— Чого тобі, великий коте? — сказав Іван. — То твоє дерево? Ти, мо’, хоч об нього потертися? То я зара піду… Тра вже мині…

Лев, почувши людський голос, у якому не було ні страху, ні погрози, збентежився ще більше.

— Там тико в дуплі може бути ще їдна малпа, — сказав Іван. — То ти неї не лякайся і не їж неї. Хай собі скаче, у неї ж, певно, малпенята є… Ну, добре, я пуйшов?

І тут лев стрибнув, аж Іван присів, і перегородив Іванові дорогу. Він підняв і опустив своє могутнє лапище. Потім простягнув свою велику морду до Іванової голови. По правді сказати, Йванові стало трохи страшно.

— Ти того… Ти, мо’, хоч мене з’їсти? — Іван вимовляв слова лагідно та сумирно. — То я тебе… Ну, гість я тутечки… Мо’, ни знаєш, то пуйди, оно в тих людей спитайся. Ну, точно кажу. Та й мама мої плакатимуть. Вони самі зостануться, бо ж тато Миколай на тім світі вже. Ну точно, рак з’їв. Тико не той, що в озері водиться, а гинший. Той, що всередині живе. Отако. — І тут Івана осінило: то ж, певно, не звичайний великий кіт. — Ти, може, коте, хоч мене про щося спитати, то питай…

Лев, дедалі більше зачудований людським голосом, раптом муркнув і, посунувшись ще ближче, лизнув Іванове лице. Геть заслинив.

— Лоскотно, — сказав Іван. — Ну, чо, мо’, тибе тоже тре поцілувати, Бог знає, як тут у вас водиться…

Він хотів справді цьомкнути Великого Кота, та спинився і тільки тернувся об його лев’ячу щоку. Лев задоволено муркнув, заплющив очі, а коли розплющив, то рушив з місця. Іван полегшено зітхнув. Бувай, Коте. Та, пройшовши з десяток метрів, лев озирнувся. Змахнув великою головиською. Іван збагнув — кличе йти за ним.

— Ну хіба як недалечко, — сказав Іван. — Зувсім трохи, то прийдуся, чом би й нє?

І він рушив слідом. Іти, проте, довелося цимало. Кілька разів лев спинявся й оглядався саме в той момент, як Іван думав — ци ни звернути вбік. Бо ж, певно, вже його спохопилися, а він собі по густій чужій траві за Великим Котом теліпається. І все ж Іван ішов далі. І не те, щоб боявся, більше інтересно було — куди ж то він його веде? Раз пробігли мимо, стугонячи по землі, великі кози. Лев-кіт тико ліниво повернув голову. Спурхнула мало не з-під ніг велика дзьобата пташка.

Нарешті лев привів Івана на галявину між двома африканськими соснами. Тут, сховані од чужого ока, лежали на меншій прим’ятій траві ще троє звірів. Угледівши людину, левиця підвела голову і погрозливо рикнула. Та лев у відповідь теж глухо гарикнув і, коли його подруга спробувала звестися, підняв лапу і легенько тюкнув по писку. Левиця слухняно присіла, а потім і зовсім лягла на землю. Зате двійко левенят жваво підбігли до гостя і взялися його обнюхувати.

— Великі-маленькі киці, — розчулено сказав Іван. — Звиняйте, що гостинця вам ниякого не приніс. Коби ж то знайтя, що до вас ітиму, кицюні.

Лапнувся до кишені, і тут його лице осяяла задоволена блаженна посмішка.

— Таки передав щося нашенський зайчик.

Він дістав з кишені цукерку, що вчора на вечері сховав крадькома, аби, як проснеться, поласувати. А бач, пригодилася. Розгорнув папір і простягнув ближчому левеняті. Те моментально свою здобич гамнуло. А друге схопило обгортку, яку Іван кинув на землю, і стало неї жувати.

— От я турок, — тріснувши себе по лобі, сказав Іван. — Чом же зразу канхвету не поділив? Ну, звиняйте, більше так не буду.

Левенята підстрибували до нього і відскакували назад. Вони явно хотіли гратися. Й Іван з ними погрався. І по шерстці гладив і навіть за хвостика смикнув легенько. І за лапку меншенького.

— Сестричка, — визначив Іван, лапку взяв: здоров, мовляв. Друге й собі лапку простягло — зі мною тоже поздоровкайся. Іван і йому лапку потиснув, а воно ледь-ледь кігтики випустило й долоню Іванові шкрябнуло. Ще Іван хворостину в траві угледів, то підняв і кинув убік. Ну, більшеньке на зріст — хлопчик — підбігло і, як собачка, схопило зубчиками та Іванові принесло. Дивиться запитливо й заохочуюче. Довелося ще раз кидати. І ще раз.

