Кукурічки — село невеличке. Проте, окрім трьох барів і крамниці, воно мало ще й свою неповну середню школу, в якій навчалося аж сімдесят два учні з Кукурічок і сусідніх Заточинців, ще меншого села, ніж Кукурічки. Одного разу до тієї школи і прийшов Іван. Він стояв перед шкільним порогом, точніше посеред подвір’я, і боявся ступити крок далі. Закінчився урок, діти повибігали на подвір’я, здивовано дивилися на нерухомого дядька. Декотрі показували пальцями, мавпували, а один хлопчисько покрутив пальцем біля скроні. Іван стояв і мовчав, тільки кліпав очима й ворушив губами. Вибігали меншенькі — першачки і другачки — одна дівчинка гукнула щось до своїх подружок. Вони стали в коло, взялися за руки й почали танцювати довкола Івана, виспівуючи пісеньку.

«Майбуть, вони вважають мене деревом, — подумав Іван. — Може, ялинкою?»

Він розставив руки, аби й справді здаватися схожим на дерево. Навіть помахав руками, мов гілками.

співали діти, танцюючи довкола Івана. Та тут зі школи вийшла прибиральниця Настя. Вчителька математики Софія Петрівна побачила через вікно дивного чоловіка — здається, один із сільських дурників, згадала вона — й послала прибиральницю, котра якраз потрапила під руку, дізнатися, в чому річ, чого цьому чоловікові треба. Настя вийшла зі школи й відразу збагнула — щось тут не те. Вона кинулася, як була, з шматиною в руках, на дітей:

— А, холєрники малі, що ж ви-те здіваєтеся над чоловіком…

Коли дітлахи з вереском розбіглися, підійшла до чоловіка-дерева.

— Чого тобі, Йване? До когось прийшов?

Іван стояв, кліпав очима, зіпав ротом й нарешті спромігся на слово:

— Вчи… Вчи… Вчилку, яка не по-нашому вчить…

— То тобі, певно, тре Зінаїду Антонівну?

Хоч Іван не знав, як ту вчилку звати, та кивнув головою.

— Ходімо, — сказала Настя, взяла Івана за руку, як маленького, і повела до приміщення школи.

Там вона делікатно постукала у двері вчительської, а коли їй дозволили ввійти, заглянула й поманила пальцем вчительку англійської мови:

— Тутечки до вас, Зіночко Гантонівно…

Вчителька англійської була єдиною молодою вчителькою у Кукурічках. Вона була невродлива і геть укрита ряботинням, коротко стрижена, і єдине, що приваблювало — великі, світло-сірі, майже сині очі. Сім років тому вона слухняно поїхала на практику в Кукурічки, тут закохалася без пам’яті у старшого за неї на двадцять років директора й по закінченні університету сама попросилася сюди вчителювати. Через рік вона сама й освідчилася своєму директору в коханні та стала його коханкою. Двічі на тиждень вона чекала директора вечорами у тому самому крайньому класі й директор, якого звали Георгій Семенович, брав її або на класному столі, або поклавши животом на парту, а найчастіше Зінаїда Антонівна стояла на колінах, самозабутньо кохаючи любого Жоржика. Вона ж допомагала йому та його сім’ї садити й викопувати картоплю, навіть полоти город. Звісно, зв’язок між ними не можна було довго приховувати, тим більше, що дружиною директора, а за сумісництвом фізика й математика, була та сама Софія Петрівна. Спершу вона влаштувала чоловікові скандал, потім і рябій «англічанці», але, що була за Жоржа на чотири роки старшою, то панічно боялася, аби її не покинув з трьома дітьми і не пішов жити з цією лярвою. Тепер, при дефіциті вчителів, не вельми й аморалкою настрашиш. Втім, тільки молодша їхня донька Валерія ще була школяркою, ходила у Волицю в десятий клас, а двоє інших уже поїхали до міста: син закінчував університет, а дочка торгувала на ринку і вже мала другого чоловіка. Отож Софія Петрівна змирилася, а минулого року сама запропонувала Зіночці квартирувати у них. Втім, зустрічалися Георгій і Зіна в тому самому класі — спрацьовували чи то звичка, чи вироблений рефлекс.

— Чого вам? — спитала Івана Зінаїда Антонівна.

А що він мовчав, відвела в куток коридору, вважаючи, що цей дивний чоловік з обличчям дауна, певне, соромиться.

— Навчіть мене гамериканської мови, — сказав там Іван.

