Гернгросс підвівся з постелі, замкнув вхідні двері і, діставши з кишені гроші, пішов у вбиральню. Там, старанно зім'явши кожну бумажку зокрема, він довго опускав їх в унітаз. Потім одімкнув двері і ліг в постіль, продовжуючи розмірковувати.
Іноземних туристів у готелі багато, і перевірку грошей «вони» влаштувати не наважаться. Кінець кінцем у нього, на самий крайній випадок, є ще один засіб захисту — вимога до посольства ФРН захистити його від образливих дій місцевих властей. Посольство зв'яжеться з Бонном, а там знають, хто він і з якою місією відбув до Москви, і, звичайно ж, зроблять усе, щоб його виручити… Гернгросс трохи заспокоївся.
Невдовзі прийшов лікар. Гернгросс повторив йому свою розповідь про хворобу і попросив кілька порошків снотворного.
— Найголовніше — хоч трохи заснути, приступи, як правило, проходять у сні.
— Я хотів би послухати вас, — сказав лікар.
Гернгросс розсміявся.
— Неодмінно хочете дотриматися формальностей? Так, як я сам знаю свою хворобу, її ніхто не знає. Але якщо знаменитий радянський бюрократизм проник і в медицину і ви проти нього безсилі, будь ласка, слухайте… — Гернгросс трохи підвівся і скинув сорочку…
До ночі все було спокійно. Він лежав, приймав ліки, його смачно годували. Рая принесла книги. Ввечері вона попередила його, що йде додому, і пояснила, кому треба дзвонити, якщо йому стане гірше. Потім заходив директор готелю. Цікавився, чи все для нього зроблено, що треба.
— Все, пане директор, — посміхнувся Гернгросс— Навіть більше того. Мушу сказати, що уважності обслуговування у вашого готелю могли б повчитися багато які готелі Європи.
— Що ви! В нашій роботі ще дуже багато недоліків, — скромно мовив директор і, сказавши Гернгроссу на добраніч, пішов.
«Справді, всі вони працюють добре, — подумав Гернгросс— Так обслуговують приїжджих у Європі готелі порівняно бідні, власники яких прагнуть компенсувати відсутність розкоші настирливим піклуванням, яке не потребує витрат. Але там до цього їх штовхає конкуренція, страх втратити клієнтуру. А що ж штовхає цих?…» Думаючи про це, Гернгросс заснув і спав, як завжди, міцно.
Нічого тривожного не сталося і наступного дня, що його Гернгросс провів також у ліжку. Рая старанно виконувала його прохання: обміняла йому валюту, відіслала телеграму дружині, принесла газети. Знову приходив лікар, він запропонував покликати на консультацію відомого радянського невропатолога. Гернгросс відмовився.
— Навіщо? Я бачу, що приступ починає спадати, — сказав він.
Так, приступ триватиме ще два дні. В суботу Гернгросс має встати з ліжка, але з готелю він не буде виходити. А в неділю зробить невелику прогулянку, головна мета якої — поглянути, чи не стежать за ним. У понеділок — справа…
Колишній ад'ютант Мюллера Біркнер жив у Москві вже тринадцятий рік. Ніхто із знайомих Яна Плуціса й подумати не міг, що цей завжди спокійний, умілий і доброзвичайний інженер є дуже небезпечним іноземним розвідником. Єдина його особливість — по-російськи він говорив з легким акцентом — пояснювалась дуже просто: всі латиші так говорять. Свого часу ще в «Сатурні» Рудін помітив, що Біркнер по-німецьки говорить так, як говорять росіяни, які чудово знають цю мову, та все ж не можуть витравити акцент. І Рудін тоді не помилявся: справа в тому, що мати у Біркнера була росіянка, а батько — німець. Саме це плюс знання російської мови вирішило те, що його було обрано для ролі агента, якого гестапо, як козирну карту, про запас закидало в Москву. Тринадцять років карта була поза грою. Тринадцять років підряд інженер Плуціс щорічно двадцять четвертого червня приходив на умовлене місце — до входу в камеру схову ручного багажу Казанського вокзалу — і протягом години чекав посланця від Мюллера. Але той не з'являвся, і Ян Плуціс повертався в те своє нове життя, щоб терпляче ждати наступне двадцять четверте червня…
Документи його не викликали ніякого сумніву, тим паче, що він і не ліз туди, де їх суворо перевіряли. Маючи диплом про закінчення в Ризі ще в буржуазний час технічного училища, він влаштувався техніком-бригадиром по бетонних роботах у будівельний трест. Він просився спочатку робітником, але начальник відділу кадрів, побачивши ризький диплом, сам наполіг — бригадиром. Бетонну справу Плуціс знав, бо в Німеччині навчався в військово-технічному училищі, яке випускало молодших офіцерів для інженерних військ ТОДТу. Так що працював він не тільки старанно, але й краще від багатьох. Про його раціоналізаторську пропозицію по перевезенню рідкого бетону свого часу навіть писали у якійсь газеті.
