Хорман зрозумів цей вислів не одразу, а коли зрозумів, реготав.

— Чудовий формул! Дуже чудовий!

Хорман дотримав своєї обіцянки. Савушкіна бло офіціально призначено до нього другим шофером і перекладачем для зв'язку із зайнятими на роботах російськими військовополоненими. Савушкін уже давно говорив, що хоче навчитися розмовляти по-німецькому. Хорман спочатку сміявся, слухаючи, як він калічить німецьку мову, але незабаром йому довелося здивуватися з швидких успіхів свого шофера. А Савушкіну, який добре знав німецьку мову, нелегко було її калічити й розігрувати початківця.

На цей час Савушкін вручив Хорману ще одну партію коштовностей, які той негайно переправив дружині в Німеччину і потім одержав від неї листа, в якому вона сповіщала, що його «посилки мали грандіозний успіх» і що «будинок Гаузнерів скоро стане нашим». Хорман пояснив, що їхня давня родинна мрія купити будинок у генеральської вдови Гаузнер.

— Я тебе прошу… дуже прошу, — сказав благально Хорман. — Давай ще. Більше давай. Твій робота шофер — тьху!

— Це нелегко, — зітхнув Савушкін. — Товар треба шукати по всіх околишніх містах.

— Шукай! Шукай! Я тобі дав документ, я тобі дав машина. Ти тільки шукай.

Зв'язок Савушкіна з Марковим здійснювався через підпільника Никанора Решетова, який жив і працював поліцаєм у селі недалеко від Гомеля. Становище його було досить міцним. Перед самою війною його було засуджено за діючим тоді законом про розкрадання соціалістичної власності. Лісник зловив його, коли він збирався вивезти з лісу зламану бурею березу. Никанор Решетов дістав тоді два роки тюремного ув'язнення, але не минуло й року, як почалася війна. Сидів він у мінській тюрмі. В перші дні війни, коли почалась евакуація ув'язнених, його відпустили, і він повернувся додому. Тюрма його не посварила з Радянською владою. Він і на суді, коли дали йому останнє слово, сказав:

— З дурного розуму я ту березу взяв, а ви по сліпому закону мене судите. Не просити ж вас, щоб ви обминули закон, однаково ж не обійдете. Так що пишіть уже там, що належить…

Ще першого воєнного літа Никанор Решетов зв'язався з партизанами і за їхнім наказом пішов у поліцаї. Bpaховуючи, що він постраждав від Радянської влади, німці йому довіряли і зробили його старшим над поліцаями трьох навколишніх сіл. Нелегке у нього було становище: щодня йому доводилось хитро лавірувати і викручуватися, щоб підлеглі йому поліцаї не проявляли себе надто ревними посіпаками «нового порядку» і щоб німці при цьому не запідозрили їх ні в чому. Поки що це йому вдавалося. Між іншим, один з підлеглих йому поліцаїв був той самий лісник, через якого він попав у тюрму.

Зв'язок Савушкіна з Решетовим здійснювався за таким розкладом, що майже неможливо було вистежити місце їх зустрічей. Побачення відбувалися в різні дні, в різний час і в різних місця.

Сьогодні їхня зустріч мала відбутись о восьмій годині вечора на узліссі, біля дерев'яної каплички Поворотної, колись популярної серед паломників. Чудотворна її ікона нібито повертала з царської служби солдатів, засланців з далеких місць, заробітчан і навіть збіглих чоловіків.

Після обіду Савушкін сказав Хорману, що йому треба з’їздити побачити одного корисного чоловічка, і покотив на мотоциклі до призначеного місця зустрічі з Решетовим. Він мав тепер у своєму розпорядженні старенький мотоцикл «БМВ», якого дістав йому Хорман.

День був ясний і не жаркий, хоч сліпуче сонце гулялов безхмарному небі. Та все ж це було ще не літо, а та пора, коли ріки вже увійшли в береги, але в заплавах крізь ніжну зелень ще поблискувала вода, що лишилася після повені, коли надвечір від усієї землі віє прохолодою, вогкістю, коли крони дерев і чагарники ще не стали щільним зеленим масивом і крізь них прозирають далі.

