— Бракує розуму. А це небезпечно навіть при блискучій біографії. Рядовий виконавець, не більше. І придатний лише для диверсій.

Коли створювався «Сатурн», Гурєєва було включено в його штат за пропозицією Мюллера. Той мав намір використати його для якоїсь особливо великої і важливої диверсії, а поки що Гурєєв викладав обстановку в агентурній школі.

І ось його час настав. Він ішов через фронт з двома завданнями. Перше — менш важливе — доставити агентурній точці «Зілле» гроші, документи, фотокамеру і таємно перевірити роботу агентів. Вони діяли так успішно, що Мюллер усе частіше думав, чи не керує ними радянська контррозвідка. Якщо Гурєєв це встановить, він мусить ліквідувати агентів. Друге, головне завдання — велика диверсія в районі Кремля.

Про його відправку через фронт наша контррозвідка дізналася не тільки з радіограми, одержаної точкою «Зілле». Про це повідомив і Рудін. З яким завданням іде Гурєєв, Рудіну дізнатися не пощастило, але він повідомив про місце, де Гурєєв переходитиме через фронт, а знати це було дуже важливо.

За наказом Старкова негайно було зібрано дані про Гурєєва, і стало ясно, що цього небезпечного бандита не можна залишати без нагляду з першої ж хвилини, як тільки він перейде фронт. Народився план операції, названої «Зустріч і проводи». Найпростіше було зразу взяти Гурєєва. Складність операції в тому й полягала, що йому треба було дати хоча б дістатися до точки «Зілле». Могло виявитися, що він несе якісь нові інструкції агентам, без знання яких уся гра з «Сатурном» може провалитися. Одночасно його ні на хвилину не можна випускати з поля зору, не викликаючи при цьому у нього й тіні підозри, що за ним стежать. Усе це передбачав план «Зустріч і проводи». Тепер він уже діяв…

Минула перша година ночі. Гурєєв підвівся і тихо сказав: «Рушили з богом». Він підіймався положистим виходом з яру. Німецький офіцер, що супроводжував його до початку яру, запевняв, що тут у руській лінії фронту широке вікно, і послався при цьому на благополучний перехід саме тут трьох радянських солдатів, яких німці спеціально пропустили для перевірки. Але Гурєєв покладався головним чином на себе. Коли до виходу з яру залишалося метрів п'ятдесят, він обв'язав коліна ганчірками і поповз.

Вибравшись з яру, Гурєєв ледь підвівся, і його одразу ж побачив Кравченко.

Він торкнув Тихомирова за руку і автоматом показав праворуч.

Тихомиров одвів його автомат убік: мовляв, спокійно, сам бачу.

На фоні досвітнього неба ледь виднілася нерухома постать людини.

Гурєєв не квапився. Так, не ворушачись, він простояв дуже довго, цілих десять хвилин. З німецького боку почувся звук важких кулеметів. Вони били приблизно по середині переднього краю тихомнровського батальйону. Гурєєв знав: цей вогонь повинен одвернути від нього увагу росіян.

Знявши з спини речовий мішок — на випадок чого він його покине, — Гурєєв пригнувшись швидко побіг до чагарника, який чорнів удалині, туди, де були співробітники держбезпеки. Забігши в кущі, він передихнув і знову довго прислухався. Але жодного тривожного звуку не почув. З кущів він довго дивився на дорогу, що проходила поряд: ця дорога, він знав, вела до залізничної станції. На дорозі не було ніяких ознак життя. Він одв'язав ганчірки, мокрим листям вільшини витер забруднені руки, уважно оглянув себе і спокійною, неквапливою ходою вийшов на дорогу.

Через кілька хвилин із схованої в кущах машини в Москву полинула радіограма: «Перший пост закривається». І одразу ж із села Глушкове, кілометрів три на північ, виїхала порожня полуторка, за кермом якої сидів старший лейтенант держбезпеки Силін, що скидався на бувалого фронтового шофера. Невдовзі машина з путівця звернула на грейдерну дорогу, якою йшов до станції Гурєєв.

Порівнявшись з Гурєєвим, Силін загальмував і гукнув:

— Якщо до станції, сідай! Чи нема, бува, сірників?

Гурєєв підійшов до грузовика і мовчки простяг Силіну пачку сірників.

— І треба ж було виїхати без вогню, — хитав головою, закурюючи, Силін. — А в нашому ділі без курива не проживеш. Сідайте, старший лейтенант. Якщо на станцію, майже до місця довезу. — Силін широко відчинив дверцята кабіни. — Сідайте. Поспішаю.

