Довкола пагорба, в якому знаходилися кістки Туммі Маліколоне, справді горіли вогнища і сиділи чорні, як ця ніч, люди.

Коли король-вождь сказав їм, що він привіз, повітря пронизав могутній гортанний крик. Таумі відчувала страшенну втому. Можливо, відчувши її стан, король підкликав старого чоловіка зі свого почту і щось спитав у нього. Потім сказав, що їхній головний духівник-шаман радить поховати череп з першими променями сонця. Наче за помахом чарівної палички біля підніжжя пагорба з’явилися намети. Біля одного з них відбулася ще одна вечеря з суміші місцевих і європейських страв. Король Самбутсахве, як виявилося, п’є лише джин і місцевий напій тамурангве.

Ледве Таумі впала на пахучу постіль, як відразу провалилася в сон. Її не стали будити під час урочистої церемонії поховання черепа. Шануючи гостю, прощально-поховальні пісні співали тихо, упівголоса. Коли ж Таумі прокинулася і відкинула пологу намету, то побачила ціле поле молодих ібірців чоловічого роду, які стояли на колінах перед наметом. Як тільки вона з’явилася, юнаки тричі низько, до землі, вклонилися й щось прокричали, піднявши дружно догори свої смагляві руки, що, як і їхні тіла, мов справжні чорні діаманти, блищали на сонці, яке висіло в центрі неба над їхніми головами.

А потім, після купання в місцевому озері й після сніданку був шлях до столиці ібіро, прийом у палаці його величності — скромному двоповерховому будинку, вручення діаманта — справді великого, гарно ограненого, і на око досвідченої в таких справах Таумі він тягнув напевне на пару мільйончиків. Отже, вона ставала ще багатшою. З радості вона забула й про могилу Туммі Маліколоне.

Король попросив Таумі погостювати хоча б тиждень і оглянути їхні села. Були поїздки в поселення, що вражали бідністю, але охайністю й чистотою будиночків під місцевим очеретом, в яких майже не було меблів, зате в кожному по п’ятеро, десятеро, а то й більше дітлахів.

Були танці й пісні, вистава масок (їй подарували цілу колекцію), милування звірами в місцевому парку-заповіднику. І все ж під вечір другого дня дивна тривога, навіть не тривога, а якась струна, що наче будила її від незрозумілого сну з розплющеними очима, забриніла всередині Таумі. Що це? Щось десь сталося? Але з ким? Таумі враз збагнула — їй чогось не вистачає в цій екзотичній мандрівці. Чи когось.

Але кого? Маріонелла, ось вона, поруч, захоплено озирає все довкола, дивиться, як тубільці не менш зацікавлено оглядають її саму. Тут же й Ніколь, і Мері, котра навіть шепнула їй, що була б щаслива подарувати на ніч свого Роберта. Кого ж їй бракує? Костьї? Ні, не його.

І раптом Таумі збагнула: їй хочеться, щоб тут, в Африці, поруч, серед цих людей і звірів був чоловік, отой дивний чоловік, сам, певне, дитя природи, який дивився на неї в тому далекому юкрейнському селі такими… Такими, навіть не закоханими, а… Ні, не обожествляючими, а… Навряд чи можна було підібрати визначення до того, що було в очах юкрейнського Джона-Івана.

І Таумі вирішила. У столиці ібіро, де була станція прийому сигналів зв’язку (а в неї суперпотужний стільниковий телефон), вона набрала номер Костянтина Браннікова.

Костья зрадів, дуже зрадів. Наче й не було нічого такого між ними — тієї дурної ночі, бань, міністерського гевала. Після кількох обмінів компліментами Таумі сказала, що в неї є для любого Костьї незвичне прохання. Вона знає, що в Костьї є в Києві представництво однієї з його фірм. То нехай люди з того представництва — таке її прохання — з’їздять у юкрейнське село, десь там на північному заході тієї країни, за містом, яке називається Ковілі чи Ковлє, а село (по-вашем дерєвня, показала своє знання рашенської мови Таумі) — Кукурічікі. У тім селі знайдуть чоловіка на ім’я Джон, Іван по-вашем.

— А фамілія? — спитав Костя.

— Не знаю, — сказала Таумі. — Але допоможе знайти його місцева вчителька англійської мови, Зіна, Зінаїда, вона там одна.

Так от, продовжила Таумі, нехай вони візьмуть цього чоловіка і доправлять його сюди. В Нігерію, до народу ібіро. Він тут мені дуже потрібен. Дуже-дуже потрібен. Костя — хто він? Таумі, засміявшись — на бійся, він не був і не буде моїм коханцем. Це місцевий, як це ти казав там, біля вашого храму, о, бла… бла…

— Блаженний?

— О, йес, — сказала Таумі. — Щось на зразок цього. То допоможеш?

