Марков, дивлячись на бліде, схвильоване обличчя Будницького, і сам розхвилювався.
— А ці гади прийшли з Європи, — вів далі Будницький. — Хапають на вулиці бабусю і тут-таки ставлять її до стінки. Європа? Підпалюють будинки, і, коли люди вибігають з вогню, вони косять їх з автоматів. А ви чули, як вони вбили мого Льоньку Болотникова?
— Чув тільки, що він загинув.
— Хлопець цей сто разів смерті в зіниці дивився і не здригнувся. Це, між іншим, його сестрі належав будиночок, де ви базувалися. Так ось, Льонька в той свій останній день узяв сестриного хлопчика трирічного, племінничка свого, значить, і пішов з ним погуляти на кладовище. А там два есесівських офіцери горілку пили. Це ми вже потім по всяких слідах встановили, що там було. Ми постріли почули, прибігли, та вже пізно було. Пристрелили вони і Льоню і маленького. П'яні гади! Ну, ми, звичайно, їх прикінчили, та що з того… Ну, як же можна чесно воювати проти такої наволочі? Скажіть мені, товаришу підполковник?
— Ну, а якщо не воювати, Будницький, то вони весь наш народ знищили б, — сказав Марков.
— Я ж не кажу — не воювати. Ви не так мене зрозуміли. Але я весь час думаю, товаришу підполковник, я хочу свою лінію визначити. Ось прийдемо ми скоро в Німеччину. Я ж не зможу стріляти в їхніх старух і дітлахів — совість не дозволить. А злість і лють прямо душать мене! Взяв би й переорав усю їхню країну вздовж і впоперек. Щоб і насіння їхнього не лишилося. За все, що вони натворили на нашій добрій землі… Але ж я не зможу! Я ж розумію, там діти, старики їхні… Та рука не підніметься, не зможу. Вони вбивають наосліп, а я не зможу. От і виходить, що боротьба у нас не на рівних правах. І все ж таки я боюся, мені страшно, товаришу підполковник, що нерви мої не витримають… коли я туди, до них, прийду. А якщо я там зірвусь, я ж себе не вважатиму за людину…
— І все ж ми їм помстимося за все. І за Льоньку Болотникова, і за Клаву, — сказав Марков.
— Я вже про все це, товаришу підполковник, стільки всякого передумав, що аж голова опухла, — з зітханням посміхнувся Будницький. — Ви ж це просто так сказали, щоб мені на душі стало легше? Спасибі.— Він підвівся, взяв зі столу кепку, кинув її на голову. — Гаразд. Треба йти.
Вони попрощалися за руку, але Марков не втримався, притяг Будницького де себе, обняв, і вони тричі навхрест поцілувалися.
— Спасибі вам, Будницький, за все, — сказав Марков, притискуючи його до себе. — За все, за все. Закінчимо війну, ви підете вчитися, обов'язково, а потім добре попрацюєте для Батьківщини. Як працювали тут. До зустрічі, дорогий. Я вас розшукаю, де б ви не були.
Будницький мовчав. І тільки, коли вже виходив, біля самих дверей, обернувся і, показуючи на стіни підвалу, на яких виступила вода, сказав:
— Накажіть, щоб вам сюди піску сухого нанесли. Валиком будете насипати його вздовж стін, він вологу вбиратиме…
І пішов.
На другий день Марков узнав про те, що Рудіна і, очевидно, Щукіна вивезли з міста з евакуйованим «Сатурном». Було незрозуміло, чому вони не втекли. Знаючи Рудіна, він міг пояснити це тільки тим, що, мабуть, йому все ж пощастило зачепитися за групу «Два ікс» і він вирішив довести справу до кінця.
Була невідомою і доля Кравцова. Марков схилявся до найгіршого варіанту — що його або розкрили, або заарештували навмання і в паніці відступу не хотіли з ним морочитися…
Тільки Бабакін і досі сидів у своєму рундуку. За добу тричі Галя Громова викликала його на радіозв'язок, але відповідь була одна: «Ніхто не приходив…»
Тим часом радянський наступ навально розвивався. Наші танкові клини, проламавши фронт, розрізали на шматки гітлерівське угруповання «Центр», вийшли в його тили, вивели за собою моторизовану піхоту і на величезній території утворили той знаменитий слойоний пиріг, коли бої велися в найнесподіваніших напрямках, і тільки загальне переміщення фронту було неухильне — на захід. Втративши керівництво, ворожі дивізії зазнавали великих втрат, гітлерівці тисячами здавалися в полон, швидко комплектуючись у ту сімдесятитисячну колону, яка під конвоєм автоматників через недовгий час пройшла Садовим кільцем торжествуючої Москви.
