— Ага, неділі, — сказав Іван. — Як я вже костюма вдягнув.

— То скинеш, — сказала мама.

— Не скину.

— Скинеш, я кажу.

— Мамо, нє…

Так вони довго сперечалися, і мама зрештою перемогла за допомогою кількох штурханців.

У Заточинці вони вирушили в неділю. До того Іван щодня по кілька разів піднімався на горище (на гору, як у них кажуть), діставав портрет Таумі Ремпбелл, дивився, гладив і цілував. Та просив простити йому, що піде свататися до іншої. Катруся казала, що цю дівчину звуть і шоколадною тигрицею, і чорною пантерою. Що то таке пантера, спитав Іван. І Катруся пояснила, що то така велика дика кішка. Дуже небезпечна, підступна й хитра.

«Хіба ти можеш бути хитрою?» — думав Іван, пестячи пальцями карточку.

Але в суботу, вже під вечір, коли він знову піднявся на гору, ще як стояв на драбині, раптом здалося — з-за комина блиснули жовті очі. Потім з’явилася і зникла чорна, ледь видима в сутінках велика чорна котяча мордочка. Почулося незадоволене глухе ричання.

«Пантера!» — ледь не скрикнув Іван.

Заледь не звалився з драбини, добре, що схопився за ляду. Довго вагався, лізти чи не лізти. Подумав навіть — нехай пантера його ліпше з’їсть. Нехай, бо він того заслужив. Али було страшно. Іван знову боязко заглянув на горище. Там ще більше потемніло. І він вирішив — нізащо не полізе.

А назавтра святково вдягнений Іван вирушив разом із матір’ю до сусіднього села свататися. Вони йшли спершу через село, а потім лісовою дорогою. Двоє маленьких людей, якби хто подивився з висоти на ліс, мов дві мурашки повзли тоненькою щілиною між неозорим зеленим килимом соснового поліського лісу. Самотні, нікому не потрібні, крім себе самих. Стара спрацьована жінка й напівідіот, напівгном, який жадібно, мов комаха, що потрапила до незнайомого середовища, намагався щось у цьому світі зрозуміти.

Іван думав про те, чи справді на горищі їхньої хати поселилася пантера. Хай би жила, він носив би їй щось їсти. Тілько ж така звірюка напевне жере багато м’яса.

«Ой, Іване, Іване, думай ліпше про женячку», — сказав собі Іван.

— Чого ти мовчиш, Іване? — спитала мама. — Лучче вже про щось балакай.

— А про що?

— Що ти там, на горі, ховаєш?

— Я? Ховаю?

Іван весь захолов. Мама дізналася? Як? Певно, туди заглядала. Али ж карточку Таумі-пантери він ховає надійно.

— Книжки читаю, — сказав після довгої мовчанки.

— А до вчительки нащо ходиш?

— По-англіцьки вчуся.

— Ти й по-наськи не вельми до пуття вмієш.

Отака у них розмова. Потім сказала мама, що треба тій вчительці хоча б десяток яєць занести. Іван те схвалив і нагнувся та поцілував мамі руку.

— З тебе ж усі сміються. І на училку ту мовби хтось щось наслав, — зітхнула мама. — Отакого бовдура вчити. Господи, нащо? Нащо мені таке наваждєніє в цему житті?

За бовдура Іван аж ніяк не образився. Звик. Бовдур, то й бовдур.

«Той Панащин ідіот», — казала тітка Луциха, в якої Іван ніяк не міг порахувати, кілько курей ходить подвір’ям. Нехай. Іван ішов і думав, що комусь же він на цьому світі має бути потрібен. Хоча би Богові, як не людям. Може ж, Бог з ген отої хмари простягне руку і погладить його по голові. Бо ж мусить Бог когось погладити. А нащо йому гладити тих, кому й так добре?

«Не бійся, Іване, пантеру, — скаже Бог. — Тая звірюка вдень спить».

«Спить? — здивується Іван. — То пантери тотії вдень сплять?»

«Егеж, сплять, а ти не знав?» — посміхнеться Бог.

«Не знав», — признається Іван.

«Еге ж, сплять, — скаже Бог. — А твоя пантера на день вертається в тіло теї чорної дівчини, що на карточці. І тихенько собі спить, хіба що часом вві сні помуркує».

— Помуркує, — мрійливо посміхається Іван.

— Що ти кажеш, Іване?

Овва — він заговорив з Богом уголос. Як же то?

— Ніц я не кажу, мамо, — відповідає Іван, незадоволений, що мама перебила таку цікаву розмову.

Вони йдуть далі. Іванові черевики грузнуть у піску.

— Можна, мамусю, я роззуюся? — Жалібно каже Іван.