Гурєєв сів поряд з Силіним, речовий мішок поклав собі в ноги.

— Нашому брату шоферу немає життя ні вдень ні вночі,— скаржився Силін. — Тільки пригрівся в артилеристів — «підйом», і все полетіло до дідька собачого. То вам на станцію?

— Багато будеш знати — постарієш, — усміхнувся Гурєєв і, коли Силін ображено замовк, добродушно додав: — На станцію, на станцію.

— До самої станції не можу. Мені звертати, не доїжджаючи.

— Гаразд, дарованому коневі в зуби не дивляться, — розсміявся Гурєєв.

Не доїхавши до станції півкілометра, Силін зупинив машину, мовчки відчинив дверцята і простяг Гурєєву сірники.

— Прошу, товаришу старший лейтенант.

— Візьми собі, сказав Гурєєв і неквапливо виліз зІ машини. — Спасибі…

Силін захлопнув дверцята, ривком рушив з місця і одразу ж із грейдера звернув на путівець. Давши гаку кілометрів з п'ять, він під'їхав до станції вже з іншого боку І зупинився біля маленького будиночка. Не минуло й півгодини, як сюди під'їхала й інша машина — з Безпаловим і Весеніним.

Все, як по писаному, — весело розповів Силін. — У нього рюкзачок, як я бачив, кілограмів на п'ятнадцять-двадцять. Куртка у нього з таких, які видавали офіцерам-саперам до війни. Знаєте? Вона йому майже по коліна. Треба сказати, вигляд у нього цілком природний і тримається впевнено. Єдиний промах, який я помітив, — надто чистий комірець на гімнастьорці. Хоча, з другого боку, він же в Москву іде, причепурився, так би мовити.

Безпалов подивився на годинник.

— Поїзд відійде через тридцять хвилин. Мені час. Після відходу поїзда чекайте двадцять хвилин; якщо я не прийду, значить, усе гаразд — я поїхав з ним до Москви. Одразу ж радируйте про це в центр…

На вокзалі, зануреному в цілковиту темряву, панувало нервове пожвавлення, властиве прифронтовим станціям. В основному тут були люди військові, але траплялися серед них і цивільні. Безперервно грюкали двері, що вели до кімнати військового коменданта. Тільки там і світилося. Коли двері відчинялись, скупе проміння на хвилину освітлювало тісний зал чекання. Тут десятків зо два солдатів спали покотом, просто на підлозі. Раз у раз хто-небудь спотикався об їхні ноги, і тоді сонний голос кричав: «Ану легше там!»

— Рядовий Юркін! Рядовий Юркін! — настирливо кликав хлопчачий, але явно командирський голос.

Чути було, як хтось розпікав чергового по станції.

— Якщо ти черговий, то зобов'язаний знати все, що стосується руху. Де наш вагон?

— Шукайте на коліях, — відповідав стомлений голос. — Мені ваші вагони не потрібні.

На другій колії простягся змішаний товаро-пасажирський состав, який повинен був іти до Москви. Вздовж поїзда ріденьким ланцюжком стояли солдати. Посадка ще не була дозволена, і ті, хто збирався їхати, товпились на пероні, не виявляючи, проте, ніякого нетерпіння: розуміли, що відправлення поїзда залежить від багать причин, не підвладних залізничникам, і пред'являти них претензії просто безглуздо.

Безпалов відшукав на пероні Гурєєва і тепер не спускав з нього очей. Далекий блідий промінь прожектора невпинно, як гігантський маятник, повільно гойдався в чорному небі. Всі поглядали на нього не без побоювання: всього лиш позавчора на станцію вночі налетіли ворожі літаки, і бомби влучили в ешелон, що стояв на пероні. Чорні уламки ваганів лежали поряд з коліями, нагадуючи про ту подію.

Та ось до поїзда вийшла група військових з контрольно-пропускного пункту. Разом з солдатами воли стали біля входу до чотирьох пасажирських вагонів. Почалась посадка.

Гурєєв підійшов до поїзда не відразу. Деякий час він здалеку спостерігав посадку, потім рішуче попрямував до останнього вагона. Безпалов швидко пройшов пероном і потім, трохи випереджаючи Гурєєва, до останнього вагона. Вія опинився попереду Гурєєва і пред'явив патрулю свої документи.