— Зайдіть до мене, тут треба зайнятись однією червоною дамою.
У кабінет ввійшов гестапівець потворно кубічної форми, плечистий і водночас гладкий. В руках у нього був товстий важкий батіг з коротким пужалном. Він став за два кроки перед Любченко і, граючись батогом, вичікувально дивився на Релінка.
— Цій старезній дівчинці з метою прищеплення поваги до нашого рейху слід всипати, — сказав Релінк.
Кубічний гестапівець блискавично шмагонув Любченко батогом. Удар припав на плече і спину. Він був з відтяжкою і такий сильний, що скинув її з стільця, вона впала рачки.
— Не треба! Не треба! Не треба! — завила Любченко високим голосом.
— Чому не треба? — крикнув Релінк.
Батіг тричі влипав у спину жінки, і вона, завиваючи, долілиць упала на підлогу.
Молоденькі гестапівці знову посадили її на стілець.
— За що? За що?! — судорожно схлипувала вона. — Ви ж самі сказали — я нічого поганого ще не зробила. І не збиралась…
— Спасибі, мадам, — посміхнувся Релінк. — А може, ви хочете зробити для нас щось добре?
Релінк подав знак квадратному, і той замахнувся батогом.
— Мадам, ви готові зробити для нас добре? — діловито спитав Релінк.
— Я не знаю… не знаю, що ви хочете! — закричала Любченко, не зводячи очей з занесеного над нею батога.
— Хочете чи не хочете? — крикнув Релінк.
— Хочу… хочу… — поквапно промовила Любченко.
— Всім вийти, — наказав Релінк.
Вони залишились у кабінеті вдвох. Релінк взяв стілець і сів близько напроти Любченко.
— Прошу пробачення, мадам, — сказав він втомлено і, зітхнувши, вів далі: — На жаль, я повинен виконувати свої обов’язки, як кожен, і мушу визнати, що мої обов’язки не з приємних. Я відповідаю за порядок у цьому місті, і його можна було б встановити швидко і без всякої крові й терору, коли б ваші збожеволілі начальники не затіяли безнадійної авантюри, залишивши в місті таких, як ви, приречених функціонерів. Але, враховуючи ваш фанатизм і страх перед партійною дисципліною, ви для нас, хай йому чорт, небезпечні, і ми змушені вживати рішучих заходів. Ну скажіть, ви об’єктивно розумієте мене?
Любченко кивнула. «Хай говорить довше ця нещадна людина, з жовтими, як у кота, очима, аби тільки не били. А крім того, він правильно робить, що боїться залишеного в місті підпілля, тож мене йому боятися нічого. Невже він цього не розуміє? От я ж розумію, що він змушений робити так, як він робить…» — думала в цю хвилину Любченко.
— Ви подивіться, в якій пошлій авантюрі ви опинилися замішаною, — вів далі Релінк конфіденціально, наче нічого й не сталося. — Ваше партійне начальство примусило групку таких, як ви, залишитися в місті, а самі ж вони поспішили втекти звідси туди, де безпечніше.
Та ви ще й кроку не ступили, як ми вже знали, хто ви і що замишляєте. Скажу вам по секрету: навіть серед ваших комуністів, що залишилися в місті, уже є наші друзі. Вони самі прийшли до нас і сказали: «Ми не хочемо пролиття зайвої крові». І дали нам необхідні відомості, зокрема і про вас. Розумієте?
Любченко знову кивнула. Плечі її ще горіли від батога. Все, що казав Релінк, звучало для неї дуже переконливо. «Ну звичайно ж, вони знали, що посилають мене на загибель, а самі справді — втекли далі…»
— Ви, мадам Любченко, я бачу розумна жінка, — вів далі Релінк. — Для вас головне — хворі, яким ви хочете полегшити становище. Чи не так?
— Авжеж, так.
— І ви напевно розумієте, що безнадійно намагатися змінити хід історії. Всім вашим людям тепер треба робити тільки одне: припинити кровопролиття, допомагати нам скоріше встановити новий порядок і почати мирне життя. Ви особисто хочете нам допомогти? — спитав він із ствердною інтонацією.
— Ну чим я можу допомогти? — сказала Любченко, ледве ворушачи губами.
— Все дуже просто, мадам Любченко. Ви підпишете оцей папірець.
«Я з повним усвідомленням відповідальності, — читала Любченко, — беру на себе зобов’язання інформувати СД про всякі відомі мені спроби шкодити новому порядкові і німецькій армії».
