В цей день Релінк записав у своєму щоденнику:
«5 листопада 1941 року в місті виявлено прокламації комуністів до річниці їхньої революції. Вражає текст прокламації. Крім стандартного московського крику в самому кінці, в прокламації жодного слова про катастрофу, що спіткала їх хвалену державу. Вона написана так, наче нічого в їхній країні не сталося і наші солдати не стукають у кремлівські ворота. Прочитавши прокламацію, мене, слово честі, образила байдужість. Було б приємніше, коли б вони засипали нас лайкою, прокляттями і погрозами. Принаймні я б відчув, що я є і що вони відчувають мої пальці на своєму горлі. Але якщо вони відмовляються визнавати, то чи не свідчить це про те, що і я і моя служба недостатньо активні й нещадні?..»
Листівок було небагато, але про них говорили у місті всі. Експерти Релінка сміялись, що листівки надруковано на зворотному боці шпалери з ідилічними квіточками, а мешканцям міста це говорило, в яких важких умовах діють люди, котрі випустили цю листівку. Місто хвилювало, що листівка за змістом була схожа на звичайне святкове поздоровлення мирного часу. Прочитавши листівку, люди згадували, як вони, бувало, святкували жовтневу дату, як ходили один до одного в гості, співали за столом пісень… І ще вони думали про те, що в місті є люди сміливіші від них, люди, які не змирились з нещастям і свято оберігають традиції колишнього життя. Одним від цього ставало соромно, і вони починали відшукувати причини, що виправдували їх мовчазну покірливість подіям. Інші ставили собі питання, як вони можуть допомогти отим хоробрим людям.
Розділ 20
7 листопада Емма Густавівна вирішила влаштувати родинну вечерю.
— Відзначимо все-таки наше звичне свято, — трохи збентежено сказала вона Шрагіну.
— А якщо прийдуть ваші гості? — спитав Емму Густавівну Шрагін.
— Для них це буде просто вечеря, і все, — відповіла вона і пошепки додала: — Це Лілі зажадала, щоб я влаштувала вечерю. — Вона глибоко зітхнула. — Я кажу їй: учися в Ігоря Миколайовича спокою. Працює з німецьким адміралом і ніякої трагедії з цього не робить…
Нещодавно Емма Густавівна сказала Шрагіну: «Ми ж з вами не якісь зрадники, ми просто розуміємо, що змінити нічого не можемо…» Уже не вперше вона говорить з ним як із своїм союзником. Ліля розуміла, що Шрагін залишився в місті не для того, щоб працювати з німецьким адміралом, але вона не могла змиритися з тим, що її мати так просто сприймає своє нове життя і навіть твердить, що їй тепер цікавіше жити ніж раніше. Лілю дратувало і те, що мати легше, ніж вона, знаходить спільну мову із Шрагіним.
Шрагін бачив, що діється з дівчиною, і сподівався, що вона поступово розбереться у всьому і зрозуміє, що від неї вимагається. Після того, як історія з Лілиною подругою щасливо закінчилася, Шрагін прямо сказав їй, щоб вона в такі справи більше не лізла, якщо не хоче викликати трагічних наслідків для всіх, і пояснив, що найбільшу користь вона може принести, уважно слухаючи і запам’ятовуючи все, що говорять гості в її домі. Ліля спочатку образилась, але потім нібито погодилася з усім, що говорив їй Шрагін, і навіть стала час від часу передавати йому докладні записи застольних розмов німців. Вона дуже змінилась. Зовсім недавно дівчина, сидячи за столом, більше мовчала, а тепер раптом стала балакуча, кокетлива, багато сміялась, охоче сідала за рояль. Зміна в її поведінці так впадала в очі, що могла викликати у гостей в кращому разі подив, і Шрагін змушений був сказати їй про це.
— На що ж я тоді здатна? Нічого не вмію, нічого! — вигукнула вона, і очі її наповнилися слізьми.
— Все вимагає уміння, дорога Ліля.
Шрагін і досадував на неї і в той же час жалів. Він розумів, що мусить терпляче і обережно вести її важкою дорогою, на якій вона так випадково опинилась…
Вечеря з нагоди, як висловилась Емма Густавівна, «звичного свята» почалася з того, що Ліля ненароком розбила єдину пляшку німецького вина.
Емма Густавівна обурилась. Шрагін помітив, як Ліля спалахнула після гострих слів матері, зіщулилась, наче від удару, й поспішив розрядити обстановку.
