— Але що я маю розказати?

Очі Зінаїди Антонівни зблиснули — тепер майже сталево.

— Іди, попередь своїх, що уроку не буде, — наказала вона. — Ну? І не здумай кудись втікати.

— Куди я…

— Іди, іди…

Доки Софія Петрівна пленталася до свого класу, де вела урок, Зінаїда поглянула у вікно. І здригнулася, а потім всміхнулася. Біля шкільних воріт стовбичив, переминаючись з ноги на ногу, чоловік у зеленій куртці.

Іван.

Про появу в Кукурічках Таумі Ремпбелл Іван довідався вранці од сусідки Марини. Рано-раненько Марина прибігла і ледве до хати вступила: ой, тітонько Панаско, а чи ви-те чули про дивну-предивну новину, та таку новину, що й в Кукурічках наших не чувано-не бачено-не гадано, ой би, сама не повірила, кобись од Уляни Стрейчиської не почула, а потім і не побачила. То ж ци знаєте, що до нас якась чорна пава приїхала, ну чиста негра, правда, Уляна каже — гей би не зовсім чорна, а мовби там’о, чоколядом обмазана, ну, так і сказала — чоколядом, бо не зувсім чорна, і каже, бачила, як коло дирехторської хати, де той пузатий Жорик живе зі своїми двома вчительками, то машина-таксувка спинилася, ну й шофйор вилазить, каже, а за ним і тая чоколядниця. Усенька в шкіряне зодягнута, ну як ото в кіно теї, що в гістапах наглядальниць показують, талько без гарапника. І до хата йдуть, а там дирехтур і дирехтуриха Сонька баньката виходєть, а потам і Зіна, Жоржика полюбовниця, котру Сонька ци то вдочерила, ци приручила, альбо як у селі кауть, навмисне в хату взяла, щоби всіляким зіллєм напувати та мухоморчиками годувати. Тико скажу вам, кумонько Панаско, скажу вам, не видко, щобись тая Зінка приєджа зі світу сходила. Бабера нічо, ну не такая ж худюща, як ота Нісманова вчительша, Льонка чи Лінка, Бо їх там відає. А ото Лєнсєйчик Мартошин казав, сам бачив, як недавно у лісі вчителька тая самого Ростіка Муравля духопелила. Той, каже, бачив, бо ж по трускавки лісові ходив, то угледів, на учілку накинувся, ну, Ростік, то ж такей кобиляка, що любу поборе, а з тюрми, певно, на бабське добро голодний вийшов. Ой, то вона єго відлупила, що Ростік зігнувся, на траву впав, мо’, там і досі лежить, мурахи доїдають, бо ж у селі не видко єго. Ну, там ще, казала Мартоха, ваш (стишено) Іван був. Мама Панаска — ти що, Марино, перехрестись, Іван до баби й не підступиться, а на тую вчилку молиться, бо ж нащось єму аглицька мова тре. Ну-ну, тітко Панаско, знаємо ту аглицьку мову — Марина. Али ж ви мине геть з толку збили, вже й забула, що я казала. Ой, та про ту приїжджу, що як ніч темна, ну не зовсім ніч, а присвіток, бо ж ото чоколядна. То Уляна каже: щося там побалакали, потому до Зінки-вчительши пуйшле. Мо’, які родичі неїни. А мій Володько, як почув: якеї родичі, то ж, певно, їм перекладачка потрібна. Бо ж приєджа, певно ж, ні бум-бум по-нашім, по-кукуріцьки. Ну ме обсуждаем, а Володька сміється — ви ще, бабо Уляно, каже, скажіть, що до Кукурічок ота, що в Києві було, по тілівізурі показували, ну він же казав, як звати, Володько, ни наше якесь імення, язика мона поламати. Що вона, каже, тая мондель, точно, моделька, так і сказав, до Кукурічок приїхала… Ну, сміється окаянець з бабів дурних, мусила по загривку тріснути. А він регоче — тож типерка, каже, у Кукурічках моди всяки показуватимуть, тико тре по наших калюжах дошки прокласти, щоби дівкам було по чім ходети. Ну, я вже й сама почала сумліватися, ци дєдина Уляна ни бре, али ж цікавість взяла. Кажу до Володьки, як Уляна пуйшла, пуду в бар, мо’, там наш батечко застрєг. А він — та нє, він, певно, уже з тою моделькою любов крутить, а мо’, у барі в Руського чи Круцихи коняком єї поїть. Ну, не зараза же, хоть і рідний син, абись школу швидше, лобуряка, кінчав, казала ж мому охвермі, що не тре у сорок літ родити, бо будєк виросте.

Мама Панаска: та гріх вам, кумо, на дитину свою таке наказувати, хлопчисько тріньки там шалапутний, оно які гицелі у Моривників, чи в теї ж Круцихи, а ваш і до техніки нахиляний, казали ж, мациклєта сам склав, а що хлопець веселий, то й дівки таких люблять. Ви-те но ліпше про тую чорну, чоколядну гостю.

Ну й Марина захихотіла та стишеним голосом (Іванові, що ще у ліжку вилежувався, довелося добре вуха нашорошувати) розказала, як їй стало інтересно, муляло — чо ж то за гостя у дирехтура чи в тої полюбовниці Зінки. То й сказала Володькові, що батька йде з бару витягати. Син, правда, казав ув ответ, що ни в якому барі таточко не сидеть, а в кума Тараса Бусика, бо ж той свиню заколов, до приїзду сина з невісткою готується, їм нарешті внуків мають показати, чи то синових, Андрієвих, чи то, кажуть люде, од першого неїного чоловіка, теї невісточки, ци то нагуляних, бо вже їдне й до школи пуйшло. Ну, Тарас нібито й пригласив мого помагати, а може, гаспид, і збрехав, випити, лигнути на дармовинку схотілося та ще й з свіжою шкваркою. Ну, я й сказала, вела Марина, що до вечора не міг би отако в Вусиків стриміти, певно, ще до Руського долизувати поваландався. А сама прибралася, бо ж нивдобно у куфайці показуватися перед чужеї очі, то й побігла нібито до Бусиків, ци то до бару, а там і на гиншу вулицю звернула. Біля директорської хати никогісько, али з літньої кухні чути — запахи доносяться, ніс у мене, кумо, ще з теї пори не зіпсутий. Ну, я пройшлася, до Руського заглєнула, мого окаянця ни було, до Бусиків йти не теє, бо ж подумають, що на чарку й шкварку напрошуюся. То я назад мимо Жорикової хати й прошкиндиляла. Ну й, скажу вам, кумо, не прогадала. Бо ж якраз, як до двору підходжу, тут з їхньої бані й випливає тая пава. У халаті такім цвітастому, волоссє по плечах розсипане, тоже чорне, як вороняче крило. Не збрехала Уляна — чорна-чорнюсінька, гейби на шашликах закопчена, красіва, ніц не скажеш, тико худа, не скажу — як тичка, бо якесь мнєсо таки є, али більш на штахетину, ніж на дівку, схожа. А за нею з бані — щоб ви-те думали? — Зінка-вчительша, тоже видко, викупана, а мо’, й тій гості дупу намилювала, а то й хтозна-що там, у тій бані робили. І до хати попливли обоє, ну, я за дерево стала, бо ж нивдобно, скажуть —

спеціятельно видивлююся на заморську красоту, а я ж, мона сказати, случайно, чоловіка шукаю, од білої гарєчки спасаю.

— І всьо, більше ніц не бачили? — спитала Панаска.

— Та нє, бо ж у вікно заглядати не станеш, та й уже звечоріло добре, якби на дворі у дирехтура не світилося, то б і не побачила ніц. То я й додом вернулася, а там моя зараза вже на ліжку хропака дає, носюрою рулади висвистує. Я вже й будити не стала, думаю, завтречки випишу по перше число, бо як п’яний, то й дурний, ще синяка, як літом, поставить, а сьоннє, як прочумається, то вже в мене своє получить.

— Я ж бо думаю — чули, що звірина цеї ночі вироблєла? — Мама Панаска була не на жарт стривожена. — То ж не дарма так пси гавкали, вовки вили і ще якесь ревло, що аж мороз по шкіри йшов. Нивже ж то якась недобра гостя до нас прителющилася? Ой, Божечку, нивже ж відьма? Кажуть, вони, теї упиряки, всяку личину приймати вміють.

— А точно — певно, відьма!

Марина сплеснула руками, тоді об поли вдарила, очі в неї забігали, а на лиці жах просіявся.

— Ой, побіжу, кумо, тре глєнути, ци ж у корови молоко не пропало.

Жінки з хати вийшли, а в Івана серце дедалі дужче заходилося од почутого. Боженьку милий, нивже ж ти послав у Кукурічки тую, про яку стильки передумав та вимріяв, яку виглядав, як з неба янгола-рятівника, знаючи, що він все ‘дно не прилетить… А бач, янгол його спустився на землю, зіронька в Богом забутім селі засвітилася.

«Нивже Таумі?» — подумав Іван і боявся повірити свему щастю.

Він схопився з ліжка та так швидко, що ледве не впали його широчезні домашні труси. Та Іван їх підтягнув, натяг штани і почав прибиратися. Найперше належало поголитися. Іван боявся відкритої бритви, котра лишилася ще од першого покійного чоловіка мами Панаски. Він не міг уявити, як цією, схожою на добре загострений ніж штукою можна торкнутися щоки чи підборіддя й не порізатися. Боявся і бритви з одним чи двома лезами — вони теж були підозріло гострі, а тому небезпечні. Після кількох порізів колись, ще в юності, Іван самолічно повикидав бритви й леза. У землю за хлівом закопав. Пробував носити борідку, та вона чомусь на цапину скидалася. Зрештою сестра Нюрка купила йому на день народження електробритву, яка служила йому вірою й правдою вже чи не десятий рік. Тим більше, що брився Іван раз на тиждень — у суботу ввечері чи в неділю вранці та перед великим святами, як то Різдво, Водохреще, Благовіщення, Великдень, Трійця, Петра й Павла, Спаса, ну й ще кілько, про які йому нагадувала мама. А що палікмахер з нього був абиякий, на щоках, підборідді, під носом лишалися клапті щетини, до того ж до розетки Іван скрадався, мов до ворога, перш ніж бритву увімкнути, то мама рішила — хай вже ліпше Маринин Женік чи Улянин син Тарас Івана раз на тиждень побриють. Все ж сусіди й родичі. А то й швагро, Нюрчин, якщо навідувався у неділю. А тепер і Володько Маринин міг прийти і сказати: «Ну, дядьку Іване, устроїмо бритвену екзекуцію?»