Іван кинув ряднину посеред городу й побіг. Підтюпцем-підтюпцем, а тоді, як добрий лошак, почвалав.

Дарма гукає мама:

— Куди ти, Йване? Чого ти зірвався, як ошпарений півень?

«Не півень я, не птиця-індюк, а той… той… що рятує», — хоче сказати Іван, та вже він вулицею біжить. Серце гупає, з грудей вискакує, хапає щось за ті груди волохатою лапою, тисне, а він біжить.

У лісі кинувся туди-сюди, а Зінаїди Антонівни нема ніде. Таки настиг, певно, вовк, а то й цілий ведмідь-набрідь. А чо, дивився ж Іван по тиливізору, як з якогось там цирку ведмедисько втік. Розпач охопив Івана ще більше. І він закричав. А що хапав ротом повітря, хоч і лісове, то виходило:

— Зіно… Тонівно…

Зінаїда Антонівна, почувши той крик, зрозуміла — у неї є шанс на порятунок. Двох навряд навіть такий виродок убиватиме. Коли насильник скотився з неї, закричала й собі:

— Іване! Я тут, Іване!

Проте Кергуду не кинувся утікати, як вона сподівалася. Копнув ногою і став чекати. Втрачати йому було нічого. Іван? Іванів у їхньому селі було два чи три? Невже той придурок Панасчин? Бо ж не другий Іван — дід уже старий, є ще Іванко, двоюрідний Ростиків племінник.

Іван вибіг на галявину. Видовище вразило його. Майже зовсім гола Зінаїда Антонівна лежала на кущах, а над нею стояв відомий кукуріцький бандит Ростик-Муравель.

— Іване, біжіть в село за підмогою, — гукнула Зінаїда Антонівна.

— Я тобі дам підмогу, стерво, — гаркнув Ростик.

Він ступив крок, два до Івана.

— Пус… Пустіте… Зі… Зінаїду Анто… ніну…

Івана била пропасниця. Здавалося, він от-от впаде на землю і заб’ється в корчах. Ростик кинувся до нього.

— Марш додому, рятівник, придурок, твою мать… Не бачив, як бабу трахають…

— Пустіте… пустіте, — плакав Іван, як заведений, повторюючи одне й те саме слово.

А що він наближався, то Ростик кинувся до нього і струсонув, а тоді збив з ніг на траву. Але це було його помилкою, більше того, фатальною помилкою. Зінаїда рвучко звелася на ноги. Дарма, що була гола-голісінька, кинулася до чоловіків. На бігу схопила ломаку й торохнула Ростика по плечах, по спині. Він, проте, устояв, тільки хитнувся і, грубо лайнувшись, повернувся до Зінаїди. І тут Зінаїду Антонівну пронизала блискавка. Вона згадала, що в юності, в інституті, відвідувала секцію і навіть мала якийсь там пояс за успіхи в східному бойовому мистецтві.

«Застосовувати тільки в разі крайньої необхідності», — почула голос тренера.

«Крайня необхідність!» — подумки гукнула.

— Хай! — додаючи собі сміливості, крикнула Зіна й блискавичним порухом правої ноги в літньому гостродзьобому черевичку (напасник на мить уздрів її розкрите лоно) щосили загилила теж напівголому, зі спущеними штанами, Ростику в пах.

Кергуду завив від болю. Крутнувшись, мов дзиґа, довкола осі, Зінаїда ребром лівої руки зацідила йому в лице, по очах, а правою, теж ребром, розпиляла надвоє шию. Ростик упав на коліна. Зчепивши, як колись вчили, обидві руки, Зінаїда щосили вдарила цим замком по тім’ї, а ногою в груди, цілячись у сонячне сплетіння.

Тіло Ростика, ще хвилину тому таке дуже і, що там казати, потужно-гарне, безвільно звалилося на траву.

— Зінаїдо Антонівно!

То кричав Іван, що вже звівся на ноги. Кричав геть нахарапуджено.

— Ви ж його убили!

— Так йому й треба, падлюці!

Зінаїда нагнулася, проте, над переможеним насильником. Прислухалася.

— Дише. Тільки вирубився.

І тут вона вся спалахнула, бо згадала — вона геть гола, тільки в ліфчику й черевичках, стоїть перед чоловіком, до того ж також її учнем.

— Іване Миколайовичу… Не дивіться на мене!

Розпачливим був її вигук. Розпачливим, соромливим і…

якимось наче дитячим. Прохально-дитячим.

Зінаїда Антонівна кинулася до суничника. Поспішно натягла свої кольорові, у квіточках, трусики. Плаття було добряче порване, але тільки спереду. Одягла, сяк-так прикрилася.

