— Вибачте, будь ласка, у вас немає сірників?
Щукін спокійно поглянув на нього, дістав з кишені і подав йому коробку сірників. Дивлячись, як Савушкін закурив, він, ледь посміхаючись, сказав:
— Ви, я помітив, уже давно хочете припалити саме від моїх сірників.
Савушкін випустив струмінь диму і, повертаючи сірники, мовив:
— Це правда. Але річ у тому, що я не тільки хочу припалити саме від ваших сірників, а й мушу передати нам привіт від Ольги Вікентіївни і від Кості.
Цього Щукін аж ніяк не чекав. Він навіть ступив крок назад. Потім злякано озирнувся навкруги.
— Не може бути! — промимрив він ледве чутно. Обличчя його стало землистим.
— Так, так, — посміхнувся Савушкін. — І не лише привіт, а й лист. Давайте підемо звідси, поряд є тихий садок. Бо, крім усього іншого, я мушу сказати вам дещо дуже для вас важливе.
Щукін покірно пішов поруч із Савушкіним. Ішли мовчки, Савушкін давав йому змогу осмислити те, що відбувається.
В садку вони підійшли до тієї ж лави, на якій п'ятнадцять хвилин тому ніс свою терпеливу вахту Савушкін. Щукін мовчки сів коло Савушкіна і простяг руку.
— Зачекайте, спочатку поговоримо. Я хочу, щоб ви точно знали, кого я представляю.
— Я догадуюсь, — тихо відповів Щукін. — Я помітив вас, коли ходив з компанією в кіно. Якщо хочете знати, зараз я йшов спеціально, щоб зустрітися з вами.
— Чому і навіщо?
Щукін, помовчавши, сказав:
— Дуже важко коротко відповісти на ваше запитання. Та все ж — хто ви і навіщо я вам потрібен? Навряд чи ви хочете тільки передати мені лист…
Савушкін десятки разів вів у думках цю розмову в найрізноманітніших варіантах, але слова Щукіна про те, що він помітив його давно, були для нього, Савушкіна, несподіванкою. З одного боку, це ніби полегшувало розмову, свідчило про те, що Щукін і сам хоче її, але, з другого боку, Щукіну так легше було вести гру. Савушкіну тепер треба було відразу викладати всі свої карти. А могло бути й так, що Щукін пішов на цю зустріч, підготувавши засідку. Та відступати нікуди. Вперед, Савушкін!
— Скажіть, вас влаштовує ваша теперішня доля зрадника свого народу? — спитав Савушкін.
— Ні. Давно не влаштовує.
— Чого ж ви нічого не робите, щоб змінити свою долю?
— Ви недостатньо інформовані про це, — сказав Щукін.
— В такому разі інформуйте, це в ваших інтересах.
— Я робив тільки те, що міг робити в своєму становищі. Ви знаєте, чим я займаюся в «Сатурні»?
— Так, ваша справа — документи, і іноді ви їх виготовляли неохайно.
— Ви це знаєте? — вихопилось у Щукіна майже радісно. — Але тільки не іноді, а в тридцяти чотирьох випадках, і не просто неохайно, а навмисне неправильно.
— Нам відомі лише три випадки, — зупинив його Савушкін. Так було домовлено — з обережності назвати лише три випадки.
— Цього не може бути! — вигукнув Щукін і додав: — Або тоді у вас там дуже погано працюють.
Савушкін мовчав і чекав. Гра чи щирість? Ось питання, на яке він намагався зараз відповісти собі і не міг, бо в словах Щукіна, в тому, як він їх казав, в усій його зовнішності, в очах було щось таке, що не викликало до нього цілковитого довір'я.
— Благаю вас, дайте мені лист, — тихо сказав Щукін.
Савушкін мовчав.
— Невже те, що ви сказали про лист, тільки хитрощі? — опитав Щукін, і в його очах блиснув злобний вогник.
— Лист у мене в кишені,— спокійно сказав Савушкін. — Але я не певен, що він принесе вам радість. Ваші дружина і син не знають, що ви зрадник. Досі вони вважали вас безвісти загиблим… — З цими словами Савушкін дістав з внутрішньої кишені лист і дав його Щукіну.
Коли Щукін розпечатував листа, руки його тремтіли, він закусив нижню губу і напівзаплющив очі; поглянув на лист і тихо сказав:
— Так, Ольга… Ви не зважайте на мене… Вибачте… — пробурмотів він і почав читати лист.
