«Господи, вона ж учора бачила мене, як я до Омеляна в бар ішов, — жар приснув до Іванових скронь. — Добре, що хоч не п’яного… А може, й п’яного бачила? Ну, як заглядала…»

Таумі тоді не спала цілу ніч, точніше, засинала й знову прокидалася. Думка про ніж, про ніж, що росте із зерен смирення й покори, не покидала її.

Дурна фраза, сказана чорною нахабою Маріонеллою.

Образ, що наче простромлює серце.

Вона така вразлива?

Враз… лива…

Зрозумівши, що не швидко засне, десь після третього прокидання Таумі стала надзвонювати з мобільного по своїх знайомих, приятелях і приятельках, подругах, друзях, коханцях і коханках — колишніх і теперішніх. Її свавільні пальчики торкалися кнопок — і прокидалися люди різної статі і статків у Америці, здивовано питали, що трапилося, чому вони потрібні дорогоцінній пані Таумі, а по другий бік океану, в Європі, питали, чому вона не спить і що сталося.

— У мене безсоння, — вередливо повідомляла Таумі.

І ніхто не посмів обуритися, що своїм безсонням вона так щедро ділиться з усіма, що розсіює його зернята (пелюстки, безсоненята) на просторах двох, ба навіть трьох континентів. Тільки відомий актор Річард Бартенс сказав, що вона заважає йому зваблювати одну багату леді. Та ця скотина, колишній боксер Мейсон (йому зателефонувала одному з останніх), спитала знущальним тоном:

— І що, поряд нема нікого, аби тебе гарненько відтарабанив? До чого ж ти дожилася, кізочко!

— Пішов ти, козел! — Таумі послала круте слівце на Пуерто-Ріко, де зараз ошивався Мейсон, який колись приносив їй стільки насолоди і єдиний на цій планеті міг добряче віддубасити, а вона йому це простити.

Ще зо два дзвінки, і порожнеча в душі Таумі стала нестерпною.

Таумі глянула на мобільника. Виходить, вона пробалакала майже три години. Про все і ні про що. Все ж дізналася про показ осінніх суконь, про який досі не знала. Кутюр’є Леонардіс виправдовувався — у нього скрута, тимчасова, звісно, і він цього разу не зміг би заплатити такого гонорару, як перше, тому й не повідомив.

«Ще один кандидат у банкрути», — з легкою зневажливістю подумала Таумі.

І все ж їй кольнуло те, що, як би там не було, а її обходять. Заради неї не пнуться зі шкіри і не залазять у борги. Невже вона стає однією з багатьох? Два діаманти від того Леонардіса десь зберігаються в одному з її маєтків. Один із ледь помітною вигравіюваною квіткою на ньому. Спогад про давній короткочасний роман (Леонардіс був бісексуалом) ще можна здобути із надр її перлинної пам’яті.

Вона знала про причину скрути Леонардіса — його вичавила, видушила, мов перезрілий лимон, одна із відомих світських левиць — Грета, Грета Варбенс і її коханець — молоденький і вродливий, гламурненький, якого вона подарувала тому ж Леонардісу. Грета виграла поєдинок із ним і гідно помстилася за… А втім, хіба так важливо за що — колишнє небажання одружитися чи недостатнє для Грети забезпечення, сума багатства Леонардіса, його невміння вчасно вийти з гри і справжня закоханість: спочатку в Грету, а потім у її не менш жорстокого і захланного хлопчика. Втім, Таумі не надто переймалася жорстокістю цього світу. Він є такий, як є. Вона його не змінить, і лишився якийсь десяток, якщо не менше, літ, коли вона може диктувати йому свої правила гри. Зрештою, продавати за вигідною ціною свою красу і чарівність, те невловиме, що властиве їй одній, лише її. Тільки й тільки їй, Таумі. Таумі Ремпбелл, величній, могутній пантері. Слово «пантера», цей епітет у поєднанні з іншими словами (чорна, чарівна, блискуча, як там ще) не дратував, навпаки, подобався і навіть тішив її.

Чорна пантера підвелася з ліжка і справді по-кошачому потяглася. Граціозно вигнулася її спина, забриніло все тіло. Звісно, можна було випити снодійне, заспокійливе, викликати з Нью-Йорка персонального, закоханого в неї психоаналітика, підняти з постелі командира її персонального гелікоптера і полетіти до океану, до дідька, до біса, терміново викликати коханця, що відразу помчався б крізь ніч. Чомусь після цієї ідіотської прес-конференції нічого цього не хотілося. Тільки чути чийсь голос. Чий? Всіх і нікого конкретно?

За вікнами замку-палацу вже просіювався світанок, коли Таумі пройшлася кімнатами і коридорами маєтку. Вона йшла до Іветти.

