Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Релінк жестом зупинив Бульдога.

— Добре, почекаємо трохи. А поки що суто теоретичне питання: може так бути, що Грант знає вас, а ви його не знаєте?

— Звичайно, може, — поспішив відповісти Григоренко. — Хіба мало хто може мене знати!

— Ви такий популярний в цьому місті?

— Я ніякого Гранта не знаю.

На знак Релінка гестапівець, що стояв позаду Григоренка, швидким вивіреним рухом скрутив йому руки назад і прив’язав їх там до спинки стільця. Потім він прикрутив мотузком до ніжок стільця і його ноги. Цей прийом допиту Релінк називав «танок із стільцем».

Перед Григоренком появився гестапівець з гумовим чотиригранним бруском у руках. Він методично і не кваплячись розстебнув усі гудзики свого кітеля.

— Для початку повільний блюз без голови, — неголосно наказав Релінк.

Перший удар — в груди. Потім, ступивши крок з поворотом, гестапівець ударив трохи нижче плеча, ще крок з поворотом — і удар по шиї. Після третього удару Григоренко обвиснув і почав падати вперед, але гестапівець притримував його за спинку стільця. Ще крок з поворотом — ще удар. Новий змах бруска…

Григоренко закричав.

— Хай дама трохи відпочине! Танок нелегкий, — сказав Релінк і, вийшовши з-за стола, став впритул перед Григоренком.

— Не треба кричати і не треба ображатись. Ти ж не знаєш, що це найновіший метод лікування туберкульозу.

Гестапівці зареготали.

Взявши собі стілець, Релінк сів лицем в лице з Григоренком і співчутливо спитав:

— Боляче? Нічого не вдієш, не всяке лікування приємне. А тепер відповідай коротко і точно на мої запитання. В якому році народився?

— В дев’ятнадцятому, — прохрипів Григоренко.

— Де?

— В Харківській області, село Федорівка.

— Значить, ти не місцевий житель?

— Ні.

— Як тут опинився?

Григоренко не відповідав. Він тільки в цю мить зрозумів, що автоматично повідомив про себе справжні дані, а в його версії, приготованій на випадок арешту, дані були зовсім інші. За спокійних обставин, не приголомшений болем, може, він і зміг би якось узгодити справжні відомості з версією, але зараз він тільки спітнів од страху.

— Я приїхав сюди… ще перед війною… Послали на роботу… Інструктором фізкультури… — затинаючись, промовив Григоренко, і це було вже з версії.

— Отак-таки, — Релінк вернувся за свій стіл. — Ось твій паспорт. Чому тут немає належного штампу про роботу в цьому місті?

Григоренко мовчав, не розуміючи, де вони взяли його паспорт, який він, ідучи до партизанів, сховав на старій квартирі.

— Ну, ну, відповідай швидше! — крикнув Релінк. — Де штамп про роботу?

— Не встиг поставити, — відповів Григоренко.

— Ах, не встиг! А чому в паспорті зовсім інше місце народження?

Григоренко мовчав. Релінк знову підійшов до нього впритул.

— Погані твої справи, дуже погані. Треба було, залишаючи попередню квартиру, заховати паспорт краще. Або не реєструватися там як постійний мешканець. І вже в усякому разі, слід пам’ятати, що сказано в твоєму фальшивому паспорті. — Релінк звернувся до гестапівців: — Швидкий фокстрот!..

Через півгодини Григоренка непритомного понесли в камеру…

Релінк викликав машину і разом з двома співробітниками виїхав на квартиру Шрагіна. Це входило в розроблений ним план операції «Олендорф проти Гранта». Він їхав цілком задоволений собою: поки що все йшло так, як він задумав.

Емма Густавівна і Ліля були дома. Двері відчинила стара. Вона здивовано і злякано дивилася на гестапівців, що вдерлися, не впізнаючи Релінка, який одного разу був її гостем.

— Еммо Густавівно, здрастуйте, — всміхнувся Релінк. — Можна до вас на хвилинку?

— Прошу, прошу, — заметушилася стара, все ще не впізнаючи гостя.

Релінк вирішив нагадати їй про себе:

— Я дуже шкодую, що з того часу, як побував у вас разом з генералом Штроммом, більше не мав можливості скористатися вашою люб’язною гостинністю.

— Я теж шкодую за цим, пане… — старуха затнулася.

— Релінк.

Вони пішли у вітальню.

— Ваша дочка дома? — запитав Релінк.