«Серьожо, мій дорогий! І досі не віриться, що ти знайшовся і що я пишу оце тобі — живому, якого я пам'ятаю, люблю і чекаю весь цей страшний час. Наш Костик сидить зараз коло мене, і його буквально трусить від радості, що ти живий. Він теж зараз напише тобі. Адже він уже в третьому класі. В чоловіка, який приніс нам цю радість, на жаль, дуже мало часу, і він чекає наших листів до тебе. Але він обіцяє, що ми скоро одержимо твою адресу, і тоді я тобі напишу детальніше про все. Ми живемо в Барабінську. Я ж і не знаю, чи встиг ти одержати нашу вісточку звідси в перші тижні війни. Спочатку нам було тут важко, але потім про нас подбали власті, як про сім'ю фронтовика: я одержала роботу, і нам влаштували кімнату. Так що ми ситі й живемо в теплі. Костик, як той справжній мужчина, коли було важко, підтримував мене і все казав: «Татові на війні важче». Ми одержали тільки один твій лист, якого ти надіслав, коли їхав на фронт. А в сорок другому році в квітні надійшло повідомлення, що ти загинув безвісти. Не буду тобі описувати, що я пережила за ці роки, але, сама не знаю чому, я вірила, що ти знайдешся, і Костик вірив. Він через це одного разу навіть побився у дворі з хлопцями. Ну тепер усе це позаду. Я горджуся тобою, любий мій Серьожо, що ти став партизаном. Твоїми подвигами весь цей час марив Костик. Він ніби відчував, що ти там, у лісах, ведеш боротьбу проти заклятих ворогів…»
Савушкін бачив, як рука, що тримала папір, упала на коліна, на чолі і вилицях з'явилися червоні плями, дихав він поривчасто й хрипко.
— Хто сказав їм, що я партизан? — прошепотів він.
— Ми, — відповів Савушкін. — Нам здалося, що такий обман не буде підлим. Якщо ви виявитеся справжньою людиною, а не закінченим негідником, краще буде, щоб сім'я ваша нічого про вашу зраду не знала. Ну, а якщо… Тоді переживання ваших близьких не можуть нікого цікавити.
Щукін думав про щось, дивлячись прямо поперед себе, потім знову став читати лист. Коли він дійшов до рядків, написаних сином, він раптом хлнпнув і одвернувся. Плечі його здригалися.
Щукін дочитав і спитав:
— Ви мені залишите цього листа?
— Будь ласка.
Щукін поквапливо заховав листа, він ніби боявся, що його відберуть.
— Що ви від мене хочете? — уже спокійно спитав він.
— Спочатку я хочу знати: чи справді ви хочете заслужити поблажливість Батьківщини?
— Так, хочу, — поквапливо відповів Щукін.
— Але ви, сподіваюсь, розумієте, що для цього вам треба зробити немало?
— Все, що в моїх силах, я зроблю.
— До вас у «Сатурні» звернеться наша людина. Вона запитає у вас, чи готова відповідь Ользі Вікентіївні і Костеві. Ви відповісте: готова. І та людина скаже вам, що треба робити. Запам'ятали?
— Так. А якщо та людина не прийде?
— Не турбуйтесь, прийде. А тепер розійдемося. — Савушкін подав руку Щукіну. — Бажаю вам одного — заслужити право повернутися до сім'ї.
— Спасибі, спасибі,— пробурмотів Щукін, не випускаючи руки Савушкіна. — А можу я написати хоч кілька слів дружині?
— Можете. Передайте тій людині, яка до вас звернеться.
— Дякую. Я зроблю все, що зможу.
Через два дні в їдальні під час обіду до Щукіна підійшов Рудін. Вони докладно і довго говорили з приводу повідомлень, одержаних від кількох агентів про зміни в особистій документації радянських військовослужбовців. Агенти били тривогу і вимагали заміни їхніх документів на нові. Були підстави гадати, що два агенти через застарілі свої документи уже провалились.
Рудін стежив за співрозмовником: чи змінилося в ньому хоч щось після зустрічі з Савушкіним? Але не такий був Щукін, щоб хоч чимсь виказати себе. Він був, як завжди, стриманий, похмурий і небагатослівний. Це навіть насторожувало.
І все ж Рудіну треба було діяти. Коли в їхній розмові настала пауза, Рудін спитав, чи готова у Щукіна відповідь на лист дружини і сина. Щукін уважно подивився на Рудіна і ледь помітно посміхнувся.
— Відповідь готова.
Хвилину вони мовчали, пильно дивлячись один на одного. Потім Щукін сказав:
— Майте на увазі, Мюллер у чомусь вас підозріває.
— Звідки це вам відомо?