Знайшла її у будиночку для прислуги. Таумі так довго не могла її знайти, що вже було затривожилася. Але махнула рукою до охоронця, який поткнувся було за господаркою, коли вона ступила до невеличкого будиночка, що прилягав до палацу: стій, мовляв, там.

Іветта лежала гола-голісінька посеред кімнати, що примикала до кухні. Спала на підлозі ничма, підклавши ліву руку під щоку, а біля правої, відставленої вбік, валявся великий гострий ніж, яким розрізали рибу.

«Ось він, ніж її помсти», — подумала Таумі.

Вона здригнулася, бо здалося, що Іветта мертва. Але крові ніде не видно. Повагавшись, підійшла, нагнулася і торкнула рукою Іветту за плече. Перед тим встигла подумати, яка ж вродлива її колишня подруга. Цей ледь розсунутий задок, підібгана під себе нога здатні були будь-кого спокусити і викликати захоплення. Манила до себе і персикова засмага спини і пліч.

Коли Таумі торкнулася плеча, Іветта шарпнулася, перевернулася на бік. Дивилася на Таумі, мовби вперше її бачила.

— Іди хоча б на ліжко, — сказала Таумі.

Іветта сіла на підлогу й раптом скрикнула:

— Боже мій, де я? Що зі мною? Чому я тут?

Вона затулила груди складеними навхрест руками. Обличчя її густо налилося рум’янцем.

— Де я? — ще раз запитала, тепер уже швидше простогнала вона.

— У мене, — сказала Таумі.

— Але чому, чому я гола? І тут, на цій підлозі…

— Ти що, нічого не пам’ятаєш?

— А що я маю пам’ятати? Ми що, знову з тобою напилися? Чи ти… Боже мій, ти що, викрала мене?

Здається, вона щось уже пригадувала. А тоді подивилася на Таумі. Її очі горіли.

— Ненавиджу! Як я тут опинилася? Це ти мене привезла вчора сюди?

— Заспокойся, — сказала Таумі. — Ти сама приїхала. Справді, одягнися хоча б.

— Так, я одягнуся… Мені, мені дуже холодно…

Іветта звелася на ноги. Її почало тіпати, мов у пропасниці.

— Я що, в твоєму домі? Справді в твоєму домі?

— Ти ж вчора приїхала сюди…

— Приїхала?

— Приїхала, дала прес-конференцію і захотіла стати моєю служкою.

— Я — твоєю служкою?

Іветта засміялася. Це був сміх ненависті, що став переростати в істерику. Вона кинулася до Таумі і, якби та не відхилилася, вдарила б її.

«їй пороблено», — згадала Таумі слова Маріонелли.

А втім, сама Маріонелла вже стояла в дверях. Вона сказала, що доведеться міс Іветті дати якесь плаття, бо та своє викинула вчора ввечері у бачок зі сміттям, перед тим пошматувавши. Таумі тим часом міцно схопила Іветту за руки. Вони поглянули одна одній в очі. І тут Іветта все пригадала. Пригадала і з жахом стала відступати, тягнучи за собою Таумі.

— Ти проклята відьма, — закричала Іветта.

— Я тобі нічого не зробила, — закричала й собі Таумі. — Ти сама приїхала до мене. Здається, це вже до тебе доходить?

Вона відпустила руку колишньої подруги. Та відступила і плюхнулася на невеличку тахту, що стояла біля стіни. Затулила руками тепер вже обличчя.

— Принеси їй якесь моє плаття, — звеліла Таумі Маріонеллі.

— Добре, я зараз.

Але коли Таумі ступила крок до голої незваної гості, та закричала:

— Не наближайся!

— Як хочеш, — Таумі спинилася. — Як хочеш. Зараз тобі дадуть вдягтися і відвезуть до міста. У тому, що з тобою сталося, я зовсім не винна. Хоча…

Таумі повагалася. Вона не вміла визнавати свою неправоту й вибачатися. Але тут її наче щось підштовхнуло.

— Хоча я повинна вибачитися перед тобою за той дурний інцидент. Справді, я б хотіла вибачитися.

— Вона б хотіла… Вона б хотіла… Ти ж геть зганьбила мене…

Іветта раптом ревно заплакала. Зарюмсала, геть як маленька дівчинка. Підштовхнута невидимою силою Таумі кинулася до Іветти, опустилася перед нею на коліна, обняла і стала пристрасно цілувати. Іветта взялася відбиватися та через хвилину затихла в обіймах подруги й коханки. Знову подруги. Вони обидві заплакали. Такими їх застала Маріонелла, що зайшла до кімнати з розкішною темно-бузковою сукнею в руках.