Ловейко вів свою групу далеким кільцевим маршрутом. Справи йшли добре — група висадила в повітря важливий залізничний міст і відбила в поліцаїв воза з продовольством. На четверту добу, вже в темряві, вони підійшли до села Лосихи, розташованого на березі невеликої річечки. Село було маленьке, хат на п'ятнадцять, не більше. Ловейко вирішив, що німецького гарнізону тут бути не може, і всім складом групи ввійшов у село без попередньої розвідки. Коли вони добрались до середини єдиної сільської вулиці, що тяглася вздовж річки, по загону вдарило кілька кулеметів. Уцілілі бійці кинулись до річки й залягли там у прибережному чагарнику. Бій точився до світання й кінчився тим, що гітлерівці примусили залишки загону безладно відступити. Уцілілі бійці й сам Ловейко повернулися на базу.

Ловейка спеціально попереджали, що німці негайно пристосуються до боротьби з рейдовими загонами. Будницький втовкмачував йому: «Ні кроку без розвідки». І от не стало шістьох бійців, і серед них богатиря Ольховикова, того самого, який керував боєм, коли Рудін здавався в полон. Мало того, Ловейко не знав, чи всі, хто лишився на сільській вулиці, вбиті. Може, там були й поранені? Втрачено повозку з продовольством, яке було так потрібне загону.

Марков на зборах не виступав, слухав, що говорили інші. Це було перше в загоні серйозне порушення військової дисципліни. А втім, ні, порушення бували й раніше, але оскільки вони не приводили до трагічних наслідків, про них говорили іноді навіть з веселим молодецтвом. І саме Ловейко, який вважався помічником Будницького, випустив летучу приказку: «Партизан не солдат, він сам собі генерал».

— Ну, сам собі генерал, — сказав Будницький, звертаючись до нього, — відповідай перед партією і народом про свій генеральський злочин. А спершу послухай, що скажу тобі я. Ти що ж, вирішив, що ми з цілої дивізії вибрали й послали сюди кращих з кращих для того, щоб ти їх тут поставив під німецькі кулемети?

Ловейко сказав щось, але Будницький, дивлячись на нього лютими очима, крикнув:

— Відповідай, як ти посмів повернутися на базу живим?

Бійці виступали коротко. Ловейко вчинив злочин і, звичайно, не може залишатися в партії. Говорили про те, що ця трагічна історія повинна стати уроком для всіх. Бійці пригадували порушення військової дисципліни, що траплялися раніше, називали прізвища, не милували товаришів.

Марков бачив суворі обличчя бійців; і видно було без слів, що цей випадок ніколи не забудеться.

Ловейко не виправдовувався і не просив зглянутися.

— Я усвідомлюю свою провину, — сказав він і після довгого мовчання додав: — Пошліть мене на найтяжче, на смертельне діло, щоб я власною кров'ю змив свою ганьбу.

Будницький знову не втерпів:

— У нас всі щодня на смерть ідуть і вважають це за честь, а ти хочеш іти, щоб з себе змити кров товаришів? Хочеш красивої смерті? А розстрілу перед строєм ти не хочеш?

— Розстрілюйте, — твердо промовив Ловейко.

Його виключили з партії. До рішення командування про віддання Ловейка до військово-польового суду ухвалили вважати Ловейка під арештом і тримати його в землянці, де він до цього часу жив разом з чотирма бійцями.

Люди розійшлися притихлі, серйозні. А соловейко, наче нічого й не сталося, розсипав у присмерковому лісі звабливі трелі.

Марков ішов із зборів глибоко замислений. Спустившись у землянку, він сів до столу й задумався про співробітників своєї групи. Ще і ще раз причепливо аналізував роботу Рудіна, Кравцова, Савушкіна, Бабакіна. Ні, ні, він не міг знайти навіть натяку на недисциплінованість кого-небудь з них. На початку операції дещо легковагими були донесення Савушкіна про його зустрічі з німецьким інженером Хорманом. Але тоді він ще не розумів, якими важливими можуть виявитися стосунки з цією неприємною для нього людиною. В останніх же його донесеннях усе було серйозно, точно, діловито… Ні, і Савушкін працював добре…

Вже майже місяць Савушкін невідлучно був при Хормані. «Відходи» від операції Кравцова по вилученню коштовностей, які той одержував через Бабакіна, остаточно покорили німецького інженера. Він вирішив не відпускати од себе Савушкіна і оформив його своїм другим шофером і перекладачем для зв'язку з російськими робітниками, яких залучали на будівництво. Насправді ніякого такого зв'язку Савушкін не здійснював, а, користуючись машиною Хормана і виданими йому документами, «ганявся за коштовностями».

