— Я продовжую ліквідовувати ліберальну спадщину барона.[1] Але тут, як і в Франції, у мене такі самі, досить набридлі вже труднощі. Чому ми з вами повинні ходити один за одним за однаковою адресою?[2] Адже ми з вами, здається, про все домовились? Я веду грандіозну розчистку болота, в мене на обліку кожен фельдфебель, а в цей час ваші люди займаються тут чистописом або розв'язують ребуси про те, як знайти агентуру Заходу, що вже вийшла в тираж. Чи не пора, мій друже, з цим покінчити?
— Чому ви запитуєте? — перебив Канаріс. — У принципі ми з вами про все домовились на нараді. Я розробив проект рішення. Але для того, щоб проект став рішенням, його повинен затвердити Кейтель. Порядок є порядок.
— Який у біса порядок! — підвищив голос Гейдріх. — Мені дзвонив з Берліна Хуппенкоттен; він каже, що у вашому проекті від нашої домовленості залишились тільки коми.
— Думка Хуппенкоттена — це далеко не еталон оцінки, — саркастично зауважив Канаріс.
— Але в нього молодий зір і він ще вміє відрізняти чорне від білого, — не забарився контрудар із Праги.
— Вважаю за краще мати справу з людьми, які вміють нормально бачити всю гаму фарб.
Гейдріх промовчав. Уже якщо справа дійшла до словесного турніру, він знав: з Канарісом справитися важко.
— Друже мій, — сказав він примирливо, але голос його дзвенів від злості.— Повернімося до справи. Ми займаємо простори не для того, щоб вести на них вічну боротьбу з червоними і з єврейською плутократією. З цим ви згодні?
— Звичайно, і ми обидва робимо все, що можемо, для освоєння нових земель.
— Боюся, що ваша оцінка не збігається з більш високою. І щоб ця розбіжність не стала надто явною і не набула неприємних форм, я дуже прошу негайно повернутись до свого проекту, подумати ще раз про все, що від цього проекту залежить, включаючи сюди і нашу з вами долю, і привести цей проект у відповідність з нашою домовленістю на нараді. Ви можете це зробити?
— Проект уже в Кейтеля, — спокійно сказав Канаріс.
— Неправда, — засміявся Гейдріх. — Проект всього лише в референта Кейтеля.
— Добре, я постараюся зробити все можливе. Однак я щиро вважав, що проект виражає все, про що ми домовились на нашій нараді.
— Бачите, як погано вести такі переговори без стенограми! — майже весело вигукнув Гейдріх. — Але я допоможу вам, мій друже. У Хуппенкоттена є докладний запис нашої наради. Він може ще сьогодні вручити його вам.
— Навіщо завдавати собі клопоту, хай пришле.
— В любові і ненависті ви стійкий, — знову розсміявся Гейдріх. — До побачення, мій друже.
Канаріс поклав трубку, не попрощавшись…
Значить, Хуппенкоттен записав тоді весь хід наради і, напевно, одержав візу запису від усіх учасників наради, вірніше, не від усіх, а від тих, хто прямо чи побічно представляв гестапо. Канаріс стиснув кулак і вдарив ним по підлокітнику крісла. Як він ненавидів цього молодого вискочку Хуппенкоттена, котрий робив карколомну кар'єру! Він стикався з ним лише три чи чотири рази на різних нарадах, де Хуппенкоттен був на других, а то й на третіх ролях. Ніяких прямих сутичок з ним у Канаріса не було і навіть не могло бути — так мало за своїм становищем важив цей юний красень. Але Канаріс ненавидів і навіть боявся його не менше, ніж Гейдріха; він немов передчував щось…
Забігаючи наперед, скажемо, що саме Хуппенкоттен на початку квітня 1945 року за наказом Гітлера накине на шию Канаріса дротяну петлю і повісить його в тюремній камері. Але до того дня ще далеко, і ми поведемо далі нашу розповідь.
Канаріс викликав полковника фон Бентевіньї, свого ад'ютанта полковника Енке і наказав їм негайно зробити свій протокольний запис наради з представниками гестапо в питанні контакту в роботі і дав вказівку, що в цьому записі має бути відображено. Канаріс вирішив мати свій варіант запису — документ, рівноцінний тому, який скомпонував Хуппенкоттен.