— Ходімо, Іване… І спасибі вам…

— Я той… Я… А цей як?

Іван був геть збентежений. Щойно вперше в житті він побачив геть голу жінку. Ну, хіба на цицьках та штукенція, як єї… До того ж таку вродливу, хай і рябеньку, али доладну. Тамарка — збоку припарка, його нібито нівєста з сирого тіста, ні в щот. На ній, ага, платтє було, і що там ще… А тут… Сороміцько як… І радісно…

— Нічого, очуняє, — сказала Зінаїда Антонівна. — Такі довго не здихають.

Вона витерла краєчком плаття розпанахану Іванову губу, що на очах пухла.

— Ходімо, Іване Миколайовичу…

Вже при виході з лісу сказала, що хоче попросити Івана про дві речі. По-перше, нікому про побачене, про цю прикру подію не казати. Нікому-нікому, дайте слово…

— Нікому-нікому, — повторив, як луна, Іван. — Присяй-бо…

— От і добре, — сказала Зінаїда Антонівна. — Я вам вірю. А по-друге, Іване Миколайовичу, підійдіть до хати нашого директора, і там, у моїй кімнаті, візьміть інше плаття. Будь-яке. Хоча б синє, в білий горошок. Кімната моя не зачинена. А питатиме щось Георгій Семенович, чи Софія Петрівна, його дружина, чи їхня донька, скажете, що я так наказала. Що в лісі порвала плаття. За сучок зачепилася. Ну, не піду ж я по селу в такому вигляді.

— Не підете, — згодився Іван.

Проте, як відійшов трохи, раптом назад вернувся.

— Чого вам, Іване… Миколайовичу? — спитала Зінаїда Антонівна.

Іван тупцяв, переминався з ноги на ногу, сопів, як ковальський міх.

— А як той… Як той очуняє… Нидай-бо’.

— Ну, милий ви мій і турботливий, — посміхнулася явно задоволена Зінаїда Антонівна. — Я зумію за себе постояти. Ви ж бачили.

— Бачив.

Ще Зінаїда Антонівна спитала, чи дуже побите в неї лице.

— Трохи синяк під оком, — сказав Іван. — Али до свайби заживе.

Зінаїда Антонівна у відповідь знову посміхнулася — ще вдячніше і трохи загадково.

Ще Іван йтиме селом і його пройматиме легкий дрож. Плаття? Вчительчине? Принести? Гой-гой…

Ще Іван скрадатиметься до директорової хати. Якби злодій який. А чого б скрадатися?

«А того», — сказав собі Іван.

— Зінаїди Антонівни нема вдома, — скаже йому Валерія, директорова донька.

— Я знаю, — засоромиться Іван.

— То що вам треба? — спитає Валерія.

— Її плаття, — скаже Іван.

— Плаття?

— Вона сама просила, вона порвана, — Іван уже плакав.

— Он як, — сказала Валерія. — Яке ж плаття?

— Яке? — Іван був геть спантеличений. — Яке хочете.

І подумав — як же візьме те жіноче плаття до рук?

Того пам’ятного вечора Таумі Ремпбелл довідалася від мага Джавіртана, що в результаті наполегливих складних пошуків він знайшов її зовсім ще юну, підлітка, нащадка великої Туммі Маліколоне. Розшукав у містечку на Флориді, де загубився її слід після нелегальної еміграції з Гаїті. Вона, тільки вона, як і написано в передбаченні долі світу магом Аллео Сатторе, повинна була знайти й привезти черепа білої чарівниці. Але як це зробити, коли він знаходився на території проклятої Червоної імперії — Сов’єт Юніону? Туди з Америки могла потрапити тільки знаменита людина. Тоді якраз у них змінився цар, прийшов той, кого називали міченим — Майкл Горбачов. Він почав дружити з нашим президентом Рейганом. І тут Джавіртана осяяла геніальна ідея — зробити з Таумі, вуглуватого, але доволі вродливого дівчиська, супермодель.

— Ти намагалася втекти від мене бозна-куди після смерті матері, — сказав Джавіртан. — Але я знайшов тебе, я, чуєш, я влаштував тобі комедію з екзаменами в коледжі, я, а не якийсь там невідомий благодійник, наймав учителів танців, тренерів, щоб тебе дечого навчили. Я влаштував тебе в одне з провідних модельних агентств, заплативши чималі гроші. Я часом мусив діяти, як справжній маг, бо таки добре володію прийомами і заклинаннями нашого вчення туммі-вуду. В тому числі й гіпнозом. Мені довелося навіть усунути кількох надто допитливих журналюг, котрі прагли покопатися в твоєму минулому.

Маг замовк і став віддихатися. Хапав ротом повітря.