Насправді ж йому хотілося, ну, раптом, ну, захотілося, аж млосно в грудях стало, лишитися удвох, сам на сам зі своєю (так, так, ну хіба вона не його?) чорною пантерою. Хоть на хвилиночку, хоч на секундочку, та удвох.
Георгій Семенович начальницьким тоном почав був заперечувати — як так, хто тут командує, але Зінаїда Антонівна його спинила.
— Буде так, як каже Іван Миколайович, — рішуче сказала вона.
І щось таке було в її голосі, що Георгій Семенович покірно стулив директорського писка. Тим більше, що Зіну несподівано підтримала Софія Петрівна. Соню Петрівну обліг страх — вона відчула, що ні, ні за які гроші вона не хоче бачити черепа своєї далекої пращурки-відьми. Проживе без цього видива, бо вона себе знає, як побачить — все життя мучитимуть кошмари, уві сні й наяву.
І ось щастя — Іван і Таумі Ремпбелл, Іван і обожнювана чорна пантера виходять біля старої, схожої чи то на живий тризуб, чи вила-трійчата, сосни. Вона наче колись, молодою сосонкою захотіла збігти на невеличку піщану гірку, та сил не стачило. Так і завмерла біля підніжжя.
— Де вас чекати? — хмуро буркнув Георгій Семенович.
— Ми самі прийдемо, — одказав Іван.
Машина рушила — поволі, натужно, не хотячи.
— Ще, чого доброго, цей бевзь зґвалтує нашу гостю, — сказав Георгій Семенович. — Ну, або спробує зґвалтувати. І що тоді? Хто відповідатиме? Світовий скандал…
Зінаїда Антонівна майже ніжно торкнулася його плеча.
— Вибач, ти хоч і директор, але, здається, ще більший ідіот, ніж цей нещасний чоловік, — сказала вона.
— Твою матір, — лайнувся директор. — Що ви з мене хочете, баби?
— За дорогою слідкуй, — порадила Софія Петрівна. — А то можеш скоїти першу в історії Кукурічок аварію.
Іван, лишившись удвох, спробував пригадати якісь англійські слова, та вони, на диво, геть усі повилітали з голови. Склалися в ключ і полетіли над лісом, далі над селом, як журавлі.
«Верніться», — попросив Іван.
Слова не верталися, тож він зітхнув і, оскільки лопати не було, взявся руками розгрібати пісок під сосною. Таумі стояла поруч і думала, що наближається закінчення найбільшої комедії, а може, й трагікомедії її життя. Нехай, лишилося небагато. Щемний жаль до цього чоловіка огортав її. Як йому допомогти? Ніяк, зрозуміла вона. Цей чоловік, може, й напівідіот, а може, й ні, певно ж, її любить, кохає, безтямно кохає, обожнює, підносить на таку висоту, якої вона досі не знала. Що вона може запропонувати у відповідь? Віддатися? Навіть цього не може, не може цього уявити. Та й де? Тут, на траві у лісі, у чужому напівдикому краю? Траплялися у неї ще й не такі авантюри. Ні, вона його не боїться, зовсім не боїться… Вона… Їй просто холодно, сумно, прикро, прикро не так від цієї безглуздої поїздки, коли вона піддалася на шантаж… Прикро за щось більше, чому нема назви… Сумно, бо… Бо такої осені ще не було в її житті…
— Ось він, — озвався Іван.
Він підвівся, тримаючи в руках щось, загорнуте в брудну шматину. Іван розгорнув шмату, і Таумі побачила темно-сірий людський череп, з піском на кості. Жіночий. Він ощирився до неї, й Таумі відчула, як замлоїло в грудях.
— Не бійтеся, — сказав Іван. — Він не кусається. Можете до нього доторкнутися. Ви ж у пальчатках.
Таумі інтуїтивно збагнула, про що каже цей чоловік. Вона простягла руку в чорній рукавичці до черепа, торкнулася його, і цієї миті світ поплив перед очима, все довкола стало роздвоюватися, кудись утікати. Ноги підігнулися, й Таумі опустилася до землі, а тоді беркицьнулася горілиць. Вона знепритомніла.
Іван злякано кинувся до Таумі. Впав і покотився по піску, далі по траві череп.
— Що з вами?
Таумі не відповідала. Іван поторсав її за руки, несміливо за голову, бік.
— Зомліла, — констатував він. — Амо’… Ой, Божечку…
Він злякався не на жарт. Раптом чорна пантера померла?
Приклав вухо до грудей. Ні, дихає, хоть і ледь чутно. Що ж робити? Бігти до села? А як щось за цей час тутечки станеться? Очнеться і сама? Що подумає? Куди йтиме? І він прийняв рішення. Легенько поторсав, побив пальцями в піску по щоках. А що Таумі не реагувала, взявся підводити. Тоді взяв на руки і, натужачись, підняв.
Так, з Таумі Ремпбелл, чорною пантерою на руках, Іван попрямував до села. Щасливішої і водночас зляканішої людини не було в ці хвилини на світі. Іван вдихав пахощі найпрекраснішої жінки на землі, й у нього паморочилося в голові. Дивувався, що вона така легенька. Така худа. Он як б’ється жилка на темній, шоколадній шиї.
Правда, вже біля села Таумі стала важчати. Іван забідкався — донести б дорогоцінний скарб. Нехай, он уже й перша хата недалечко. Орисишина. Ну, там і зоставить цею жінку, а сам побіжить до свеї вчительки.
Та Таумі опритомніла при вході в село. Глипнула очима, повела здивовано головою. Де вона? Ой, та вона ж втратила, певне, свідомість. І цей чоловік, від якого не вельми приємно й різко пахне, несе її на руках. Однак, несподівано для себе, Таумі знову заплющила очі. Сотні чоловіків у різних країнах, на різних континентах носили її на руках, а мільйони мріяли про це. Її виносили на руках з ванни, джакузі, морів, річок, заносили в спальні і машини, на яхти і в каюти яхт, голу, напівголу й зодягнуту в дорогі сукні та костюми, піднімали на подіумі, навіть на боксерському рингу. Але так її не носив ніхто. Невміло, натужно й водночас трепетно та ніжно. На якусь мить Таумі здалося — насправді вона летить, десь високо над землею. Може, й справді? Вона розплющила очі й несподівано для самої себе цмокнула Івана в неголену щоку.
З несподіванки Іван ледве не впустив свою дорогоцінну ношу. Таумі ворухнулася, й Іван обережно поставив її на землю.
Люди виходили з будинків, аби подивитися на дивну незвичайну пару. Петро Линюк спробував було щось масно пожартувати, та Іван так зирнув на нього, що Петро-п’яничка вмить навісив на щербатого рота замка.
— Де взяв таку кралю, Іване? — спитав Тиміш Лучишин.
— На небі, — сказав Іван.
Таумі посміхнулася й кілька разів привіталася англійською. Нарешті вони прийшли до директорової хати. Трійця — пан директор і дві училки та ще Валерія — зустріли їх на подвір’ї.
І тут Таумі чекав великий сюрприз. Та ще й який. Зінаїда та Георгій Семенович таки змусили Софію Петрівну дістати зі схованки її дорогоцінний золотий скарб. Георгій ахнув і став прикидати, скільки може коштувати ця пластина.
— Йолки-палки, та ж на нову машину потягне.
— І не думай, — ощирилася Софія Петрівна. — Я зла своїм дітям не бажаю.
— І собі. Насамперед собі, — вколов Георгій Семенович.
— Нехай і собі. Й тобі, дурневі, теж.
Намилувавшись (Софія Петрівна не дала пластину чоловікові навіть до рук), володарка скарбу сховала його до кишені. Вирішила, що потім переховає в інше місце, бо мала підозру: чи не підглядав крадькома чоловіченько, як вона діставала скарб.
Коли ж з’явилися Таумі й Іван, Софія Петрівна вирішила, що покаже пластину гості. Раптом та знає, що означають маленькі дивні фігурки, витиснені на пластині. Може, щось таке, через що від пластини треба радше відкараскатися, ніж зберігати її?
Здивуванню Таумі не було меж, коли вона побачила пластину. І було з чого дивуватися! Перед нею тьмяно поблискувала точнісінько така пластина, яку вона бачила у Нью-Йорку в старого Джавіртана. Той самий неправильний трикутник, видовжений в один бік. З такими самими позначками.
— Де ви знайшли цю… цю річ?
Зінаїда зиркнула на Таумі й собі злякалася. Жах просвічувався із зіниць чорношкірої гості.
— Таві-Табуку! — прошептала вона.
Зінаїда не зрозуміла цих слів. Зате Таумі гарячково шукала відповіді: звідки взялася тут пластина-трикутник? Адже ту, що вона бачила в Нью-Йорку, покійний Джавіртан знайшов в Африці, у могилі Туммі Маліколоне. Може, це та сама пластина? Яка дивним чином перемістилася сюди. Чи така річ мала бути і в могилі білої мамби?
Отож є поєднання двох відьом, двох чарівниць? Куди ж дівається її невіра в цю історію? Тобто містичну частину цієї історії, бо поїхала вона сюди, лише поступаючись шантажу й натиску та ще й спокушена черговим великим заробітком.