— Чорт! — сказав Костя. — Ти що, була там, в тих Кукур’їчках?

— Була, була, — засміялася Таумі. — Я багато де була, любий. То допоможеш? Можу за це вийти за тебе заміж. Якщо захочеш, звичайно.

— Але ж це інша держава. Як його вивезти, цього твого блаженного? І взагалі… А візи? До Нігерії! Чи в них хоч є дипломатичні стосунки…

Таумі: моє далеке сонечко, не мені ж тебе вчити, ти такий сильний, розумний і всемогутній. Хай привезуть того чоловіка, тільки не налякають дуже. Скажуть, що хочу його бачити я, Таумі. І в Києві перевдягнуть в пристойний костюм. Він знає дещо таке, що пов’язане з одним місцевим звичаєм, однією проблемою.

— Проблемою? Твоєю? — Костя.

— Вважай, що й моєю теж. То виконаєш моє прохання?

— Спробую, — сказав Костя. — Ну, ти й…

— Сумас… сумас… — Таумі намагалася пригадати дивне, складне російське слово, почуте в Москві.

— Сумасбродка, — підказав Костя.

Таумі знову тихо засміялася.

Після від’їзду Таумі з Кукурічок для Івана час настав і радісний, і важкий. Радісний, бо ж було, було, було, з неба прилетіла богиня-царівна, як у тій казці, що чув колись Іван од покійної баби Уляни Тимихи. Али ж там, у казці, тая царівна брала Івана до себе ци то на хмарку, на якій жила, ци до палацу (дворица, казала баба Тимиха) — не пам’ятав добре Іван. Бо ж казку маленьким ще чув. А мо’, й на те, й на друге — сперш на хмару, потому в палати-розкоші.

Та то в казці. Тутечки ж був сон — не сон. Скорше диво кукуріцьке. Промайнуло. Тильки й того, що слід лишився. Той, Іваном викопаний. Накрив його Іван маленькою хаткою з досточок, щоби дощ не змив, сніг не присипав. Хай. Весни ждатиме, а там ружу таки посіє чи посадить. І доглядатиме, і поливатиме. І часом здавалося Іванові, коли він приходив до хатини-будочки й сідав на колодку коло неї, підперши щоку рукою, що як виросте квітка-ружа, то неодмінно на красуню Таумі перетвориться. Йой, якби ж то так було!

«Якби, якби, — сердився Іван на самого себе. — Виростуть в роті гриби, і буде не рот, а огород».

За осінню прийшла зима-зимовиця, ближче до Різдва й будку замело. Типерка Іван тико діставав маленьку карточку Таумі й дивився, дивився, аж поки Таумі не оживала і з карточки не сходила. Мама Панаска сварилася, було, що од того дивіння розум тронеться, та зрештою рукою махнула. Бо ж повірила, що тая чорна красавіца, як Іван каже, таки була невідомо чого в Кукурічках. Ну, те, що Іван каже — до нього мовби приїжджала, бо почув Бог його молитву на колінах під дощем сказану — то заливає, що з дурника візьмеш. Али доляри то таки були. На них мама Панаска справила Іванові у місті на базарі куртку новеньку. Куртка тепла, на сінтіпоні, каже сусідка Марина, а вона ж на тому знаїця, легенька, як пушинка, вдягнеш, і здається, що на крилах летиш. Іван тою курткою не натішиться, і так, і сяк вдягає та до бару йде, не так до бару йде, бо яке пиво зимою, хай його, холоднюче, цигани п’ють, як курткою похвалитися, а чо, Петре, не заслужив я обновку?

Ну, мама Панаска і собі розкішну хустку-шальоху за теї гроші дармові справила — з к’ятами червоними, листочками зеленими на темному полі. На Різдво й до храму в ній ходила, чом би нє, хай люде подивляться. Ну й валянки собі нові прикупила з калошами, правда, на них довелося трохи грошей уже з пенциї докладати. Али нічо, калоші славні, блищєть, як добре протерті, і валянки теплі, Іван в них свої ножиська вставить, як надвір до вітру вичовгує.

Зимою для Івана все ж настала одна розрада-забава. Таємна, бо кому би у тому признався. Бо ж у Кукурічках ще одне диво приключилося. Вчителька Зінаїда Антонівна заміж вийшла. І не за директора Георгія Семеновича, як багато хто ждав, ни за клаповухого вчителя фізкультури Романовича, ци Романа, який, казали, тоже на неї, рябу та жваву, око поклав. А за Ростика Муравля! Ростика-Хвостика-Кергуду! Того самого, що в лісі неї мало не знасілував, якби Іван не спас, того самого, якого вона мало не до смерті забила — чудувався Іван. І думав, а мо’, то в них любов тайна була, а він, дурний, ни знав…