Кілометрів за два від Поворотної Савушкін поставив мотоцикл у кущі, пішки пройшов до каплички і там, сівши на пеньок, заходився писати донесення. Навколо — німі простори немов забутої людьми землі. Звідси було далеко до людних доріг, і німці тут з'являлися рідко. Зате дедалі сміливіше почували себе партизани. Розсипане на пагорку село, яке здалека бачив Савушкін, було одним з опорних пунктів партизанів. Там вони мали кілька надійних помічників, включаючи і Решетова. А втім, про те, що поліцай там «свій», знав тільки командир партизанського загону, але навіть він не міг вдатися по допомогу до Решетова без дозволу підпільного райкому партії.

Написавши донесення, в якому уточнювались райони будівництва «Сірого пояса», Савушкін замислився. Все-таки і це його донесення точної схеми бетонованих вузлів ще не давало. Яснішою стала тільки та смуга простору, яку німці називали «Сірим поясом», але довжина пояса була понад сто п'ятдесят кілометрів, а ширина доходила до двадцяти. Де точно на цій смузі сховаються в землю бетонні фортеці, Савушкін поки що не знав і не був упевнений, що йому пощастить дізнатися про це в майбутньому.

Сховавши донесення під корінь пенька, Савушкін простелив куртку й приліг. Сонце вже спускалося до далекого горизонту.

Він прокинувся з неясним відчуттям, що його розбудили. Трохи підвівся, оглянувся — нікого… Верхній край сонця лежав на горизонті вогненною шапкою. З лісу віяло холодом, і, як і раніше, весь широкий простір навкруги був затоплений тишею. Але тривога, з якою він прокинувся від короткого сну, не зникала. Раптом він помітив якийсь рух за рогом каплички. Савушкін підвівся й поволі пішов до дороги так, щоб пройти повз каплицю. Ступивши два-три кроки, він побачив, що за кущем, який приріс до стіни Поворотної, стоїть хлопчак, який у міру наближення Савушкіна обережно переступав вліво, видно розраховуючи весь час лишатися за кущем. Савушкін наддав ходу, і хлопчина не встиг сховатися.

— Ти що тут робиш: — крикнув Савушкін, не зупиняючись.

— А ти що робиш? — в свою чергу, хриплим баском спитав хлопчина. Йому було років шістнадцять, не більше. Хлопець запустив руку за борт підперезаного ременем піджака.

— Не дурій! Вийми руку, — спокійно сказав Савушкін і підійшов до нього.

Хлопчина поволі вийняв руку й ступив крок назад.

Савушкін дивився на нього спокійно і дружелюбно, а хлопчина з переляком у ледь перекошених очах.

— Та не бійся, не бійся. Скажи-но краще, он у тому селі німці є? — спитав Савушкін.

— Нема, — тихо відповів хлопчина і, схаменувшись, виправився: — А може і є, не знаю.

— Сам звідки?

— Тутешній, — хлопчина непевно повів головою вбік.

— Ну от, а я нетутешній, пробираюсь додому в Мінськ, боюсь, як би німці не затримали.

— Недавно дорогою не ти на мотоциклі їхав? — спитав хлопчина.

— Ні. Я теж його бачив.

— А звідки йдеш?

— Утік із земляних робіт у німців.

— А-а… Це не вас недавно в Смоленськ гнали?

— Ні. Нас ще в квітні мобілізували.

Вони посідали рядом на мохуватих купинах і поволі розговорилися.

— Весь народ з місця позганяли, все життя покалічили, — серйозно, як дорослий, сказав хлопець. — Ніхто тепер не знає, де його дім.

— Ти вчився?

— Аякже, сім класів закінчив. Цього року збирався до технікуму, чекав, коли братан з армії повернеться, та не дочекався.

— Ким же ти хотів стати?

— Фельдшером.

— А ким став тепер?

Хлопчина спідлоба поглянув на Савушкіна.

— Ніким. Кручусь, як би прожити, і все.

— Брешеш.

— Їй-богу, правду кажу!

— Брешеш, — розсміявся Савушкін.

— Ні, не брешу, — уперто сказав хлопчина, а сам усміхнувся.

— Ex ти, конспіратор! Як звати?

— Олексій.

Савушкін спитав, як йому ближче вийти на Оршу; Олексій почав пояснювати, раптом замовк на півслові і подивився в напрямі села.

— Що ти там побачив? спитав Савушкін.

— Тихо! — наказав хлопець, не відриваючи погляду під села. — Так і є, поліцай на велосипеді котить. Ну, бувай здоров, мені треба тікати.

Хлопчина схопився і пригнувшись побіг кущами в ліс.

Так, це їхав Никанор Решетов, прямуючи на побачення з Савушкіним.