На другий день Харченко й інші учасники групи уже мали наказ шукати підхожу людину на посаду диякона…

До стариків, у яких жив Харченко, іноді приходив інженер-електрик Володимир Петрович Величко, якийсь далекий їхній родич. Він випадково залишився в місті. Харченко не раз розмовляв з ним і переконався, що людина він хороша, але наче розгубився, опустився і безвольно змирився з своєю долею. Тепер він сторожував на базарі. Величко розповідав, що до війни брав участь у художній самодіяльності.

Харченко пригадав це і вирішив не ждати, поки Величко сам прийде в гості до його стариків. Надвечір він пішов на базар.

Сніг на спустілій площі базару після товкучки був брудний. Вітер кружляв обривки паперу, гудів у порожніх ларьках, як у морських черепашках. Харченко тинявся по базару, поки звідкілясь із щілини між двома ларьками не почув густий бас:

— Ей, що тут тобі треба?

Вони поздоровкались і сіли на колоду в проході між ларьками.

— І що це вас сюди занесло? — Величко був страшенно здивований.

— Діло є. Хочу взнати, чому ви не сказали мені, що ви член партії, — без зайвих передмов почав Харченко.

— А навіщо? Не треба… не треба… — пробурмотів Величко, опускаючи голову.

— Що значить не треба? Мабуть, вступаючи в партію, клялися їй у вірності, а коли запахло смаленим — у кущі? — Харченко тільки припускав, що Величко комуніст. І не помилився…

— Та я і в думці проти партії і кроку не ступив, — тихо мовив Величко.

— Проти — так. А що ви зробили за? Може, ви вирішили, що партія вже ніби ліквідована? Скажете, де вона, мовляв, ця партія, так? А вона тут і доручає мені узнати, чи не забув комуніст Величко своєї клятви? Що їй відповісти?

— Нічого я не забув, — прогудів Величко.

— Тоді у неділю вранці приходьте до мене і приготуйтеся — доведеться вам працювати, як належить членові нашої партії…

У неділю Величко прийшов. Уперше Харченко побачив його поголеним і виявив, що йому років тридцять, не більше. Вони зайшли в холодну прибудову і, сівши там на ящики, заговорили про справу.

— Краще дайте мені яке-небудь найважче завдання, тільки не це, — благав Величко, коли узнав, що йому треба робити.

Але коли Харченко розказав йому всю ситуацію з українським комітетом, Величко перестав заперечувати.

— Давно б так. Тільки ваша згода — ще не все. Вас на цей пост затверджуватимуть, може, ще й не пройдете, — сказав Харченко.

— Хто ж це затверджуватиме?

— Вважайте, що міськком партії, а може й вище.

Величко написав дуже докладну автобіографію і заяву про бажання працювати в церкві… на благо Батьківщини. Поручилися за нього старі Колесникови, у яких жив Харченко. Шрагін наказав Харченкові розвідати, що можна, про Велична там, де він жив. Поки тривала ця перевірка, кілька підпільників, здивувавшись з такого доручення, добували у місцевих стариків «навчальні посібники» — євангеліє, молитовники. Сам Величко роздобув десь неоціненний посібник — опис церковних служб.

Так у місті з’явився новий диякон — воїн підпілля Володимир Петрович Величко.

Релінк розпочав день у препоганому настрої. Напередодні його засмутила неприємна телефонна розмова з Берліном. Подзвонив Отто Олендорф. Побіжно спитавши про здоров’я, він звернув увагу Релінка на те, що робота СД і підривна діяльність червоного підпілля ідуть ніби самі собою, паралельно і не стикаючись.

— У ваших інформаційних повідомленнях ми читаємо про дуже неприємні події, — казав Олендорф. — А в оперативних матеріалах ніякого зв’язку з цими подіями. Створюється враження, що ви ловите будь-кого…

Нічого слушного відповісти на це Релінк не міг.

Вранішня доповідь оперативного чергового Іохима Варзера теж не дала нічого нового і тим більше значного.

— Служба зв’язку знову стверджує, що в місті працював не нашим шифром чийсь передавач, — додав Варзер, закінчивши доповідь.

— Хай знайдуть передавач і тоді доповідають! — розсердився Релінк.

