвилину і приступив до чаю. Робив він усе енергійно, встигаючи, між іншим, брати участь у розмові.

І раптом він немов тільки-но побачив, що поруч з ним сидить незнайома дівчина, хоч Федорчук ще в сінях шепнув йому, яка в них корисна гостя і що треба з нею познайомитися.

— А я ж вас і не знаю. Як вас звати? — спитав він Зіну.

— Ну й люди ми! — спохватилась Юля. — Забули познайомити. Це Зіна.

— Отже, Зіна? — спитав Сергій. — А я Сергій.

— Знаю, — сказала Зіна і засміялась.

Настав час іти. Сашко жартома наказав Сергієві провести Зіну додому:

— Головою відповідаєш мені за неї…

Вони майже бігли вулицею — от-от комендантська година. Сергій тримав Зіну під руку, і це її бентежило й сковувало. Вона взагалі не любила і не вміла ходити попідруч. Розмова не клеїлась.

— А чого це Сашко називає вас безпритульним? — спитала Зіна.

— Відповідно до анкети, я з дитбудинку.

— І я теж, — здивувалася й зраділа Зіна.

— Сестричка, значить? — Сергій стиснув її лікоть. — Мені іноді здається, що кожний другий пройшов через це.

— А я нікого з наших ще не зустрічала, — сказала Зіна. — Хіба тільки одну подружку, ще до війни.

Вони підійшли до будинку Зіни, попрощались церемонно за руку, і Зіна прошмигнула у хвіртку.

Після цього вони почали зустрічатися кожного дня. Сергій приходив до біржі під кінець робочого дня, виходила Зіна, і вони йшли гуляти. Згадували кожен свій дитбудинок, і все в обох було схоже. Але Зіна почала боятися Сергія, її насторожувала його поривчастість. Одного разу, коли вони прощалися біля її будинку, він схопив її незручно за шию і намагався поцілувати. Вона вперлася хлопцеві в груди ліктем і ненароком дуже боляче вдарила його головою в підборіддя. Він зразу відпустив її, і помацавши підборіддя, похмуро сказав:

— Зуби, здається, цілі, і то добре. На добраніч. — І пішов.

Зіна побоювалась, що їхнє знайомство на цьому й припиниться.

Але саме в цей час Димко дістав наказ Шрагіна зблизитися з Зіною. Та й без цього він не обірвав би з нею знайомство — розумів, як може це пригодитися для справи. І нарешті, дівчина просто дедалі більше подобалась йому. Словом, на другий день Сергій, наче нічого й не було, ждав її коло біржі. Цього разу він був мовчазний і задумливий. «Ображається» — вирішила Зіна. Але він раптом сказав: