«Ха, — сказав собі Ростик-Муравель-Кергуду, — ось ти й попалася, голубонько. Зараз будуть тобі грибочки і ягідки, ліщина й малина».

Муравель-Кергуду два місяці тому, як вернувся з чергової дворічної відсидки, цього разу за дрібну крадіжку й хуліганство на додачу. Роботи в селі не було, та він до неї й не прагнув. Материна пенсія була пропита, а заодно і вкрадена сусідчина (та побоялася заявити в міліцію, хоч кляла Ростика на чім світ). Ростик встиг поцупити в рідної неньки і продати в райцентрі курку і качку, а на виручені п’ятдесят гривень (не торгувався, тому й швидко продав) нажлуктитися у містечковому барі. Кергуду прагнув розваг і пригод, а їх у Кукурічках не було. Максим-Руський виставив його, як він сказав, «у два притопа» зі свого бару, ледь Ростик спробував там поскандалити. Проти прийомів колишнього «спецназу» не попреш. У Насті Круцихи скандалити не випадало — все-таки двоюрідна тітка. Лишався Омелян Льохкий, але після того, як Ростик розбив там вікно, а сплатити вартість не міг, потикатися остерігався. Вже другий день Ростик нудився, і від цієї нудьги не рятувала взята в борг Мотрунчина самогонка.

І от пригода — та ще й яка — сама йшла йому до рук. Після звільнення з колонії Ростик у Кукурічках мав справу тільки з місцевою повією Леткою-Єнкою, якою, якби не дворічний голод, і сам би погидував, та ще в містечку підчепив якусь місцеву лахудру, котра, дізнавшись, що в кавалера у кишені лишилось всього-на-всього десять гривняків, обізвала «дешевим гондоном». Ну, лахудрі він поставив добрячого фінгала, знатиме, як комизитися і ображати, але звідтоді ще більше свербіло в нутрощах — від образи, бажання і ненависті до жіночого роду, котрий не розумів його широку натуру і вимагав плати. Тож Зінаїда Антонівна, яку він побачив, спокуслива дармова училка, котра йшла, а потім зникла у лісі, виявилася для Ростика-Муравля дорогоцінним подарунком, що сам, на дурняк, плив до рук.

Ростик майже біг, і з його рота мимоволі текла слина. У колонії він мав тамтешнього безвідмовного «півня», але те не принесло ніякого задоволення. Сам ледь не отримав продовження строку за бійку з Льовкою Гицелем (ще одне прізвисько — Толстой), який спробував був його опустити. Та то все в минулому. Тепер він матиме дармову шикарну бабу.

Ростик біг і таки наздогнав Зінаїду. Зіна стояла, вже знову вдягнута, нагнувшись біля суничного кущика, де ще збереглися запізнілі ягоди, не червоні, а побурілі. Вона брала їх пальцями і відразу клала до ротика — маленьке дівчисько Зіночка, котре ще не знало ніякого директора, в якого юна, ще не зовсім доросла студенточка Зінуся втелющилася до кінчиків гостреньких, майже лисячих вушок, не знала печалей і тривог, нервацій та істерик, пов’язаних з цим клятим почуттям, а просто, як колись у дитинстві, їла солодкі-пресолодкі ягідочки. І пальчики її червоніли, точніше руділи, і вона облизувала ті пальчики — ах! — і мружила оченята, щулила гостренькі вушка, і поїдання суниць було майже актом любові, кохання — таке задоволення володіло Зіною. Вона перебувала за сотні кілометрів і добрих двадцять літ звідси. Переповнена спогадами, мрійливістю, суничною чуттєвістю і просто поглинанням ягід із майже заплющеними очима, Зіна, звісно, не побачила й не почула біду, що підкрадалася ззаду. Біда на ім’я Кергуду-Муравель перетворилася на скрадливого гепарда, в якого крізь зуби-ікла текла слина хіті, чорніючи на льоту. Тим більше, що нагнута Зіночка виставила ледь-ледь загорілі ніжки у всій їхній красі й привабливості, а напнута напівпрозора сукенка звабливо підкреслювала округлу вчительську дупочку, до того ж розділену тканиною, що потрапила у рівчак посередині між горбиками.

Муравель-Кергуду аж спинився на мить чи й цілих чотири миті — така захоплива картинка відкрилася перед його масними очиськами. Два дьогтьові дідьки, котрі сиділи у тих осовіло-хтивих очах, переморгнувшись, допомогли наповнити тіло молодика силою й пружністю й зробити вирішальний стрибок.

Зінаїда Антонівна встигла ще ойкнути, коли на неї навалилося щось важке, смердюче й дуже. Ростик-Муравель кинув учительку на суничний кущ і вміло правою рукою затис їй рота. Ліва ж рука мацнула за груди й стисла цицьку.

— Тихо, тихо, вчена сучко, — зашипів Ростик. — Не брикайся, то лишишся живою, ще й отримаєш задоволення.

Зінаїда все ж спробувала вирватися з міцнющих, мов залізних, лап насильника, але дарма. Він таки був сильнішим. Ростик перекинув ліву руку з грудей на низ і взявся стягати трусики.

— Не кричатимеш, то не битиму, — сказав він.

«Якщо вас ґвалтують і не можете опиратися — отримайте задоволення», — раптом полізли до Зіниної голови слова з анекдоту.

Їй стало огидно. Нестерпно огидно. Вона мотнула головою. Ростик ледь попустив руку на її роті, й наступної миті Зінаїда Антонівна вкусила його за палець. Вона вклала в цей укус всю свою лють, і Ростик скрикнув од болю. Але тут же крикнув:

— Сука!

І опустив кулака на Зінину голову. Далі він перевернув її на спину. Зіна, проте, не знепритомніла, у неї тільки на пару секунд потемніло в очах. Тепер, лежачи на спині, вона побачила обличчя насильника і жахнулася. То був односельчанин, житель Кукурічок, знаний хуліган і розбишака, до того ж відомий якоюсь затятою безжальністю у ставленні до жінок і старших людей. Але це ще не все… Зінаїда Антонівна мала добру пам’ять на обличчя, імена й пригадала, що цей чоловік, ця огидна потвора була колись її учнем, восьмикласником, так, восьмикласником, того першого року, як вона прийшла за покликом свого дикого клятого кохання вчителювати до Кукуріцької школи. Який жах! І тепер він її ґвалтує… До того ж з виразу його злих очей Зінаїда збагнула: цей виродок живою її не лишить.

Все ж вона вирішила спробувати. Бо… Бо як буде далі жити… Бо… Так хочеться жити…

— Ростику, любий, пусти, я нікому не скажу, — прошептала вона.

І зрозуміла, що зробила грубу, жахливу помилку.

— Ростику! Любий! От ми й полюбимося! — сказав він тоном, де кожне слово було вироком.

Все тіло його тремтіло од тваринного збудження. Ростик заломив руки Зінаїди за спину. Рвонув плаття. Зняв нарешті трусики.

— Заплющ очі, суко! Чого зириш, як скажена?

Зіна послухалася. Кричати — дарма. Надто далеко зайшла вона до лісу. Надто далеко… Як і у всьому житті…

Да… ле… ко… Боже мій…

Зінаїда мимоволі схлипнула. Почула задоволений хрюкіт. Груба плоть ввійшла у її тіло.

Та коли Ростик зробив кілька порухів, вони обоє почули, що лісом хтось явно біжить. Біжить саме сюди, до них. І почули голос.

— Зіна… До… Тонівно…

Чоловік кричав із розпачем, мовби побачив потопельника чи людину в хаті, що палає.

«Господи, то ж Іван», — впізнала голос Зінаїда Антонівна.

Невже біжить її порятунок? Але ця сволота може вбити й бідолашного Івана…

Лісом справді біг Іван. Ще стоячи на власному подвір’ї, він завважив, як вулицею мимо їхньої хати кудись поспішає його вчителька. Провів очима і збагнув: Зінаїда Антонівна йде до лісу. Чого б то? Може, по ягоди? Тилько ж чорниці ще й не поспіли. Мо’, прогулятися рішила… хай…

Іван поборов бажання, що несподівано з’явилося, й собі йти за вчителькою. Обоє прогулялися б. Мо’, й щось би тамечки повчили. Мо’… Ой, Іване, не думай про казна-що, то ж твоя учителька, николи її не поцілуєш, у тебе своя дівка є. На горищі.

З тим і поліз на горище, де врятував свою кохану Таумі од щура. А мо’, й великої миші. Нє, таки щура, який колись йому снився, яким лякав маму, аби не лізла на горище. Правда, той, справжній щурисько (миша?) був не чорним, а сірим, кошлатим і злодійкуватим. І певно ж, злим, та Іван його не злякався. Хо-хо, чого б то боятися?! То ж не стозубий дракон, а щур, та й дракона Іван би, рятуючи свою кохану пантеру, не побоявся б. Чи таки злякався б?

«Ой, Іване, — сказав собі Іван. — Що ти думаєш… Йди-но ліпше по зело».

Та вже на городі Івана раптом облягла тривога. Тож учителька пішла до лісу сама. Ще заблудиться, в якусь яму чи пастку для вовків утрапить… Бо ж, кажуть, розвелося сіроманців у довколишніх лісах… На людей стали нападати. Гой, то ж і на Зіну Антонівну можуть… Хто ж тоді вчитиме його, Йвана, аглицької мови? Та що ти таке думаєш, Іване, певно, сіроманець тягне бідну училку до свого кубла…