Звелівши подати йому останні зведення по Чехословаччині, Франції, Англії і Америці, Канаріс наказав секретареві відповідати всім, що його нема…
Англія… Досвідчений агент, якому Канаріс вірив, як собі, повідомляв, що на Британських островах союзники починають скупчувати військові сили, насамперед авіацію. Ще три місяці тому той же агент повідомляв, що прибуття до Англії американської військової місії має символічний характер і що самі англійці говорили тоді, ніби ця місія не більше ніж «шматок сирого м'яса» для німецької розвідки. А тепер той же агент повідомляє дещо зовсім інше. Три місяці тому всі агентурні дані свідчили про те, що головним у настрої англійців є панічне очікування вторгнення і страх перед авіаційними нальотами. А тепер у донесенні йдеться вже про наростаючий бойовий дух англійців. Це виявилося не лише в тому, що по всій країні створюються загони самооборони, що навіть жінки йдуть у ці загони, але і в діях англійської розвідки. Зокрема, вона починає активно використовувати сили Опору у Франції…
Все це, звичайно, не могло не тривожити Канаріса. Але він надто вірив в іншу Англію, в ту, котра останні роки йшла на все, аби тільки Гітлер послав свої війська проти комуністичної Росії. Та Англія охоче розплачувалася за це цілими країнами. Канаріс, однак, враховував, що головні сили Англії, які стояли за цією політикою, ще досить сильні, і саме на них слід робити ставку, а панове англійські міністри хай поки що пограються в війну…
Франція… Донесення агентів звідси підтверджували те, що повідомляв їхній колега з Англії: розвідка англійців почала діяти у Франції і намагається прибрати до рук підпільну боротьбу французького Опору. З пачки донесень Канаріс вибрав підписане «полковником Анрі». За цим підписом-кличкою ховався один із улюбленців Канаріса — унтер-офіцер Гуго Блейхер. Про цього агента Канаріс уже не раз говорив на нарадах, підтверджуючи тезис, що талант розвідника виявляється так само, як і талант поета. І справді, був чоловік дрібним чиновником промислової фірми в Гамбурзі, його мобілізували, він став одним з найкращих розвідників у Франції.
Донесення Блейхера було, як завжди, докладним і навіть занадто багатослівним, але зате, як завжди, цікавим. Ось і він повідомляє, що англійці лізуть у французький Опір, скидають їм зброю, рації, посилають до них своїх емісарів. Блейхер має дані, що серед емісарів, засланих до Франції, і син Черчілля — Рандольф.
Канаріс завмер. Невже це правда? Блейхер іноді не від того, щоб пофантазувати, але навряд щоб він дозволив собі легковажно оперувати подібним фактом. Відклавши зведення, Канаріс написав розпорядження керівникові абверу у Франції: якщо підтвердиться перебування сина Черчілля у Франції, вжити всіх заходів, щоб він не попав до рук гестапо, де його можуть ліквідувати, не розуміючи, як важливо захопити його живим. Окрему шифровку він написав Блейхеру: всю увагу зосередити на Черчіллі, інформувати про це щоденно.
Канаріс повернувся до читання досьє. Справді, англійська розвідка нахабно лізе у Францію, але агенти стривожені цим надмірно. Те, що зараз роблять англійці в цьому напрямку, — кустарщина. Однак необхідно вжити контрзаходів. Враховуючи традиційну нелюбов англійців до втрат, найкращий захід — нанести по англійських резидентах у Франції масовий удар: переловити їх, як мишей, і десяток розстріляти. Отут і можна зробити поступку СД. Агенти абверу розвідають англійських резидентів, а тоді в порядку, так би мовити, спільних дій, яких так добивається Гейдріх, зібрані дані будуть передані в гестапо. Це рішення повернуло Канарісу хороший настрій, що був зіпсований розмовою з Прагою, і він подумав, що йому і справді слід трохи підправити проект у тому розумінні, що скрізь, а разом з тим і в Росії, треба передавати гестапо те, що для цілей абверу не становить цінності.. Але яке матиме значення ліквідація дюжини англійських резидентів, що займаються безнадійною авантюрою в завойованій Франції, коли найголовніше і найцінніше для Гітлера агенти абверу роблять у самій Англії або Америці, або в тій самій Росії?..
