— Lose… lord… girl… love… lullaby… braid… brave… meagre… purer… smile… mirror…[14]

І ще багато говорив-промовляв Іван, обличчя його натхненно світилося.

— Що він каже? — спитала Таумі у Зінаїди. — Що каже цей чоловік? Чому цей потік слів? Що він означає?

— Він радий вас бачити, — відповіла Зінаїда. — Дуже радий. Тому так багато слів.

— Він адекватний? — голос у Таумі був трохи зляканим.

— Абсолютно, — сказала Зіна. — Він абсолютно адекватний, міс Таумі. Більше грає. Такого собі Keak-minded.[15] Imbecile.

По правді, Зінаїда Антонівна сама не була впевнена у повній адекватності Івана. Особливо сьогодні, в цей момент, перед Таумі Ремпбелл. Але вона хотіла, дуже хотіла допомогти Іванові. Навіщось хотіла.

«Він же мене порятував», — подумала Зінаїда на своє виправдання.

Іван у цей момент, завершивши нарешті свій англійський словесно-проносний потік, бухнувся перед Таумі на коліна й припав лобом до землі.

— Що мені робити? — спитала Таумі Зінаїду. — Це що, такий місцевий ритуал?

— Так, — несподівано для самої себе підтвердила Зінаїда. — Це такий ритуал. Дайте йому поцілувати свій чобіток.

Таумі ткнула чобіток Іванові під носа. Іван звів очі, в яких світилося непідробне захоплення впереміш із здивуванням. І він справді цьомнув чобіток — раз, вдруге і втретє.

— Що далі? — спитала Таумі.

— Далі поїдемо на те перехрестя, де похована відьма, велика місцева мамба. Ну, а цього чоловіка треба взяти, я гадаю, з собою. До того ж, за місцевим повір’ям, відьми бояться юродивих.

— То він таки юродивий? — Таумі.

Зінаїда усміхнулася й нічого не відповіла. Вони пішли до машини. Іван сів ззаду якраз за Таумі. Він був на сьомому небі від щастя. Зінаїда мало не силою заштовхала й Софію Петрівну.

— Ну, подруго, розказуй про своє відьомське кодло, — сказала Зінаїда в машині.

А що розказувати, відповіла Софія Петрівна. Ну, якась далека наша родова попередниця справді мала славу відьми. І була забита чи то спалена.

— І все?

Ну, не все, сказала Софія Петрівна. Дитину її врятував пан чи панський управитель. Чи вчитель, Господи Боже мій, та ж то давно так було, що не мохом, а моховиськом поросло. Ну, смутні, мов крізь туман просіяні, якісь родові перекази. Я сама недавно од матері довідалася. Вона, як ішла жити до сестри у Лісники, що за Волицею, то мені передала одну річ. Казала, родовий наче скарб. Берегти його треба й ні в якім разі не продавати. Я навіть своєму Жорі не показала. Він у мене ні в які прикмети й забобони не вірить. То міг би відразу загнати. А мама казала, що треба її берегти, бо, як тільки зникне — чи вкраде хтось, чи продати, — рід припиниться.

— Ти диви, яка потайна в мене жінка, — Георгій Семенович, що вів «Фольксваген» лісовою дорогою, аж присвиснув. — І що ж то за річ така? Амулет, намисто?

— Золота пластина. Ну, такий трикутник начеб.

— Золота? Із справжнього золота?

— Та напевне.

— І велика?

— Ну, на моїй долоні не вміщується.

— Твою маму, — сказав Георгій Семенович і покосився на Таумі. — Вдома, можна сказати, скарб лежить, а ми собі скніємо. Нє, подруго, пустимо в діло твою пластину.

— Нізащо, — голос Софії Петрівни став крижаним.

— Нізащо?

— Навіть якщо катуватимеш. Я ще пожити хочу. І щоб діти наші жили. Внуків хочу мати.

Зінаїда подумала, що в цей момент Софія Петрівна схожа на Жанну дАрк, яку ведуть на вогнище. Чи ту ж відьму, котра відмовляється зректися своїх чар. Або визнати себе відьмою. Зінаїда посміхнулася. Бо зрозуміла, що мир у сімействі пані директорової остаточно порушений. Розрушений. І буде розхитуватися далі. Доки остаточно не обвалиться або доки Георгій Семенович не знайде тієї пластини. І вона вирішила: після повернення в село Софія мусить її показати.