Лев тим часом глухо до левиці рикнув — дивися мені, мовляв, бо ж та поглядала скоса, підозріливо і трохи вороже на ігрища її дітей з незнайомцем, пришельцем незваним, з яким чогось її господар подружився. Лев направився до дальшої сосни й приніс звідти велику обгризену кістку. Перед Іваном поклав — пригощайся, не грумічай.[25] Іван кістку взяв, ну й важезна, з якого ж то звірюги? До рота підніс, удав, що смокче, ще й губами поцмокав — смачно, мовляв, еге ж. Ну, а потім вклонився церемонно, як мама Панаска колись учили на гостинах кланятися.

— Спасібочки за все, Великий Коте. І тобі дєкую, і жінці твоїй, хотя вона у тебе й непрівєтліва. Та воно той, у нас тоже, як гостя не ждеш, то й вєри та ласки не ймеш. І діткам твоїм дека та побажаннє: хай ростуть великими та крепкими. Та не їдну мишку, чи чо там у вас, зловлять. А я вже, звиняй, пуйду. Заждалися тамечки мене хазяїн та хазяйка, то й того, чорна пантера жде. І волнуєця, певно. То я пуйшов?

І він рушив. Оглянутися боявся. А оглянувшись, побачив — йшов за ним і лев, його Великий Кіт. І левенята-кошенята побігли, ледь Івана з ніг не збили. Трохи погралися, та лев на них по-своєму нагримав. І вони до мамки, котра ззаду трюхикала, вернулися. Далі пішли знову двоє — Іван і лев.

У летючому похідному таборі тим часом здійнялася велика тривога. Іванова відсутність стривожила і господарів, і гостей, насамперед Таумі. Куди він подівся, цей неймовірно нестерпний юкрейніан Джон? Таумі заметалася, як справжня розпасійована пантера.

— Шукайте ж! — кричала вона.

Машини вирушили на пошуки. І через годину метання саваною побачили звіддалік їх обох — людину і лева. Вони стояли поруч на відкритій місцевості, де не росла й трава. Певно, побачивши залізних потвор з двоногими істотами на них, котрі щось голосно горланили, лев став ближче до Івана, мовби хотів його від чогось захистити. Може, од тих же людей, які зібралися полювати на них обох…

Таумі звеліла зупинитися. Вона боялася, що наближення їх завдасть шкоди Іванові. Її побоювання підтвердила реакція лева, коли один з ібірійців, котрі їх супроводжували, спробував наблизитися до людини і звіра. Лев став попереду Івана, явно не бажаючи з ним розлучатися і навіть здалеку було чути, як він погрозливо загарчав. Принц Комутахве, який очолював колону, зв’язався по рації з батьком-вождем. У них були рушниці на випадок зустрічі з дикими звірами, але Комутахве знав й інше — полювання на левів у їхній країні суворо заборонене спеціальним законом і ця заборона розповсюджується на всіх без винятку, навіть королівських осіб. Король-вождь Самбутсахве Маліто Другий теж не на жарт розхвилювався. Він спочатку порадив приспати лева спеціальними кулями зі снодійним. Але по них треба було їхати до столиці ібіро. До того ж кулі з ампулами снодійного присипляли не відразу, а за кілька хвилин, і траплялися випадки, що такі постріли підвищували на якісь миті агресію царя звірів і навіть приводили до непередбачуваної його реакції перед тим, як він засинав.

Лишалося одне — застрелити лева. Самбутсахве Маліто Другий терміново зв’язався з губернатором штату, на території якого мешкав народ ібіро. Губернатор звелів зачекати і негайно подзвонив до федерального міністра екології, природних ресурсів і заповідників. Той, дізнавшись, що мова йде про життя громадянина іноземної держави, до того ж європейської, на всяк випадок зв’язався з міністерством закордонних справ. Заступник міністра у свою чергу, коли взнав, що мова йде про громадянина екзотичної Юкрейни, став з переляку заїкатися. Його держава тільки недавно встановила дипломатичні стосунки з цією Юкрейною і провела успішні попередні переговори щодо торгівлі зерном і зброєю. Далека країна з колишнього Зов’єт Юніону обіцяла стати гарним постачальником танків, вогнепальної зброї і навіть ракетних установок, а в майбутньому й літаків, що було доречним у світлі можливої нової боротьби чи й війни з сепаратистами з нафтоносних районів їхньої країни. То що важило в світлі цих глобальних перспектив міжнародної співпраці життя якоїсь тварини, хай навіть і царя звірів!