— Нащо? Земля ще холодна.

— Пісок набивається в ноги.

— Не в ноги, а в черевики, — поправляє мама. — Потерпи трохи. Або давай збоку лісом підемо, там піску менше. Ой, горенько ти моє, ну геть би мала дитина.

Іванові стає веселіше. Бо коли мама називає малою дитиною, а не бовдуром, ледацюгою, окаянним чи анциболотом, значить, вона не сердиться.

«Я мала дитина, — думає Іван. — Мала дитина, і Бог мене любить».

На тридцять сьомому році життя Таумі Ремпбелл перебувала на піку слави. Почувалася справжньою супермоделлю і королевою подіуму. Вона й була такою. Тисячі людей, і не лише тих, котрі хоч трохи розбиралися в моді, прагли потрапити на всілякі там виставки, фестивалі, сезонні — осінні, зимові, весняні, літні — покази модної вдягачки, річні свята і ювілейні та іменні показовиська переважно завдяки тому, що в них брала участь суперзірка Таумі. Її виходу — в сукні, комбінезоні, дорогій шубі чи бікіні, а то й ще відвертому купальнику — очікували, як свята. Коли Таумі з’являлась на подіумі, то сотні й тисячі очей загорялися, як ліхтарі, готові самі от-от почати виробляти електричну, кінетичну чи ще яку там енергію. Вона завжди виходила прямою ходою, майже без ніяких (ніякогісіньких) вихилясів, властивих для її колег-модельок. Ішла рівно, ледь-ледь дозволяючи собі ступити шоколадною суперстрункою ніжкою в бік. І все ж то була хода швидше не жінки, а справді шоколадної тигриці, чорної пантери — назвіть як хочете — котра, сповнена великої сили і впевненості, вирушила на чергове полювання. Ця хода була граціозною, величавою і водночас наче скрадливою.

Здавалося, вона от-от грізно заричить. Ні, погрозливо замуркоче, але так, що здригнуться крихкий подіум і стіни. Вона таїть у собі незнану досі небезпеку. Невідомо звідки, але таке відчуття щораз виникало у багатьох глядачів. Це й лякало, тілом пробігали брижі, але й приваблювало — і чоловіків, і, як не дивно, жінок, може, навіть ще більше.

Пантера вийшла на полювання!

Пантера-тигриця певна своєї величавої непереможної сили. Здавалося, з якихось невидимих джунглів чи савани виходить і йде за нею слідом ціле військо таких самих хижаків, готових своїм могутнім переможним ревінням от-от потрясти Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Париж, Лондон, Мадрид, Рим чи Монако. А їхня королева чи імператриця ступає вже попереду, сповнена і свідома того, що саме на неї покладена особлива місія. Таумі зажди ледь-ледь посміхалася, приязно і водночас іронічно-зневажливо, іскорки сміху бризкали з її жовтих тигрячих очей, падали в очі й душі, будячи захоплення й ненависть. Слова «Таумі!», «Богиня!» народжувалися не лише на чоловічих, а й жіночих вустах, шелестіли, наче легенький вранішній океанський бриз, хоча на виставках і фестивалях годилося мовчати. Оплески по закінченні походу Таумі завжди були схожі на шквал. Вона поверталася, дозволяла собі ледь-ледь, на мить хитнути стегнами, але якось так (сексуально? по-королівськи?), що заради цієї миті спалахували бліки фото-, кіно- і відеокамер. Журналісти й професійні критики та оглядачі модних дійств намагалися вловити, висловити, описати причину отого впливу чорної пантери, того фурору, який вона народжувала не лише знаменитими проходами, а й самою появою. Були витрачені тисячі слів, але в багатьох склалося враження, що чогось вони не вловили й не зрозуміли. Чого саме? Того, як здійснюється цей вплив, як діє цей магнетизм? Писали про гіпноз, про дію як магічно-притягальної сили її схильності до епатажу та скандальності… Писали… А втім, багато про що писали. Та як би там не було, а виступи Таумі Ремпбелл давали шалені прибутки: а) модельєрам і кутюр’є (можна через дефіс); б) власникам великих телеканалів і рекламних агентств; в) власникам фешенебельних салонів, де проходили покази мод; г) власникам курортів у Флориді, на Канарах, Лазуровому березі, в Ріо-де-Жанейро і ще бозна-де, там, де проходили оті покази; д) мільярдерам, котрі з нагоди вигідних угод і купівель (особняків, заводів, фабрик, банків, концернів, курортів і т. д. і т. п.) влаштовували прийоми і неодмінно, як своєрідний талісман удачі, запрошували на них Таумі. Гроші від участі в тих акціях-шмакціях пантера отримувала теж чималенькі.