— Так, так, — поквапився Мюллер. — Грудневі радощі панів комуністів виявились короткочасними. І, звісно ж, коли там, на фронті, справи йдуть так добре, і своя робота тут здається і кориснішою, і благополучнішою.
— Даремно, — сухо сказав Канаріс. Він грався з Мюллером, як кіт з мишею. — Даремно, підполковнику. Наша робота поки що не достойна подвигу армії нашого фюрера.
— В цьому розумінні — так, звичайно, — квапливо погодився Мюллер.
— А яке ж може бути розуміння ще? — здивувався Канаріс.
Мюллер збагнув, що найкраще мовчати.
— І саме в цьому розумінні наші справи тривожать, — вів далі Канаріс. — Якщо погодитись з образним висловом фельдмаршала Клюге, що Москва — серце Рад, то дії фюрера на фронті можна вважати операцією по знекровленню більшовицького серця. Але хіба не є нашим святим обов'язком допомогти армії і зруйнувати серце ворога зсередини? Так і тільки так ми повинні цілитись і в цьому плані продумати всю свою діяльність. Наприклад, проблема така: чи не пора нам об'єднати наші зусилля із зусиллями служби безпеки? Спертися на її бойовий досвід? Га?
Мюллер мовчав і почував себе дуже погано; він пам'ятав, як обпікся на цій темі в Смоленську. Невже Канаріс все-таки знає про його зустріч з Кальтенбрунером і саме тому заговорив про об'єднання зусиль?
Канаріс, добре знаючи, що відповіді співрозмовника на його запитання не буде, сказав:
— Розпорядіться, будь ласка, щоб розбудили Зомбаха.
Мюллер уже потягся рукою до кнопки дзвінка, але Канаріс зупинив його.
— А втім, не треба. Хай ваш ад'ютант проведе мене до нього на квартиру.
— Я сам проведу вас, — сказав Мюллер. — У мене новий ад'ютант, він ще нічого тут не знає.
— Так, я зовсім забув… — похитав головою Канаріс. — У вас же сталося нещастя з ад'ютантом. Так нічого і не з'ясувалося? Убивць не знайшли?
— Ні, але вбивці відомі — партизани.
— Капітан Ноель, якщо мене не зраджує пам'ять? Я його трохи пригадую.
Мюллер підвівся.
— Дозвольте провести вас до полковника Зомбаха?
— Не варто, підполковнику, я вже й так відібрав у вас багато робочого часу. — Канаріс швидко підійшов до вікна. — Здається, отой особнячок, де дві берізки? Я сам, я сам. Увечері ми ще побачимось.
З глибини кабінету, не підходячи до вікна, Мюллер бачив, як Канаріс, заклавши руки за спину, повільно перейшов вулицю і повернув за ріг особняка Зомбаха. Мюллер був неабияк стурбований і сердився на себе, що не зміг провести гідно цю розмову і, наче сліпа миша, раз у раз потрапляв у пастку.
Передчуття не обманювали Мюллера: Канаріс справді знав про його зустріч з Кальтенбрунером. Саме з цього він і почав свою конфіденціальну розмову з Зомбахом.
— Ваш заступник, дорогий Пауль, почав активну гру з розрахунком зірвати банк на двох столах, — сказав Канаріс.
— Я не забуваю ваших порад і завжди пам'ятаю, з якого він гнізда, — флегматично зауважив Зомбах.
— Пам'ятати про це мало. Треба знати, що він робить зараз. Тиждень тому він мав неофіціальну зустріч з Кальтенбрунером у Варшаві.
— Це точно? — звів брови Зомбах.
— Моя інформація завжди точна, Пауль, — усміхнувся Канаріс— Вони лізуть до нашої агентури в Москві. І не тільки в Москві. До речі, як поводився Мюллер, коли надійшла звістка про загибель ад'ютанта?
— Зразу ж поїхав на місце пригоди…
— Так я і знав! — Канаріс ляснув себе долонею по коліну. — Ноель щось віз од нього в Берлін. На аеродромі в Грюнвальді Ноеля ждали СД. Більш того, мені відомо, що пригоду з Ноелем гестапо неофіціально приписує нам. Через усі ці мерзенні справи я, власне, і приїхав. Новий ад'ютант Мюллера Біркнер — вірний пес Кальтенбрунера. Вам тут, Пауль, та й мені також треба молити бога, щоб капітан Ноель став просто сліпою жертвою партизанів. Розумієте? Словом, наша одвічна боротьба з СД загострюється. Єдина свята подія у ній — кінець Гейдріха. Але тут за нас чисто попрацювали чеські партизани.
— Я чув, що англійці скинули в Чехію його вбивць? — спитав Зомбах, пильно стежачи за адміралом.