— Ви хочете сказати — англійської? — уточнила Зінаїда Антонівна.

— Нє, тої, що в Гамериці балакають, — сказав Іван.

— Там розмовляють англійською, — трохи дратуючись, сказала Зінаїда Антонівна. — Правда, з деякими відхиленнями від класичної англійської мови. Декотрі лінгвісти вважають навіть американський варіант англійської вже окремою мовою, але я так не вважаю…

«Для чого я йому це пояснюю?» — подумала вона.

Чоловік перед нею стояв і кліпав очима. Типовий даун. Хоча ні. Щось у його обличчі є від блаженного, яких давні художники зображали на папертях церков, і щось є від малої дитини, яка заблукала в незнайомому місці й боїться у чужої тітки спитати дорогу. От-от чоловік перед нею мав засунути пальця до рота й почати його смоктати.

«Що мені ввижається?» — подумала ледь дратівливо Зінаїда Антонівна.

— Навчіть мене, — Іван уже подивився прохально й незмигно. — Я вам платитиму, а якщо тре, то щось по хазяйству зроблю…

— У мене немає господарства, — сказала Зінаїда Антонівна і поцікавилася: — Ви вивчали англійську в школі?

Іван закліпав ще дужче, ніж на подвір’ї перед учнями. Він з останніх сил стримувався, аби не заплакати.

— Я не вчився, али я…

— То що ви хочете?

— Я пойнятливий, прийсяй-бо… — Іван схопив учительку за руку. — Мені вельми тре.

Щось завадило їй відмовити. Може, це кліпання, жалісливий прохальний погляд…

«Убогим гріх відмовляти, — подумала Зінаїда Антонівна. — Йому самому швидко набридне».

Та Іванові не набридло. Він виявився на диво тямущим учнем. Англійською читати не вмів і не міг навчитися, але на льоту запам’ятовував англійські слова. Повторював їх, дивувався, що деякі схожі на наші: «муті» — мама, «папер» — папір… Із задоволенням повторював ці слова. Тепер до двох сеансів кохання щотижня у Зінаїди Антонівни були ще й два дивні уроки.

Найбільше ж Іван здивував на другому чи третьому, коли вона підвищила на нього голос. Він попросив… Попросив її, свою вчительку, коли битиме, не бити по носі, бо може піти кров, тоді її важко спинити, і не бити ногами, бо він тоже цього боїться. А палузою чи рукою по лицю, по головешці або плечах — можна. Хай, він навіть сам лічитиме ті вдари, а як вельми заболить — попросить спинитися.

— Іване Миколайовичу, та як ви могли подумати, що я вас битиму? — обурилася Зінаїда Антонівна.

Іван опустив голову, а тоді підвів, глянув сумно, але й водночас приречено-покірно. Чого ти, мовляв, не розумієш…

— Вчительки б’ються…

— Хто тобі таке сказав? Я ніколи нікого не била…

— Мене били.

— Коли?

— Колись… У школи…

— У нашій? Ти ж казав, що не вчився.

— У школи… Далеко…

Зінаїда Антонівна не стала розпитувати. Здогадалася: цей чоловік, напевне, вчився у спецшколі. Так воно й було. Івана спочатку мати (тоді вже його батько повіявся у світи) віддала до їхньої звичайної сільської школи. Та вже після першого півріччя вчителі чесно сказали, що вчитися він не може: і не запам’ятовує як слід нічого, і букви не може писати, й серед уроку може встати й піти кудись собі. А то піднявся, пішов у куток і став прямо в класі справляти малу нужду. Мати було взялася бити й сварити сина, та швидко збагнула, що цим не зарадиш. Наприкінці літа відвезла Івана до спецшколи в місті неподалік од Луцька, куди отримала направлення в районі. Та коли Івана забрала на канікули після першої чверті першого класу, він дивився зацькованим вовченям. Майже нічого не говорив і час від часу починав плакати. Даремно мати розпитувала його про школу. Коли ж узялася мити, жахнулася — все маленьке тільце було в синцях. А як настав час відправлятися назад, Іван вчепився за лавку й закричав: «Не поїду!» Він кричав і ридав так, що мати Панаска й собі заплакала. І вирішила, що не віддасть сина до тієї осоружної школи. Хай там що. Її ще викликали кілька разів до сільради, приходив і дільничний, та Панаска вперлася — не віддам. Не стала нічого пояснювати, тільки кричала, що з неїної дитини зроблять ще більшу каліку.