В 1948 році Плуціс одержав кімнату в новому будинку. В цей же час він вступив на вечірній факультет інженерно-будівельного інституту і в 1953 році одержав диплом інженера.
У колективах, де йому доводилося працювати, його завжди поважали і навіть любили. Коли він переїздив у новий будинок, у гуртожитку йому влаштували хвилюючі колективні проводи. Завжди спокійний, він ні на кого не підвищував голосу і вмів втихомирити будь-якого крикуна. Він був несхитно чесний, на відміну від декого не допускав ніяких махінацій з підрахунком виконаних робіт, а, як добрий організатор, домагався того, що люди, які працювали з ним, без будь-яких махінацій заробляли краще від інших. Одного разу з ним завели мову про вступ до партії. Він категорично відмовився, сказав, що вважає себе ще негідним цієї високої честі.
Будівельні колективи часто перекомплектовуються, і звичайно люди, які добре спрацювалися, старались залишитися разом. Плуціс, навпаки, завжди охоче йшов на пропозиції перекинути його в інший колектив. І, треба віддати йому належне, своє життя «з подвійним дном» він вів майстерно. Самим собою він ставав лише пізно вночі, коли дома припадав вухом до динаміка радіоприймача і на коротких хвилях слухав радіопередачі з ФРН чи «Голосу Америки» німецькою мовою. Слухаючи ці передачі, особливо в останні роки, він переживав двоїсте почуття радості і тривоги: він бачив, що все відбувається саме так, як казали йому ще в час війни: США все відвертіше йшли на контакт з західними німцями в боротьбі проти комунізму. Йому здавалося, що вже давно настав час активізуватись і йому, а зв'язковий не з'являвся, і іноді в нього виникала думка: чи не забули про нього? Останні три роки, ідучи на червневу зустріч, він щоразу загадував: якщо сьогодні зв'язковий не прийде, значить, усе пішло прахом. Але він зовсім не знав, що йому тоді робити, і тому, повертаючись з явки, казав собі: «Нічого, почекаю ще рік…»
…Спустившись у бюро обслуговування готелю, Гернгросс, який уже одужав, заявив, що перериває свою туристську подорож, на південь не поїде. Завтра він останній день проведе в Москві, а на післязавтра йому потрібен квиток до Стокгольма на літак шведської авіакомпанії «САС».
Зробивши ці розпорядження, Гернгросс пішов погуляти. Це була типова прогулянка туриста по Москві. В руках у нього був план міста, в який він час від часу зазирав. Ішов повільно, зупинявся біля вітрин магазинів, стояв перед пам'ятниками, відпочивав На лавах у затінку бульварів. Але весь цей час він був заклопотаний лише одним: йому треба було з'ясувати, чи не стежать за ним; І чим далі він брів по місту, тим ставав спокійніший. Адже він добре знав, як змусити спостерігачів виявити себе… Ні, ніхто не стежить, все гаразд.
Та стеження було організоване так, що навіть материй Гернгросс це міг його виявити. За всю його прогулянку не було такої секунди, щоб за ним не стежили. І на той момент, коли він повернувся в готель пообідати, у генерала Маркова на столі вже лежав маршрут «прогулянки» туриста. Невдовзі над цією картою схилилися Марков і його співробітники.
— Отже, прогулянка була без контактів? — спитав ще раз Марков.
— Так. Якщо не рахувати того моменту, коли він сидів на лаві біля пам'ятника Пушкіну і до нього підбіг малюк.
— У малюка в руках не було нічого?
— Лопаточка для піску.
— Він лопатки у малюка не брав?
— Ні.
— Все ж я хочу поглянути кіноплівку.