— Це зробила не Ліля, а саме провидіння, — весело розсміявся він. — Ми збиралися з нагоди нашого свята пити чуже вино, і, мабуть, провидіння вирішило перешкодити цьому.
— А що, справді, — перемінивши гнів на ласку, сказала Емма Густавівна. — Це був би справжнісінький нонсенс — випити за наше свято вино, що лишилося від німецького генерала. Пробач мені, дівчинко… — вона обняла і поцілувала дочку. Мир було відновлено.
Шрагін, а за ним Емма Густавівна і Ліля, підняли порожні бокали.
— Уявімо, що в них наша рідна російська горілочка, — сказав Шрагін. — І вип’ємо з нагоди нашої… звичної дати…
— Я п’ю за Великий Жовтень! — вигукнула Ліля і цокнулась із Шрагіним.
В цю мить у прихожій пролунав дзвінок.
Емма Густавівна пішла відчиняти двері і поспішно вернулась.
— Сховайте бокали, — шепнула вона.
Ліля взяла бокали, але Шрагін зупинив її:
— Не треба. Тільки прошу вас, не повторюйте ваш тост.
У прихожій лунали чоловічі голоси. Генерал Штромм на правах давнього знайомого перший ввійшов до вітальні.
— А що я казав? — крикнув він, обернувшись до когось у прихожу. — Вони, звичайно, святкують!
У вітальню ввійшов високий худорлявий чоловік у чорному цивільному костюмі і в крохмальній сорочці. Його рудуватий чуб, коротко підстрижений, розділяв акуратний боковий проділ. У чорному галстуку блищав золотий значок із свастикою.
— Ганс Релінк, — відрекомендувався він.
— А краще просто Ганс, — як звичайно, дуже голосно і безцеремонно почав генерал Штромм і звернувся до Емми Густавівни з удаваною суворістю: — Значить, відзначаєте, мадам, свято революції?
Обличчя Емми Густавівни вкрилося червоними плямами.
— Звичка, як відомо, друга натура, — спокійно промовив Шрагін. — Чверть віку — термін для вироблення звички достатній.
— Не треба виправдуватись, — лагідно усміхнувся Релінк, відкривши великі зуби і погладжуючи своє квадратне підборіддя. — Ми все розуміємо і навіть дещо прихопили з собою… Там, у прихожій, кошик, — звернувся він до Емми Густавівни.
— Воювати із звичками людей не наш обов’язок, — сказав Релінк, сідаючи на диван поруч із Шрагіним.
— Це, по-моєму, не зовсім точна позиція, — заперечив Шрагін. — У росіян є звички, які для вас дуже небезпечні.
Релінк здивовано подивився на Шрагіна.
— Що ви маєте на увазі?
— Позавчора я в себе на заводі зірвав листівку комуністів, і це означає, що вони продовжують звичну для них діяльність, — сказав Шрагін.
— Де ця листівка? — недбало спитав Релінк. — Мені дуже хотілося б на неї подивитись.
— Я віддав її адміралу Бодеккеру, потім її взяв майор Капп.
Релінк пригадав, що майор Капп говорив йому, нібито листівку зірвав він сам. Цікаво, хто з них бреше?
Емма Густавівна метушилася, розставляючи закуски й вино, що принесли гості. Коли все було готове, над столом всією своєю важкою постаттю підвівся генерал Штромм.
— Панове, увага, — прогримів його голос, як команда на плацу. — Наповніть бокали. Слово має мій друг Ганс.
Релінк підвівся і промовив тихим приємним голосом.
— Панове хазяї цього затишного дому, що його атестував мені генерал Штромм як істинно німецький! Збираючись до вас, ми подумали про те, що ви сьогодні відзначаєте свою історичну дату, і, сказати правду, побоювалися, щоб наша поява не збентежила вас. Щоб це збентеження з самого початку усунути, я пропоную випити за вашу історію, її не в силі змінити ніхто. Хох!
Релінк одним духом осушив свій бокал і з урочистим виглядом ждав, поки вип’ють усі. Його тост розчулив Емму Густавівну. Вона пила вино, вдячно дивлячись на гестапівця. Шрагін належним чином відзначив вправність, з якою Релінк повернув цю делікатну тему. Ліля дивилася на Релінка з якоюсь тривожною цікавістю. Генерал Штромм випив і усміхався чомусь сам собі.