— Валяється в ліжку, — буркотливо відповіла старуха.

— Покличте її, будь ласка, нам треба поговорити всім разом.

Ліля вийшла заспана, із злим, пом’ятим обличчям. Не відповівши на привітання Релінка, сіла на диван.

— Де пан Шрагін? — запитав її Релінк.

— Мабуть, на своєму заводі, — відповіла за дочку Емма Густавівна. — А втім, хто його зна, він нам ніколи не каже, куди йде.

— Ні, Еммо Густавівно, він не на заводі, — зітхнув Релінк. — Ми його сьогодні вранці арештували.

Ліля схопилася рукою за горло і дивилась на Релінка повними жаху очима.

— А що я тобі казала! — істерично крикнула стара.

— Що вам казала мама? — швидко спитав Релінк, не зводячи очей з Лілі.

— Хай вона сама скаже, — ледве відповіла Ліля.

— Я казала їй, що він темна й жорстока людина, — майже урочисто промовила Емма Густавівна.

— Чому ви так думаєте? — повернувся до неї Релінк.

— Боже мій! — сплеснула вона долонями. — Два роки прожити в сім’ї і ні разу не показати себе людиною, в якої є серце.

— Так… Що іще? — запитав Релінк.

Але скільки він не старався, більше хазяйка нічого конкретного повідомити не могла. І тоді Релінк знову звернувся до Лілі:

— А що скажете ви?

— За що ви його арештували? — запитала Ліля.

— Про це згодом. Поки що я хочу послухати вас, ваші враження про пана Шрагіна.

— По-моєму, він хороша і чесна людина, — помовчавши, відповіла Ліля. — Те, що каже мама, — то несерйозно. Їй не подобається його характер. Мені теж його характер не до душі, але людина він хороша… Так, він хороша людина, — виклично повторила вона.

— Дружині чоловік найчастіше здається хорошим, — усміхнувся Релінк.

— Боже мій, який він їй чоловік! — вигукнула Емма Густавівна. — У нього перед очима лікар Лангман відкрито залицяється до його дружини, а він і оком не моргне.

— Мамо! — обурено крикнула Ліля.

— Чому я повинна мовчати? Я все-таки твоя мати, і, якщо моє серце болить за тебе, я мовчати не можу, — старуха вихопила з рукава хусточку і притиснула її до очей.

— Ваші родинні справи мене не цікавлять, — сказав Релінк, сам у цей час вирішивши, що звідси поїде до лікаря Лангмана. Він уже бачив, що ці дві жінки нічого справжнього про Шрагіна не знають.

— Прошу пробачити, — Релінк встав. — Але ми повинні зробити обшук у кімнаті пана Шрагіна.

Нічого важливого від цього обшуку він не ждав. Шрагін не такий дурень, щоб зберігати в цьому домі документи, які б його викривали.

Релінк відкланявся і поїхав…

На самому початку розмови з Лангманом Релінк припустився тактичної помилки. Він натякнув, що арешт Шрагіна чимось загрожує лікареві. Обличчя Лангмана зразу наче закам’яніло, і він сухо запитав:

— Ви бачите в моїй особі співучасника пана Шрагіна, я правильно вас зрозумів?

— Ні, — твердо відповів Релінк.

— Тоді що вам від мене треба?

— Коротко — ваші враження про цю людину.

— Ми прийшли до того, з чого почали, — поморщився Лангман. — Невже ви не розумієте простої речі: або я його спільник, і тоді я корисний вам, або… ви марно гаєте на мене час.

— Я чув щось… — Релінк змусив себе усміхнутись, — про вашу з ним спілку… в родинному чи ліричному плані.

— Як видно, в цьому плані СД працює тут добре, — холодно зауважив Лангман. — І все-таки ці відомості не точні. Мої стосунки з тією жінкою — моя особиста справа. Але чоловіком її є пан Шрагін.

— Нема в неї більше чоловіка.

Лангман усміхнувся:

— Мені важливо почути це від неї. Тільки від неї. Мабуть, і це вам незрозуміло, — спокійно сказав Лангман і раптом спитав: — Сподіваюсь, її ви не арештували?

— Поки що ні, — сухо кинув Релінк, зловтішно відчувши, що він знайшов, нарешті, спосіб примусити цього типа бути говірким. — Але я ніяких гарантій щодо цього не даю. її чоловік — наш ворог, і, як видно, дуже великого масштабу.

— Це підозра чи встановлений факт? — запитав Лангман.

77
{"b":"196089","o":1}