Залишившись у кабінеті сам, він втупився на перелік міських подій, що лежав під склом «для пам’яті». Їх назбиралося вже чимало:

Знищено автобазу в міському саду. 38 убитих.

Знищено склад амуніції.

Знищено склад автопокришок.

Виведено з ладу чотири паровози.

Підірвано на мінах два залізничних состави.

Отруєно продукцію на макаронній фабриці, що працює для армії. П’ять смертних випадків.

На суднобудівному: потоплення плавучого крана і міна в трюмі сторожовика.

Прокламації: про святкування Жовтня, про відступ німецької армії під Москвою, про акції проти євреїв, заклик до саботажу і відмова їхати в Німеччину.

Кожного ранку, сідаючи за стіл, Релінк перебігав очима цей перелік, і потім, коли вів допити, список весь час лишався перед ним. Він намагався так спрямовувати допит, щоб арештований вільно чи мимоволі раптом зачепився за якусь справу з його списку.

Проте відбувалося справді щось дивне і тривожне — у сіті, які він розставив, потрапляло чимало людей, тюрма весь час повна-повнісінька, багато хто з арештованих були викриті або навіть самі призналися у діях, ворожих Німеччині, але ні від кого з них не простягнулася хоча б павутинна ниточка до подій із списку. Можна було подумати, що люди, які попадали в сіті СД, робили це навмисно, і тільки для того, щоб одвернути увагу на себе від визначніших осіб. Повірити в це Релінк не міг. Він уже відмовився від припущення, що всі великі події — справа однієї й тієї ж невеликої групи фанатиків, але водночас припустити, що проти нього виступає така численна, добре оснащена організація, не хотів.

І все-таки між арештованими, що пройшли через його руки, і тими невідомими і більш небезпечними Релінк відчував якийсь неясний зв’язок.

Релінк був по-своєму розумний і умілий працівник СД. Його роботу в Парижі та Голландії помітило і винагородило вище керівництво. І сюди його послали, враховуючи перспективність радянського півдня в історичних планах фюрера. Він пишався, що потрапив на таку важливу ділянку фронту, і намагався виправдати це довір’я. Правда, останнім часом Берлін уже не нагадував йому про особливу важливість південного плацдарму, і можна було подумати, що цієї важливості більше не існує. Але тепер його засмучувало інше: він був неспроможний зрозуміти природу і психологію свого нового противника. А він знав, що успіх боротьби починається з цього.

Добре було б поговорити про все це з розумною людиною, що має більший, ніж у нього, досвід спілкування з радянськими людьми, та Релінк просто не знав такої людини. А втім, ні, одна така людина є — лідер українських націоналістів Савченко. Уже під час першої зустрічі з ним Релінк зрозумів, що має справу, якщо не з розумною, то принаймні з дуже хитрою людиною. Проте Релінк не міг одверто викласти перед ним усі свої сумніви і своє нерозуміння. Крім того, з цими українськими діячами взагалі провадили якусь складну гру. То ними категорично нехтували, то вимагали всіляко наблизити їх до себе, надавати всякої підтримки. А три дні тому Берлін наказав роз’яснити місцевим українським лідерам, причому в найрізкішій і найкатегоричнішій формі, що на окупованій території України Німеччина — це і єдина влада і єдина політика. Саме з цього приводу сьогодні Релінк і мав зустрітися з Савченком…

На конспіративну квартиру, спеціально відведену для їх зустрічей, Савченко прибув точно в призначений час. Релінк знав звичку свого українського партнера приходити хвилина в хвилину і вже чекав на нього.

— Ну, як справи, пане Савченко? — безтурботно спитав Релінк.

— Погані, якщо вас цікавить тільки те, що цікавить завжди, — сухо відповів Савченко. — Хоч мої люди, можете мені повірити, роблять усе, щоб знайти мерзотників.

— Та ну їх до біса! — вигукнув Релінк і запросив Савченка в іншу кімнату. Пройшовши туди попереду Релінка і побачивши накритий стіл, Савченко здивовано оглянувся.

— Проходьте, проходьте, — взяв його Релінк за плечі. — Не можемо ж ми все своє життя звести до боротьби з мерзотниками, коли-небудь треба згадати і про те, що ми теж люди і не від того, щоб пополоскати горло добрим вином.