— Це не має ніякого значення, — недбало кинув Канаріс— Важливо, що це зробили не ми. А ми, Пауль, перехитруємо їх. Я хочу провести через фюрера розпорядження про розширення контакту між нами і СД. Цього добивався Гейдріх, і ми, так би мовити, здійснимо його заповіти. Зараз для цього саме час.
— Чому? — здивувався Зомбах. — Ми з такими труднощами нашпигували своїми агентами Москву, і тепер, коли новий наш наступ уже цілком реально наближає падіння Москви, ми раптом усю справу почнемо розпорошувати чи навіть передавати в інші руки? Я цього не розумію.
Канаріс довго мовчав, потім сказав:
— У мого попередника Ніколаї, як розповідають, був улюблений вислів: «Поспішати треба лише на похорон, бо можливості побачити героя подій більше не буде». — Канаріс засміявся. — А ви, Пауль, квапитесь, невідомо куди. По-перше, я не збираюсь це зробити завтра, але й не збираюсь відкладати, скажімо, на рік. По-друге, ті, що добре знають, що таке війна, беруть під сумнів вашу залізну впевненість у швидкому падінні Москви.
— Але ж ми ось-ось візьмемо Сталінград! І тоді Москва з усіх боків буде одрізана від країни, від резервів, — заперечив Зомбах.
Канаріс подивився на нього з замріяною усмішкою.
— До Сталінграда, Пауль, ми виходимо приблизно в такому ж вигляді, як восени сорок першого року до Москви, — навкарачки і з язиком на плечі. Наші війська гранично вимотані, резерви виснажені, комунікації знову розтягнуті на багато сотень кілометрів. І до того ж війська наших доблесних румунських, італійських та інших союзників, як з'ясувалося, не вміють воювати, але зате уміють здаватися в полон. А щодо росіян, то вони за це місто збираються битись фанатично. Ага, адже саме через вас ми одержали номер газети російських комуністів — «Правду». Ви прочитали там статтю на першій сторінці?
— І не збирався… — пробурчав Зомбах. — Я не читаю навіть статей доктора Геббельса.
— Даремно, Пауль. А втім, Геббельса можна і не читати, але росіяни — це щось зовсім інше. Я недавно був у Швейцарії і спеціально півдня просидів з перекладачем у бібліотеці. Він читав мені матеріали з цієї самої «Правди». Дуже серйозна справа, Пауль. Ми все-таки не врахували якихось дуже важливих специфічних особливостей диктатури комуністів. Гаразд, хай у цьому розбираються теоретики державного устрою. У нас завдання своє. Так от, Пауль, якщо ваші рожеві надії виявляться реальними, ми не починатимемо флірту з СД. У цьому просто відпаде необхідність. Але якщо в Сталінграді повториться Москва, ми будемо просто зобов'язані об'єднати наші зусилля, щоб досягти більшого ефекту. Розумієте?
— Розумію, — повільно сказав Зомбах.
Канаріс дивився на нього і думав: «Нічогісінько, ви, дорогий Пауль, не розумієте. Ви дуже хороший працівник, але поганий політик. Якби ви розуміли, ви б збагнули, що все, про що я вам сказав, викликається зовсім іншою необхідністю. Вся справа в тому, що, коли ми програємо битву під Сталінградом, невідомо, чи зможемо ми після цього хоч що-небудь виграти в самій Росії. Війна затягнеться, стане непосильною для Німеччини, тоді фюрер не буде таким ліберальним, як після Москви. І, зважаючи на це і тільки на це, тактично вигідним стає об'єднання наших зусиль з відомством Гіммлера. Тоді і відповідальність буде на двох…»
Думаючи так, Канаріс раптом перехопив напружений, втуплений у нього погляд Зомбаха. «А може, він усе розуміє, але не хоче цього показати? — подумав він. — Чи не хоче передчасно розкривати свої карти навіть переді мною?»
— Як усе це виглядатиме практично? — спитав Зомбах.
— Поки що ніяк. Але ви, приміром, у розмові з Мюллером, до слова, цю мою ідею повідомте. У запитальній формі я йому її вже виклав. Ви можете сказати, що про це я радився з вами. Скажіть, що вам ця ідея подобається.
— Вона мені не подобається, — сказав Зомбах.
— Пауль, — докірливо сказав Канаріс, — ми з вами розвідники, хитрощі — наша зброя. Навіщо вам треба, щоб хтось цікавився паперами у вашому письмовому столі? Адже це питання мікротактики. А головна мета у вас і в мене одна — зробити все для перемоги рейху. А коли в Берліні я тому ж Кальтенбрунеру, а ви тут Мюллеру дамо зрозуміти, що їхня таємна метушня не що інше, як спроба поповзом просунутись у широко розчинені двері, ми примусимо їх відмовитись од такої тактики. Вони ж люди розумні. Адже все так просто: ми не повинні заважати один одному.