Не так давно небезпечною перешкодою для Савушкіна раптом стала пасія інженера — Тоська. Пронюхавши, які справи у Савушкіна з Хорманом, вона захотіла мати свою частку баришів. Савушкін повівся з нею грубо: порекомендував їй не совати носа куди не слід. Тоді вона розповіла все своєму дружкові Анатолію, і вони вирішили діяти разом. Спочатку друзі вступили з Савушкіним у мирні переговори. Але, не досягнувши свого, перейшли до агресивних дій. Якось увечері вони підстерегли Савушкіна в безлюдному місці і пред'явили йому ультиматум: або полонину цінностей їм, або він пошкодує.

— З тебе цілком досить тютюну, який ти від мене одержуєш, — спокійно сказав Анатолію Савушкін і додав Тосьці: — А ти, якщо ще хоч раз писнеш, втратиш усе, що маєш…

Агресори явно розгубились і не знали, що їм далі робити. А поки вони роздумували про це, Савушкін пішов.

Проте незабаром Савушкін розгадав їхній нехитрий план. Вони просто вирішили пограбувати Хормана і втекти. Підготовку до цього вони вели грубо, з нахабною сміливістю карних злочинців. Савушкін вистежив їх і попередив Хормана. Той розлютився, і через два дні настала розв'язка: Хорман застав їх, коли вони порпались у йогочемоданах. Погрожуючи пістолетом, він загнав їх у комірчину, замкнув і викликав гестапо. Тоська і Анатолій попали в тюрму. Вони явно переоцінили в Хормані ліричне начало.

Будівництво аеродрому закінчилось. Хорман сказав Савушкіну, що яке б нове призначення він не дістав, неодмінно візьме його з собою і знайде йому якусь посаду…

Цього дня на аеродром почали прибувати бомбардувальники. Надвечір на стоянках, як полічив Савушкін, їх було не менше шістдесяти. Завтра повинні прибути решта, а також командування повітряної армії, якій цей аеродром було передано. Вночі Савушкін встиг передати зв'язковому підпілля докладне повідомлення про аеродром. Рано-вранці наступного дня над аеродромом на великій висоті пролетів радянський літак-розвідник. На перехоплення його вилетіли «мессершмітти», але не наздогнали літака: перешкодила надто щільна хмарність.

Удень Хорман передав по акту аеродром командуванню повітряної армії. З цієї нагоди відбувся обід в офіцерській їдальні.

Савушкін, як наказав йому Хорман, чекав його дома. Рано-вранці вони разом поїдуть у Мінськ, де Хорман дістане нове призначення. Чемодани інженера вже були заштопані. Савушкін прокинувся від того, що Хорман щосили тряс його за плечі.

— Вставай! Вставай! Чорт тебе взяв!

Савушкін схопився й одразу все зрозумів. Наші літаки бомбили аеродром.

— Чемодани! — крикнув Хорман і потяг найбільший у машину.

На аеродромі вибухали фугаски, горіли літаки. Бомба влучила в бензосховище, до неба піднялася стіна білого вогню.

Машина рвонулася з місця й помчала по розбитій дорозі, яка обхідним шляхом вела до шосе. Хорман так розгубився, що включив обидві фари.

— Погасіть світло! — кричав йому на вухо Савушкін, але інженер мов оглух і гнав машину далі з засвіченими фарами. Савушкін погасив їх. Темрява чорною стіною стала перед машиною. Хорман різко натиснув на гальмо, чемодани з заднього сидіння попадали на їхні спини. Хорман вилаявся і виліз з машини. Слідом за ним виліз і Савушкін. Від аеродрому вони від'їхали вже кілометрів з п'ять. Наліт радянських бомбардувальників тривав. У чорному небі гули літаки, там, на аеродромі, раз у раз виростали вогненні кущі вибухів, але гуркіт їх здавався вже далеким і був схожий на грім грози, що відходила.

— Погано, Вольдемар, — сумовито сказав Хорман. Дуже погано. Німець — це орднунг… порядок. Де порядок? Аеродром — і нема зенітної артилерії. Нікс орднунг. Дуже погано, Вольдемар…