— Все дуже просто, — повторив Релінк. — Або ви разом з нами, або ми вас знищимо цієї ж ночі.
Любченко особливо страшно було те, що Релінк слово — «знищимо» — промовив просто, легко, такою гарною німецькою мовою і з такою внутрішньою переконаністю, яка не допускала й думки, що він цього не зробить.
Вона підписала зобов’язання. Релінк сховав папірець у стіл.
— Чудово, мадам Любченко, я в вас не помилився, — сказав він. — Ви можете йти, спасибі. Головне, чого ми од вас поки що чекаємо, це негайно подзвонити нам, якщо до вас звернуться з проханням сховати їхню людину. Запам’ятайте телефон: 22–22 — чотири двійки. Коли подзвоните, скажіть: «Туберкульозна лікарня», а потім повідомте день і час, коли вам доставлять ту людину. І все. Як бачите, все дуже просто і нічого страшного.
Коли вона пішла, Релінк записав у своєму щоденнику:
«Люди одноманітні до стомливості. Страх, боязкість смерті інтернаціональні, як небо над землею. Навіть нецікаво з’ясовувати це ще раз. Тільки що переді мною була комуністка. Хтось мені в Берліні казав, що вони в своєму фанатизмі незбагненні. Дурниці! Вони хочуть жити, як усі, і в ім’я цього готові на все. Саме в тому і є велич нашої нації, що нам байдуже, жити чи вмерти, аби тільки тобою гордився фюрер».
Через п’ять років, коли воєнний трибунал присудить Релінка до страти через повішення, він в заяві про помилування напише:
«Я благаю вас надати мені можливість жити хоча б для того, щоб бути вам корисним в установленні всіх злочинів, вчинених проти вашої держави і народу, і щоб акт помилування мене був демонстрацією сили вашої держави, сили, що дозволяє державі не бути мстивою».
Його повісили, але не з помсти, а за злочини, які він особисто вчинив на нашій землі…
Розділ 18
Осінь настала сердита, з вітрами і незвичними для цього краю ранніми холодами. Вечорами місто поринало в непроникну темряву. Вітер шастав вулицями, гримів зірваним з дахів залізом, завивав і свистів у голих садках, бився в шибки осліплих вікон. У такі ночі здавалося, що життя остаточно залишило місто.
Але і в ці ночі до будинку гестапо, як завжди, під’їжджали арештантські автофургони, і вартові поквапно відчиняли перед ними ворота.
У ці ночі робили свої святі справи підпільники…
Шрагін ждав на конспіративній квартирі Івана Спиридоновича Дем’янова, який просив його про цю зустріч, і якомога скоріше. Що в нього там трапилось? Людина він серйозна, через дрібниці квапитись не буде…
Вітер погрюкував зачиненими віконницями, завивав у димоході. Вогник каганця неспокійно хитався. Цього разу квартиру охороняли: з двору — Григоренко, а на вулиці — Федорчук. Шрагін подумав, що хлопці мерзнуть на крижаному вітрі, і вирішив провести зустріч якнайшвидше. Він ждав і думав про Лілю. Зараз вона і Юля повинні вести Раю на далеку околицю міста, де на них чекають надійні люди, які переправлять єврейську дівчину в село. Чи пощастило їм непомітно вийти з дому? Чи зможуть вони благополучно пройти через усе місто і знайти потрібну адресу? Шрагін дуже хвилювався і разом з тим радів за Лілю — аби почати, а там воно піде…
Двері відчинились, і Шрагін побачив Дем’янова. Коли б зустрів його на вулиці, мабуть, і не впізнав би — так за два місяці Дем’янов змінив свою зовнішність. Від його акуратності й підтягнутості не лишилося й сліду. В нього була густа темно-руда борода і молодецькі козацькі вуса. Ватник з діркою на плечі, з якої стирчав жмут сірої вати, величезні кірзові чоботи і кепка млинцем.
Вони обнялися, ткнулися щокою до щоки, і обидва, соромлячись цього пориву, деякий час мовчали, поглядаючи один на одного.
— Вигляд у вас… — похитав головою Шрагін.
— Нормальний вигляд майстра забою, — усміхнувся Дем’янов.
— Якого забою?
— Посада моя на бойні так називається — майстер забою. Вбиваю корів і дрібну рогату худобу для прохарчування німецької армії фюрера. А втім, і себе не забуваю. Біля мене харчується чоловік десять, а може й більше…
