— Я поїду в Німеччину до його матері, — не дала йому договорити Ліля. — Вона не визнає його жінки, а в неї там десь на півдні свій будиночок.

— Ви його любите?

— Боже мій! — розсміялась Ліля. — Яке це може мати значення в цьому, як ви самі сказали, пеклі? — Вона знову повернулась до моря.

Шрагін почекав, думаючи, що вона скаже щось іще, але вона мовчала.

— Це вже вирішено? — підсунувшись до неї, спитав Шрагін.

— Ні, — не обертаючись, відповіла Ліля.

— Благаю вас, не поспішайте, — сказав Шрагін. — Уявіть, в якому становищі ви опинитесь, коли наші солдати одного дня постукають у той будиночок на півдні Німеччини. Що ви їм скажете? Як усе поясните? А те, що наші солдати одного дня туди прийдуть, — це неминуче!

Вона не повернула голови.

— В усякому разі ви повинні завчасно попередити мене, — вів далі Шрагін. — Мені ж тоді потрібно буде знайти іншу квартиру. Я не хочу…

— Не турбуйтесь, — перебила вона його гнівно. — Якщо досі нічого такого не сталося, то тільки тому, що існуєте ви.

— Спасибі, Ліля.

Катер круто розвернувся і помчав до берега. З утроби катера висунувся механік. Він крикнув щось штурвальному, а той без слів показав рукою на небо. Шрагін глянув угору і побачив три літаки. Три зірочки на блякло-голубому аркуші неба. Вони летіли дуже високо і навскоси від берега до моря.

«Наші!» — серце у Шрагіна закалатало частими поштовхами. Він узяв Лілю за лікоть. Вона обернулась і її очі здивовано розширились: ніколи ще не бачила в нього такого обличчя — його сірі очі сяяли радістю, і їй здалося навіть, що вони вологі. Такої його щасливої усмішки вона теж ніколи не бачила. Шрагін тихенько стиснув її лікоть і, дивлячись на небо, туди, де летіли літаки, сказав тихо:

— Наші.

Вони разом стежили за літаками, і Шрагін бачив, що Ліля теж хвилюється.

— А може, ви помилились? — не відриваючи очей від неба, пошепки спитала Ліля.

— Наші, наші! — прошепотів він їй у саме вухо.

Катер зайшов у цей час за величезний кам’яний валун, що виступав з моря. Механік вимкнув мотор. Тепер виразно було чути далекий дзвінкий гул літаків. Вискочивши на палубу, механік, зачепивши багром за скелю, підтягнув катер до неї впритул. Він і штурвальний теж стежили за літаками.

— А де ж ваша хоробрість, моряки? — по-німецькому крикнув Шрагін.

— Ми вже мали з ними справу, — відповів штурвальний поганою німецькою мовою.

— Не витрачатимуть вони бомби на ваш «лінкор», — насмішкувато сказав Шрагін.

— Ми через них на ремонті були, — додав механік, дивлячись на літаки, що віддалялися до горизонту.

— Не стоятимемо ж ми тут, поки в росіян закінчиться весь бензин, — сказав Шрагін, подивившись на годинник…

Але тільки тоді, коли літаки зникли, немов розтанули в бездонному небі, механік відштовхнувся од скелі, зійшов в утробу катера і ввімкнув мотор. Тепер катер ішов, ще ближче притискуючись до берега.

І от уже показалося дачне передмістя Одеси. Спочатку будиночки тулилися до берега поодинці, та невдовзі вони погустішали. Берег ставав стрімкіший і вищий. Але ніде нікогісінько. Крута хвиля, відкинута катером, стелилася на пустинний пляж.

Непомітно почалося місто. Катер одірвався від берега і пішов далі в море, а коли попереду відкрилась окреслена молом одеська бухта, він узяв курс прямо на місто.

— Я висаджу вас на службовому причалі! — крикнув штурвальний.

Шрагін кивнув.

Коли до причалу лишалося кроків двісті, Шрагін побачив там натовп німців. Вони стояли біля старої шаланди, з якої на берег сходили люди. Їх обшукували і шикували в шеренгу, перед якою походжав високий гестапівець у чорному мундирі.

— Не бійтесь, тримайтеся незалежно, — шепнув Лілі Шрагін.

Катер пришвартувався поряд із шаландою, і зараз же до нього підбіг німецький офіцер.

— Хто такі? — крикнув він, витріщивши очі.

