З Володьком Іван влаштовував гру — вдавано лякався, ховався в другій кімнаті, а то й через вікно вилазив. Хоч насправді бриття того ні тріньки не боявся, ну, може, ледь-ледь, навіть любив, як бритва коло вуха джеркотить, як пчілка без жалка, жужукає. І щоку лоскоче. Іван ще й підсміюється: хі-хі, лоскітно. Володько, ти того, помаліше, жартує, бо борода моя полетить, не зловиш, хе. Ну, теперика мусив сам бритися. Бо ж Володько в школі, батько єго, певно, хропака досі дає та з перепою вчорашнього й руки труситимуться, то ще, чого доброго, поріже. Нє, хай, сам. Ци він не мастак, раз до дівки та ще якої збирається!

Проте зирнув Іван у зеркало й засумлівався. Ни така вже й велика борода у нього за ці два ци три дні виросла. То ж казав Руський, що в нього модняцька щетина, дівки таких люблять. То чом би й гамериканці не полюбити, коли то вона типерки у Кукурічках? А як ни вона, то на чо й старатися?

Так думав Іван і подобався собі бородатим (ну трішки, ну кущики стримлять, али ж модно) все більше й більше. Али другий Іван десь із-під припічка, а мо’, з-за образків (нє, ліпш з-за печі) озвався докірливо:

— Лінивий ти, Іване. Навіть для гамериканської пантери ни хоч постаратися.

А мо’, промовлєв тато Микола, альбо єго дух, що з хати, певно ж, досі не вивітрився…

Та Іван сказав другому Івану, вредному, як павук над ліжком, що от-от вночі впаде на Йвана:

— Вона може й поїхати, я не зобачу, а казали ж мама, що як ни полюбить на брудно, то на чисто трудно.

Все ж якщо не голитися (ну, Іване, хай бу, Іване, сказав собі Іван), то хоч добре вмитися — так він вирішив. І на подвір’ї, коло прилаштованого на стовпці умивальника Іван добряче похлюпався, старанно тер щоки й шию.

— Що сталося, Іване? — спитала мама, котра визирнула з-за хати.

— А чо сталося? — розважливо відказав Іван. — Що мені замурзаним ходити? Вмиваюся, то й умиваюся.

Мама підійшла, стала зовсім поряд, й Іванові захотілося хлюпнути на себе уже відро води. Та в умивальнику вода вже кінчилася, то й умивачка Йванова мусила кінчитися.

— То, мо’, до Тамарки надумав таки піти?

— Чого б то серед будного дня?

— А як надумав, то й ходи…

Мамин голос був поблажливим. А й правда, минулої неділі навідувався Тамарин сусіда й родич дядько Митро. Нібито маму Панаску провідати, ну, казав, до родичів у Кукурічки навідувався, дай, думаю, і до Панаски заглєну. Ну, хитрий дядько Митро. Бо слово за слово, та й перекинулася мова на сусідку Тамарку, до якої, таки правда, Іван в кінці весни приходив буцімто свататися.

— Ну, мона й того, Іване, — сказав Митро. — Дівка ж пропадає, хай і не зовсім путяща, али зате роботяща. Ви-те би вдвох і надумалися, і діло склали. Я й тобі ж, і Тамарці не чужий чоловік, то кепського діла не нараю. То як, Іване, прийдеш?

Не Іван, мама запевнила — аякже, обязательно прийде, та ж збирався ото, та альбо дощ, альбо робота, а Тамарку Іван пам’ятав, чом би й нє? А раз пам’ятав, то й прийде, хоть би й на ту неділю.

«Молотіте, мамо, молотіте, хай полова розвіється», — подумав Іван десь чуваними словами.

Він-то ни забув Тамарки, али що поробиш, як ото з тілівізора чорна пантера визирає та Іванові підморгує. Іван подумав, що тре буде пояснити мамі, чого ото надумав костюма вдягати празникового. Спершу хтів таки збрехати, що до Тамарки піде, хай не свататися, то провідати. Та маму дурити не годилося, ще прищ на язиці вихопиться чи на руці бородавка.

То сказав, що в учительки Зіни Антонівни має ниньки геньби екзамена здавати. То й мусить вмитися і придягтися.

— То як до вчительки йдеш, хоч би бородєку поголив, — сказала мама.

— Та я, може, зусім з бородою ходитиму, — пообіцяв Іван. — Як волицький батюшка, такую одпущу і тоді в монахи запишуся…

— Я тобі дам у монахи!

Чутно, що мама Панаска начеб перелякалася. А Іван подумав, що монахом і не кепсько бути, сиди собі та пузо почухуй, він сам у кіні бачив. Ну, там, може, кадильницю батюшці піднеси.

«Молитва», — підказав хтось Іванові.

Молитов Іван знав мало, сяк-так «Отче наш» проказував.

— То, Іване, тобі не пузо чесати, — сказав Іван вголос і, пирхнувши, як кіт, пішов до хати по рушник.

І ось прибраний і напахчений тройним дікалоном, мало ни цілою блєшкою, вилитою на лице й маринарку, стоїть Іван перед шкільними ворітьми. І диво стається — найбільше диво в світі, яке могло статися на цій грішній планеті. Із дверей школи з’являється Таумі, чорна пантера, вся в костюмі із чорної шкіри, тико на шиї білою косинкою пов’язана.

Іван думає раптом, чи не червоні в нього очі.

Коли вже зібрався, то сів на колоду коло порога. Колода невеличка, й Іван любив на ній сидіти. Хоч мама давно казала із затятою упертістю пару раз на тиждень, що колоду треба прибрати з-пуд порога, Іван так само затєто відказував, що колода ни пуд порогом, а збоку. Мама спробувала було її підняти, та не змогла і ще зо два дні нарікала, що надірвалася, а все винен у тому непутящий син.

— То я непутящий? — обурювався Іван.

— Авжеж. То ж не Маринин кіт, — одказувала мама.

«Мамо, я таки непутящий», — подумки визнав тепер Іван, присівши на колоду.

«Куди я йду, мамо?» — то була друга думка, вже із знаком питання.

Мама не почула його думки-запитання, й Іван… Іван заплакав. Од свого безсилля зрозуміти щось таке, що він збагнути не годен, а треба би було. Од того, що світ став мовби більшати і сам Іван одсунувся од того Івана, котрий збирається йти до якоїсь там чорної пантери, а той, у свою чергу, від Івана, який переповнився жалем за самим собою і своєю непутьовістю.

Зрештою, Іван подумав, що плакати мона довго, цілий день або й більше, а пантера тим часом зникне з Кукурічок. Поїде й випарується. Або спершу випарується.

— Куку… ку-ку… — сказав Іван уголос і підвівся.

Мусив ще раз вмиватися, бо сльози могли замерзнути на щоках од страху, який сидів усередині.

— Куди ти, Іване? — почув мамин голос. — Таки до Тамарки?

— Еге ж, до Тамарки, що ходить без маринарки, — сказав Іван. — Передам два мішки привітів од вас, мамо.

— Ой, Іване, щось мені не віриться, що ти до Тама…

Іван так швидко побіг, підстрибуючи на ходу, що мамині слова не змогли залізти до його вух. Точніше, застрибнути на бігу. Особливо останні. Щось там про кашу у Йвановій голові та його даремну любов до учительки.

Ондечки й вона, Зіночка Антонівна, виходить зі школи з чорною пантерою. І пан директор Жорик Семенович, і його жінка.

«Я сплю», — подумав Іван.

І що б зробити, аби не просинатися, подумав далі.

Таумі підходила до шкільної хвіртки. Ворітець, що разів сотень дві-три (туди-сюди) скрипіли за день — натужно, зойками під руками малих халамидників.

«Коби ж то знаття, що приїде ця пані, ця маркізеля, — подумав Георгій Семенович, — то ж хіба б не пофарбували ворота? А тре, тре було ще перед першим вереснем».

Таумі наближалася до бідно вдягнутого чоловіка, котрий дивився на неї… Дивився на неї так, наче поглинав усю, й усю цілував, здавалося, не лише очима, а й усією своєю поставою — широко розкритим ротом, руками, торсом у костюмі з синтетичного матеріалу, що ніколи не м’явся і якого не треба було ніколи й прасувати. Таумі не раз бачила обожнювання в чоловічих очах — нею захоплювалися й мільярдери, й бідняки в африканських чи латиноамериканських містах — але такого сяйва захоплення й обожнюваності — наївного, начеб божевільного і в той же час такого, що брало її на крила — Таумі ще не бачила.

— Хто це? — спитала вона в Зінаїди.

— А, це той, ваш фанат у Кукурічках, — відповідала Зінаїда, — про якого я вам учора казала.

— О, як він дивиться! Що ж йому подарувати?

Таумі Ремпбелл мацнула до сумочки. Лишилася одна-єдина її маленька світлина. А поруч один з її талісманів — фігурка святого Ієроніма на колінах з піднятими над головою стуленими долонями рук… Таумі взяла й фотографію, і талісман — і простягла Іванові. Іван спочатку аж сахнувся, а потім жадібно схопив обидві речі. Цілий потік англійських слів ринув з його вуст. Слів, які він прагнув запам’ятати за ці місяці навчання.