Тим часом Іван кайфував. Він-бо вдихав неймовірні пахощі волосся Таумі. Її шиї, що ледь визирала з-під курточки. Якщо на землі існував рай, то в ці хвилини він жив у раю. Він летів над цією землею, над лісом, навіть над хмарами. Він був сам небожителем, адже тільки вони мають право на таке неймовірне щастя. У цей же час Таумі морщилася од гострого запаху Іванового одеколону.

Нарешті компанія з трьох жінок і двох чоловіків прибула на заповітне перехрестя. Про що й сповістила Зінаїда Таумі. Втім, вона сама ніколи тут не була. Зате, як виявилося, була Софія Петрівна. Бо ж саме вона сказала чоловікові чарівні слова:

— Спинися. Здається, тут.

Дами і менщизни, кобіти і двоє таких різних чоловіків вийшли з машини. Над лісом котилися сірі осінні хмари. Дув доволі прохолодний вітер. На перехресті двох лісових доріг лежав ледь жовтуватий поліський пісок, крізь який пробивалася пожухла трава.

— Оце те саме місце, де похована ваша велика мамба? — розчаровано спитала Таумі.

— Очевидно, так, — відказала Зінаїда.

«Якби не помер цей старий придурок, невже справді мені довелося б розкопувати тут землю і діставати череп?» — подумала Таумі Ремпбелл.

— Я знаю, тут була похована відьма, — раптом сказав Іван.

— Тобі хтось про це розказував? — спитала одразу Зінаїда.

Іван соромливо опустив очі. Потім вирішив, що не треба приховувати того, що сталося колись. Він шморгнув носом і сказав:

— Бачите, той, як його… Ну, мені Борик Федьків сказав, що я можу стати розумнішим. Не таким придурком… Що в мене того, ну того… — Він згадував слово і нарешті згадав. — Що лою в голові побільшає. Якщо я, той… Якщо вночі сам викопаю череп відьми. Ну і я…

— Ти викопав череп?

Зінаїда це навіть не вигукнула, а швидше зойкнула.

— Так, — засоромлено підтвердив Іван. — Мені… Мені було вельми страшно… Тієї ночі тико місяць світив і то не всіди… Бо ж хмарно було… І вітер у лісі вив та й тая, совиця, кричєла. Ну, я ще пса сусіцького з собою покликав. Тико він втік з цього місця, як я став копати… Та я… Я таки викопав того черепа… І з собою забрав, а місце зновика землею засипав…

Іван схлипнув, і з його очей потекли рясні сльози.

— Мине… Мине… Борик обманив… Обдурив… Бо скільки я той череп ни тримав і які слова ни промовлєв, а зостався таким, як був… Господи мій миленький, — він хлипав і витирав сльози, — же тико хотів стати, як усі людоньки. Як людиночки наші…

— Що він каже? Чому плаче? — спитала, звісно, англійською, Таумі.

Коли Зінаїда переклала, Таумі раптом також затрусилася. На якусь мить їй здалося, що перед нею розступилася, розверзлася земля й вона бачить під собою безодню. В цю безодню летів увесь її світ. Її дотеперішнє життя й уявлення про цей світ.

— Why? — простогнала Таумі. — What for?[16]

Зінаїда здивовано озирнулася на гостю, і цієї миті їй стало також страшно. Вона побачила нещасного Івана, з якого насміявся цей бевзь, Борис Тищук, тут вночі, посеред лісу, на заклятому перехресті. Івана, який розкопував могилу відьми, аби дістати її череп.

«Він схотів бути розумнішим, таким, як всі, — подумала Зінаїда, і в неї стали підкошуватися ноги. — Хоч би не впасти, Господи… Я підозрювала, що він усвідомлює свою інакшість, але… Як же йому живеться на цьому світі?»

— Спитайте, де він подів черепа, — сказала Таумі. — Де зараз той череп?

Зінаїда спитала. Іван відповів, що череп закопав за селом, під старою розкарячкуватою сосною. Ну, там, за Федьковим урочищем.

— Я хочу побачити цього черепа, — забажала раптом Таумі.

І коли Іван дізнався про це бажання богині-гості, сльози враз висохли на його щоках, він засяяв, як нова копієчка, і затремтів — уже од щастя.

«Я хитрий», — подумав Іван.

А вголос промовив — так і так, він згоден, аякже, согласін показати те місце. Та тико он їй, нашій гості.

— Чому, Іване Миколайовичу? — спитала Зінаїда.

— Бо так тре, — хитрував далі Іван. — Бо то моя тайна. Кому хочу, то й показую. Не всім же череписько бачити. Всього-того, розговор окончін. Одвезіть нас до теї сосни.