На неї зрештою махнули рукою. Іван же тільки через кілька місяців скупо сказав:

— Хлопці били… Вчителі били…

Так він і лишився без будь-якої освіти, хоча читати вмів і любив. Підручники й художні книжки, які лишилися од батька. Газети — районну й обласну, які мати віддавна передплачувала. Охоче розказував про прочитане мамі, сестрі, сусідам і в барах. Часом його розповіді викликали сміх, так він переказував прочитане. А ще мав дивну пристрасть все на світі рахувати й перераховувати: всі предмети в хаті й на подвір’ї, книжки на горищі, дерева у своєму й сусідських садах. І навіть хати в їхньому селі. А на початку літа, коли вже посадили город, задумав перерахувати всіх мешканців Кукурічок.

Для цього він обрав спочатку найпростіший спосіб: хотів заходити до кожної хати і питати, скільки живе людей. Але потім зметикував, що цього робити не варто. Останнім часом Іван боявся сміху з себе. Сміх із вуст інших, здавалося, здавлює йому горло, давив груди. Такого раніше не було. Коли з нього сміялися, Іван починав задихатися.

Хапав повітря, як викинута на берег риба. Шукав слова і не міг знайти. Щось душило його зсередини, а потім здавалося, що хтось невідомий душить за шию.

І він обрав перевірений шлях. Він-бо знав, у чиїй хаті скільки живе людей. Ходив, устромляв біля хати палузку, щоб не збитися, і подумки, ворушачи губами, пригадував, кілько людей мешкає у цій хаті. От у Гавчаків четверо, у директора школи троє, а з його вчителькою Зінаїдою тоже четверо, у Петра Большака — п’ятеро, у Літуна — цілих восьмеро тилько дітей, а от Плющиха — типерка, як і ще кілька жінок, сама живе, ой, сило, моє сило, думає Іван…

У Кукурічках в результаті Іванового перепису виявилося аж чотириста двадцять вісім людей. Дорослих разом з дітьми. Та вже вернувшись від крайньої Луцишиної хати, він аж лусьнув себе по лобі. От холера — він же себе з матір’ю забув полічити. Виходило з ними рівно чотириста тридцять. Але щось муляло Іванові на душі. Шкребло. Дряпало кігтиками. І він вже коло свеї хати пригадав — таки забув ще їдного чоловіка. Старий учитель праці, чи як там по-теперішньому, Платон Федосович, котрий, як колись поселився в шкільній майстерні, так у тій кімнатці років тридцять і жив самотою, так і не напитавши собі в Кукурічках жінки. Виходило — чотириста тридцять один. Цифра була не кругла і не парна. А те тоже бентежило Іванову душу. І він подумав, що ближчим часом мусить хтось у Кукурічках померти чи народитися. Ліпше народитися, бо вмирати є кому. Цільних сімнадцять хат мають тико по одній людині. А то ж у більшості старі люде. Як от Гапониха, що за дев’яносто має і ледь-ледь з хати вилазить. Ци та ж Плющиха… Правда, є й такі, що по восьмеро й навіть десятеро живуть, а оно ті ж Хамунці цілих штирнадцятеро дітей настругали…

Насправді в Кукурічках жило на півсотні менше людей, бо Іван порахував трохи й недавно вмерлих за живих, яких йому було шкода, а декому по доброті своїй приписав дітей.

Іван ступив на подвір’я свеї хати й відчув — сварки з мамою не уникнути. Майже так і вийшло. Ну, звісно, де ти швендяв, зновика хати перераховував, позорисько кукуріцьке.

— Не хати лічив, а людей, — пояснив Іван.

— То що ж, ти й до кожної хати заходив? — Мама вдарила об поли. — Та що ж то людоньки подумають на таке ганьбище?

— Не заходив, бо хитріший спосіб придумав, — сказав Іван.

І тут він почув од мами таке, що ледь не впав. Добре, що за кущика вчепився.

— Женитися тобі треба, — сказала мама Панаска.

— Ги-ги, женитися, — засміявся Іван.

Тоді мама: не смійся, окаянцю. Звісно, ніяка путяща дівка чи й вдовиця за такого, як ти, не піде, та й де ти їх, путящих, найдеш у Кукурічках?

— Точно, ги-ги, — згодився Іван.

— Али тобі напитала, — сказала мама. — У Заточинцях є їдна така, що тобі підійде. Ну, ти ж у Заточинцях був на гостинах у дєдька Митра, то повинен знати. Сусідка їхня, трохи витрішкувата така, Тамаркою звати, ну, Томкою, Томою.

— Ги-ги, Тома — не всі дома, — сказав Іван.

— Можна подумати, що в тебе усі, — сказала мама.