Ночами, виходячи з підвалу, Марков уже чув віддалений рокіт фронту, що наближався до міста. Вчора навіть видно було його схожі на бліді блискавиці вогненні спалахи.
Вранці Марков, як завжди, насамперед пішов у Галин куток.
— Що-небудь від Бабакіна є?
— Нового нічого. — Вона подала йому бланк радіограми. — Від Старкова.
«За наявними у нас даними, «Сатурн» протягом кількох днів перебував у Мінську. Там він попав під наше активне бомбардування, зазнав значних втрат у людях, можливо, постраждав архів, на місці його стоянки знайдено залишки згорілих автомашин. Чи були там Рудін і Щукін? Учора те, що лишилося від «Сатурна», евакуйовано з Мінська далі на захід, у напрямі Барановичів. Слідом за ним рухається наша людина, але вона поки що не має можливості проникнути в колону «Сатурна». Дістати від неї вичерпні відомості про наших людей не можемо. Чи прояснилася ситуація з Кравцовим? Вважаю, що вам треба поступово виходити з гри. Порадьтеся про це з товаришем Олексієм. Нашу справу зроблено. Повідомте ваші міркування. Привіт. Старков».
Марков прочитав радіограму швидко, звично вловлюючи насамперед те, що йому важливе негайно для справи. Потім ще раз почав читати і ніби вперше побачив і тільки тепер зрозумів слова «нашу справу зроблено». Він і сам знав, що операція наближається до кінця, але, перебуваючи весь останній час у великій тривозі за долю своїх пропалих людей, і гадки не мав, що він може піти з поста.
— Невже їх вважають загиблими? — тихо опитала Галя. Марков подивився на дівчину. Очі в неї зараз були точнісінько такі, як на Колиному малюнку.
— Не треба, Галю… — сказав він і, взявши журнал радіозв'язку, швидко написав у ньому радіограму-відповідь Старкову.
«Вашу останню радіограму взяв до керівництва, але залишаюся на місці до остаточного з'ясування долі своїх співробітників. Марков».
Галя прочитала і подивилась на Маркова повеселілими очима.
— Ви забули написати «привіт».
— Передай і привіт… — буркнув він і дещо поквапливо відійшов до свого столу.
З тої страшної ночі, коли загинув Коля і відбулася їхня розмова, Марков уже не міг ставитися до Галі, як раніше. І взагалі трагічні події останнього часу змусили його признатися собі, що він досі не знав до кінця своїх підлеглих, не вмів з достатньою ясністю побачити в кожному з них людину у всій її особливій складності. Ось і зараз він думав про це. Пригадався йому Добринін. Хіба знав він, що на душі у цього хлопця? Коли підбирали співробітників, Добринін сподобався всім своєю задумливою стриманістю. Начальник відділу, де раніше працював Добринін, так і сказав про нього: «Думаючий хлопець». Ну, а анкета в нього була просто еталон чистоти. А ось тепер, мабуть, ясно, що та задумлива стриманість Добриніна ховала в собі щось інше: можливо, нерішучість, а може, у хлопця просто не було даних для того, щоб уміти самостійно діяти в складній обстановці, і він сам це відчував, не наважуючись, однак, у цьому признатися. Дорікати йому тепер не можна. Він зробив усе, що зміг. А от собі Марков дорікав. Він пригадав, як одного разу, невдовзі після прибуття на острів у Ліговинських болотах, він працював з Добриніним над планом дій резервної точки в селі. Добринін знову став іронізувати над своєю, як він висловився, сидячою долею, і Марков, розізлившись, спитав: «Ви що, хочете, щоб я послав вас замість Рудіна?» Добринін, подумавши трохи, відповів: «Ні, цього я не потягну…» Згадуючи тепер цю розмову, Марков думав: «Коли б я задав таке запитання Кравцову або Бабакіну, вони напевне відповіли б: «Так, хочу». А Добринін відразу одверто признався: «Не можу». Тоді це здалося Маркову зайвою скромністю, а тепер виглядало зовсім інакше. Отже, треба було тоді продовжувати розмову і з'ясувати, звідки у хлопця така, якщо так можна висловитися, рішуча нерішучість на трудне діло. Ще. Будницький славився в нього як сміливий хлопець, гарний командир, умілець на всі руки… І тільки сьогодні він побачив Будницького іншим, побачив, що він думає, страждає…
