— Негайно застрельте цього проклятого лева! — наказав заступник міністра. — Я певен, його високопревосходительство пан федеральний президент схвалить таке рішення. А за життя громадянина Юкрейни відповідає головою вождь Самбутсахве.

І лева застрелили. Вибрали момент, коли лев знову став поруч з Іваном. Правда, перед тим, як вистрілити, стрілець з особистої королівської охорони опустився на коліна і звівши очі й руки до неба, попросив у богів його народу прощення за цей постріл і це вимушене вбивство. Попросив простити і серце та душу царя звірів, на якого мусить підняти руку і послати в його серце пекучий вогонь смерті.

Охоронець був вправним стрільцем. Куля з рушниці з оптичним прицілом влучила точно в левине серце. Це була потужна розривна куля, яка не лишила серцю царя звірів жодних шансів. Лев рикнув — важко і здивовано і впав на коліна. Іван здригнувся і кинувся до лева.

— Великий Коте! — розпачливо, здавалося, на всю савану, закричав Іван.

Він припав до лев’ячої гриви. Гладив її і просив не вмирати. То ж якась помилка, що по нім стріляли.

— Чого ж ти не відпускав мене? — Іван прошептав це у саме лев’яче вухо.

А у великому оці, що згасало, він прочитав: «Я знайшов собі друга», — сказав йому останнє, що міг ще повідомити Великий Кіт.

Коли зграя людей наблизилася, Іван плакав, як маленька дитина. Таумі підійшла, підвела його і пригорнула до свого тіла. Іван схлипував і жалівся їй мішаниною з українських і англійських слів.

Принц Комутахве наказав поховати лева за звичаєм народу ібіро, тобто просто обкласти камінням, доки громада не вирішить, що робити з ним далі. Хай левиця, якщо вона в нього є, прийде і попрощається зі своїм володарем. Коли обряд було здійснено, один з ібірійців взявся щось видряпувати на найбільшому камені. Коли він закінчив, Таумі просила дружину Комутахве перекласти, що там написано.

«Тут поховано лева, який дружив з білим чоловіком, котрий не боїться левів», — прочитала принцеса.

— Я хочу додому, — сказав Іван.

І хоч він вимовив це своєю мовою, Таумі його зрозуміла. Проте належало ще відбути прощальну вечерю в короля. Кортеж вирушив. Коли вони від’їхали трохи, побачили обіч дороги левицю з двома маленькими левенятами. Потішні великі кошенята дріботіли за матір’ю. Та ж, коли угледіла вервечку машин, спинилася і провела її довгим сумним поглядом. Іван помітив трійко звірів і одвернувся. Він уже не плакав. Тилько серце стискалося й на очі наповзав туман — майже як тоді, коли не стало тата Миколи.

У цій абсолютно правдивій історії лишилося повідомити кілька речей. Про те, як Таумі все ж побувала разом з Іваном на могилі Туммі Маліколоне. Як стояла на пагорбі-могилі й дивилася на безкраю савану й думала, що з цього місця починається Африка і її рід. А може, й цілий світ. В Абуджі, нігерійській столиці, куди вони прибули, в українському чи то посольстві, чи представництві Таумі Ремпбелл таки знайшла людину, яка знала українську мову. І зробила Іванові кілька пропозицій.

Треба сказати, що вождь-король Самбутсахве на прощання щедро обдарував Івана. Йому дісталося з півтора десятка різноманітних масок, стільки ж цінних виробів місцевих народних умільців — всілякі персонажі місцевої міфології у вигляді статуеток, вирізьблених і випалених картинок. Подарував і чоловіче вбрання, а дізнавшись за посередництвом англійської мови, що в Івана є мама — ще й довгу жіночу святкову сукню. Ну й коробочку, на дні якої на подушечці лежав маленький, але вельми цінний блакитний діамант.

Іван дякував не надякувався, хоч і не знав, де ту одіж він буде носити.

Пропозиція ж Таумі була такою: Іван переїжджає до неї в Америку, якщо забажає, забере туди й маму. Буде в котромусь з її маєтків садівником чи будь-ким, за бажанням — навіть управителем.

— Дєкую вельми й привельми, — Іван церемонно вклонився. — Дєкую, сестричко. Тико я додому хочу. В Кукурічки. Тамечки вже скоро бульбу треба садити, а перед тим гній розкидати, мама самі не впораються, та й сестрі помогти тре, ну, а садок у нас тоже є, я мамі ще зимою деякі голєчки обіцєв обрізати. Так що, звиняй, сестричко, мені в Кукурічки тре, кров з носом. Радий би до Америки, так ніззя.