— Мо’, й не всі, — покірно згодився Іван. — Али я сам бачив, як у тої Томки козюлька з носа звисала. Фе. Ще чого доброго, як женюся, мені й носа доведеться підтирати.

Мама пообіцяла, що не доведеться, й Іван заспокоївся. А мама повідала: дєдько Митро каже, що тая Тамарка роботяща, що і бульбу садила, й город поле, й корову вміє доїти, то я умру, казала мама, буде кому тибе доглєнути, бо ж пропадеш сам, тобі як не скажеш, то ніц не зробиш, ступнем за столом чи коло хати сидітимеш, мохом обростеш, і павуки заснують.

— Хіба я муха? — сказав Іван.

І справді уявив себе мухою. Великою, чорною, а ліпше — зеленою. Велике зелене мушисько — Іван — сідало на Івана-чоловіка. Іван те добре бачив — муха була тоже Іваном. Норовила сісти на носа і цілилася довгим хоботом у око. Іван з переляку закричав і затулив очі руками. Потім кинувся бігати довкола хати. Добре знав — тре оббігати не менше, ніж три рази, тогді вроки, «наваждєніє», зійдуть. Мати не дивувалася — вона й не таке бачила, що чудив Іван. А Іван, захлипавшись, спинився і, віддихавшись, відчув, що муха-Іван полетіла. І тоді подумав, що зараз має зробити щось вельми важливе. Ага — піти свататися до тої Тамарки в Заточинці, сусідське село. Бо раз мама сказали, що треба женитися — то тре. Від долі не відкараскаєшся, кажуть мама. Іван такечки й сказав: піду, мамо, в Заточинці.

Мама: нащо? До дєдька Митра? Іван затуляє їдним пальцем праве око — соромиться — й усміхається: ги-ги, таж свататися піду, мамо. На оглядини. Як ви-те хочете.

— Та то я так, до приміру сказала. — Мама явно збентежилася. — Якщо вже так хочеш, то в неділю навідаюся.

— Нє, не ждатиму до неділі, — сказав Іван і пішов до хати вдягати святкового костюма (Нюрка його на тридцятиліття подарувала).

Але як вдягнув, то засумнівався: нащо йому женитися? Їм і з мамою вдвох добре. Так і сказав мамі. Мама у відповідь: а як я помру? Ти ж геть безпорадний, ради собі ніяк не даси, кури загребуть.

— Кури? — здивувався Іван і подумав, що не дасться загребти ніяким курям.

— Атож, загребуть, — потвердила мама. — А так матимеш коло себе хоч якусь живу душу. Може ж, я навчу неї якось хазяйнувати. То й тобою командуватиме, потакатиме, бо ти ж без указу й шагу не ступиш.

Іванові стало зновика сумно.

«Світова скорбота», — подумав він.

І на що він вродився такою охвермою?[3] Ліпше було б вирости дубом, чи берізкою, чи навіть будяком. Нихто би діла не мав, ни чіпав, до роботи не силував, рости собі, листя навесні випускай, а як прийде осінь — скидай. Хіба, як виростеш, зріжуть, на дрова чи загорожу, али й то користь — ци хату зігріватимеш, ци чужих курей на город не пускатимеш, не те, що людина після смерті — лежиш на могилках, хіба що раз на рік, на Проводи, хто навідається, та й то зиркнуть раз-два, хреста цьомнуть, а далі біжать, аби швидше випити. Так думав Іван, світова скорбота стояла за його плечима, він стояв серед хати, святково прибраний, блищав, мов нова копійка. І відчув, що роздягатися йому не хочеться, хай вже, все їдно свататися колись доведеться, то чого відкладати під мокре рядно? Чи ще кудись… Іван подумав, але не зміг пригадати, куди відкладають невирішені справи.

Зате спитав маму: а нащо йому женитися? Їм же й так добре удвох. Бо ж іще прийде жінка, хай та ж дурна Тамарка, Тома, в якої не всі вдома, то ще, чого доброго, почне його бити, як ото Линенчиха свого Петра лупить. А він того не витримає, з його хватить, що мама часом б’є. На що мама: та хіба я, анциболоте, так часто вже б’ю, а як десь лупну, то за те, що ти неслушисько такий.

— То Тома та мене не битиме? — спитав Іван.

Не битиме, не битиме — мама. Я її навчу хазяйнувати, борщ тобі варитиме, пратиме, бо як сам лишишся, пропадеш, кури загребуть. А так би хоч хто доглєнув, полюдська дівка чи й вдова, альбо розведьонка, за тебе не піде, а Тамарка, мо’, й згодиться. Якось ви-те удвох проживете далі. Тилько ти зара не ходи, неділі дочекайся.