— Потерпіть хвилинку, і ми вам відрекомендуємось, — спокійно відповів Шрагін, допомагаючи Лілі зійти на берег. Він не поспішаючи вийняв з кишені документи про відрядження і мовчки подав їх гестапівцю, що підійшов. Але той читати їх не став, засунув недбало в кишеню і наказав солдатам:

— До майора Крафта!

Солдат зробив виразний рух автоматом, що висів у нього на грудях. Шрагін взяв під руку Лілю, і вони пішли попереду солдата.

— Що трапилось? Чому? — пошепки спитала Ліля; обличчя в неї стало зовсім біле як папір.

— Зараз узнаємо, не бійтесь, — сказав їй Шрагін і міцніше стиснув її лікоть.

Він зрозумів, що обурюватися й сперечатись на причалі безглуздо. Тут діє безвідмовна машина, і керує нею зовсім не той гестапівець, який взяв документи, він їх навіть не подивився. За документами Шрагін був інженер-інспектор при адміралі Бодеккері, який посилав його в Одесу із спеціальним службовим дорученням. Ще один документ свідчив, що інженера-інспектора супроводжує дружина, яка їде в Одесу на консультацію до спеціаліста з легеневих хвороб. До цього документа додавалася довідка про хворобу Лілі, яку підписав начальник медичної служби вісімнадцятої армії. Цю довідку дав лікар Лангман. Документи були дуже надійні. І все-таки Шрагін трохи непокоївся.

Їх привели до невеликого будинку з білого каменю. Біля входу стояв вартовий. Солдат завів їх у тісну кімнатку, наказав стати до стіни, а сам став коло дверей. За дверима в дальшій кімнаті чути було збуджені чоловічі голоси. Двері розчинились, і на порозі показався високий на зріст гестапівець у розстебнутому чорному кітелі. Він здивовано подивився на Шрагіна, ще здивованіше на Лілю, застебнув кітель. Потім запитливо глянув на солдата. Той виструнчився, цокнув каблуками, але не вимовив ні слова. Гестапівець повернувся назад і зачинив двері.

Минуло ще хвилин десять, і в ту ж кімнату пройшов гестапівець, який на причалі взяв у Шрагіна документи. Незабаром він виглянув із-за дверей:

— Зайдіть.

У кімнаті було чотири чоловіки. Той, що виходив у розстебнутому кітелі, сидів за столом. Очевидно, він був головний, у його руках Шрагін побачив свої документи.

— Ви розмовляєте по-німецькому? — звернувся до Шрагіна гестапівець.

— Так, але коли зі мною розмовляють, — відповів Шрагін і посміхаючись подивився на гестапівця, що відібрав у нього документи.

— В його обов’язки не входить розмовляти, — усміхнувся головний і діловито спитав: — Вам, певно, потрібний номер в готелі?

— Я сподіваюсь, що про це потурбувався начальник порту пан Нельке, — відповів Шрагін.

Головний гестапівець набрав номер телефону.

— Пан Нельке? Це Віллі Крафт. Ви ждете кого-небудь від адмірала Бодеккера?.. Ах, він десь пропав?.. — гестапівець підморгнув Шрагіну. — Так от ми потурбувались, щоб цього не сталося. Пришліть машину і відвезіть своїх гостей у готель. Поспішайте, у мене справи. — Гестапівець поклав трубку. — Все гаразд, — звернувся він до Шрагіна. — Прошу не ображатись, така вже у нас робота. Пробачте, мадам, — гестапівець уклонився Лілі.— Мушу зауважити, мадам, що з вашою чарівною зовнішністю хворіти просто нерозумно…

Ліля механічно всміхнулась.

За ними приїхав сам начальник порту Нельке. Він був зовсім молодий, мабуть, ровесник Шрагіна. Випещене красиве обличчя, ставна спортивна постать, від нього віяло благополуччям і легковажністю.

— Везу вас у дев’ятнадцяте століття, — весело говорив він по дорозі в готель. — Просто дивно, як росіянам у цьому невідомому світові місті пощастило зберегти готель з французької провінції часів Бальзака.

— Нам потрібно дві кімнати, — сказав Шрагін і, помітивши здивування Нельке, пояснив: — Дружина хвора, їй треба рано лягати спати, а в мене можуть бути пізні службові справи.

— Будуть дві кімнати! — вигукнув Нельке так радісно, наче для нього було великим щастям виконати це прохання гостей.

Їм дали дві великі суміжні кімнати. Ліля хотіла одразу піти відпочити, але Нельке гаряче запротестував.

— Це жахливо! Це нестерпно! Унизу вже накрили стіл, і на вас чекають, — казав він і так благально дивився, що Ліля пообіцяла зійти в ресторан трошки згодом.