Вперше назвав Іван Таумі сестричкою. І справді, почувався до неї так, нібито він тепер неїн брат, а вона — сестра. Ни то що любов минулася, а щось змінилося в Іванові, щось ото тутечки, в Африці цій, де, кажуть, і зими-то полюцької не буває, з ним трапилася. Може, навіть після тої стрічі з Великим Котом. Левом, знав теперки.

А перекладач, бідака, аж упрів, передаючи чудернацьку мову Іванову.

Таумі явно засмутилася, очі пекучі погасли. Та що Іван міг зробити? Він пригадав чувані десь слова про світову скорботу. То що ж, щитай, тепер його світова скорбота — як у Кукурічки назад потрапити. І він таки потрапив. З Лагосу до Каїра, а звідти до Києва. Передали Івана, мов по естафеті, люди Кості Браннікова, коханого російського олігарха Таумі. І з Києва повіз його на великій чорній машині тепер уже один чоловік, отой, менший, з тих двох, що до нього в Кукурічки приїжджали. Тільки не знав Іван про пригоду, що дорогою трапилася. Ну, чоловік, як Іванові валізи — велику й меншу — у машину завантажив, не стримався і до них заглянув. Побачивши маски, присвиснув. Блін, скарби, модні в садибах деяких його знайомих штукенції. То чим він гірший? І валіза полегшала спершу на одну, потім і другу маску. Але ще побачив чоловік оту коробку інкрустовану. Стало цікаво, що ж у ній. Подумав, що брати — то таки занадто, хай і в такого дебіла-імбецила. Але коробка та чогось йому півдороги муляла. І коли десь за Сарнами заснув Іван сумирно та мирно на заднім сидінні, водій Генка спинив машину, вийшов і відчинив багажника. Розчинив і замок на меншій валізі. Ось вона, коробочка. Генка відкрив її і присвиснув. На дні коробочки лежав справжнісінький, вміло огранений діамант. Виблискував манливо, кликав доторкнутися. Що Генка й зробив. Його пальцями пробіг приємний холодок. Мимо проїхала якась довга вантажівка з причепом, і Геннадій мимоволі відсмикнув руку. Озирнувся. Довкола шосейки, точніше, бетонної траси, шумів ліс. Тільки на обрії виросла якась легковушка. Генка дочекався, доки вона проїде мимо. І тоді закрив коробочку. І сунув до кишені куртки, в якій тепер був. Ну навіщо цьому дауну-імбецилу такий скарб у його задрипаних Кукурічках? Кукурічках, ха! Придумають же таку жлобсько-хохляцьку назву тої дерьовні!

«Блін, тепер, може, і своє дєлішко встругнути можна буде, — подумав Геннадій. — Магазинчик там, барчик. А чим я гірший за того всраного Борика-льолика?» — пригадав свого сусіда по під’їзду. Згадав і ювеліра знайомого. Цікаво, на скільки камінчик потягне? А що, як на сотню тисяч зелененьких, а то й дві?

Він сів у джипа. Оглянувся. Іван мирно спав, не підозрюючи про експропріацію, яка щойно сталася. Іванові снився лев, який ішов вулицею їхнього села, підходив до їхніх воріт і стукав об них своїм волохатим лаписьком. Чогось волохатою була в лева лапа, як у ведмедя. Ну, Іван, зачувши той стукіт, левові гостинця виніс — шматок сала з бульбиною в лушпинні та яблуко, хотя й зимове, та велике і соковите. Гамайте, ваша царська лічность-вєлічность. Лев ті лагодзінки прийняв, став хрумати, аж виляски Кукурічками пішли. Потім облизався і сказав чисто людським голосом:

— Дєкую. Тико мені то, Іване, як муха псові, твоє снідання. Принеси-но путньої закусі, знаю, у тебе в коморі півбочки сала, не жмотяйся, ни кого-небудь, Лева, царя, пригощаєш. Та й випити не помішало б, га?

— Ну, сала я тобі принесу, — одказує Іван, — а самогоночки — звиняй, нє. Ми й не гонимо неї, хіба на велике свєто блєшкою розживемося. Ну, щоби так, для годиться, для мами. Та й ти, як уп’єшся, то ще хату нам рознесеш, оно які лапи і мордяка здоровенна.

— Я сумирний, Іване, — каже лев і підморгує, чисто тобі Маринин Женік. — А блєшка мені, як наперсток.

— Добре вже, добре, щося придумаємо, — каже Іван і блаженно уві сні посміхається. Слина у нього з рота тече. Сопе собі в теплій машині на м’якім сидінні.