— Йди, чого стоїш, зморила мине тая мова, — сказала баба.

— Але ж… Чию хату вам наказувала обминати ваша бабця?

Баба тяжко, хрипко, з присвистом зітхнула. Хотіла видихнути якесь слово й не могла.

«Ну, бабо, ну ще трохи», — подумки попросила Зінаїда Антонівна.

— Нима вже теї хати, — сказала врешті Гапониха.

Але безжалісна Зінаїда вперто не хотіла покидати бабину оселю.

— Я відчуваю, що в селі хтось живе з нащадків тієї… ну, відьми, — викарбувала слова Зінаїда.

— Ой, Божечку мій, ясний та красний, — прошелестіла баба, спробувала осінити себе хрестом, та її рука безсило, як відірвана від дерева галузка, впала на стару зіпрілу ватяну ковдру.

— Вибачте, — сказала Зінаїда, проте стояла на місці, мовби приморожена до давно не митої підлоги.

— Ти смерті моєї хочеш, вчителько, — бабині очі ожили, в них крізь старечу поволоку проросла ненависть.

— Я…

— Помовч. Хочеш — я скажу, али то й по тобі добри стукне. Сонька Бурчишина — неїна родичка, правнучка якась там. У якімсь коліні.

«Сонька, яка Сонька?» — щось завертілося-закрутилося в бідній Зіниній голові.

— Атож, дирехтурова жінка, що з тобою та мею чорною правнучкою сюди заходив, — прошелестіла баба Пріська.

— Георгія Семеновича?

— Ну, мо’, й Георгія, я єго мало знаю. А от Сонька на моїх вочах виросла. Як і Катька Бурчиха, неїна мати, що типерка десь біля сина на другім силі живе.

Чемно попрощавшись, Зінаїда Антонівна виходила з бабиної хати і гарячково міркувала на ходу, чи все з почутого розповідати гості. Зокрема, про те, що в Кукурічках досі живе спадкоємиця відьми, тої відьми, задля якої приїхала аж з Америки така знаменитість! Сонька! Софія Петрівна, дружина Георгія Семеновича, її донедавна коханого Жорика! Юрчика! Хто б міг подумати! І жодного разу не прохопилася ні словечком. А бач, у ній, виявляється, тече відьомська кров! Ну-ну…

Зінаїда думала й думала, як вчинити. Од хати до воріт, за якими стояв «Фольксваген» Георгія Семеновича, цілий вихор промчав у її голові, полетів кудись, мо’, ген за ту стару розлогу тополю, що, як фантастичний птах, летіла, широко розкинувши віти-крила над селом. Вихор полетів, щоб вернутися — гарячий, пруджений, із одним запитанням — що робити?

Зрештою Зінаїда прийняла рішення. Насамперед вона привітно посміхнулася до Таумі, котра, судячи з виразу її обличчя і майже погаслих очей, почувалася досить зле. Все окей, запевнила Зінаїда гостю, у мене гарні новини й цікаві дані. Я вивідала у старої аборигенки цінну інформацію: і про відьму та місце її поховання, і про деякі інші обставини, які, сподіваюся, будуть вам корисні, міс Ремпбелл. Ви дозволите сказати — моя дорога Таумі? О, так, міс Зіна. Тоді окей, сенк’ю вері мач, є можливість і нагода, чи нагода й можливість, зустрітися з родичами, насамперед із родичкою, спадкоємицею білої мамби, але невідомо, чи вона дасть на це згоду, можливі всілякі ексцеси, я спочатку переговорю сама, тому що… Ні, ні, будь ласка — Таумі. Вважайте, міс Зіна, що ваш гонорар подвоюється.

— Дуже вдячна, міс Таумі.

Міс Зіна промовила це, скупо всміхнулася, і в її очах промайнули жовтаві блискавки. Зграя ворон, котра при наближенні машини знялася з кукуріцьких тополь і сосон, дружно закаркала слова пролетарського гімну: «час розплати настав».

— Ми їдемо до школи, — сказала Зінаїда до Георгія Семеновича.

— До школи?

— Авжеж. Там же зараз знаходиться твоя кікімора?

— Я попрошу…

— Ти гадаєш, наша гостя знає слово «кікімора»?

— І все ж… Що сталося, Зіночко?

— Зіночко? Давненько не чула…

Розлючений, розпасійований чи розлючено-розпасійований Георгій Семенович ледь не розчавив чиюсь гуску — та обурено заґелґотала. Жінка, котра кинулася було від воріт до машин з криком: «Іроде!» — враз розпливлася у посмішці, впізнавши за склом директорський силует.

— То що сталося? — перепитав директор свою вчительку.

— А те, що твою кохану Софієчку, Сонечку, — без будь-яких передмов сказала Зінаїда, — ми зараз будемо продавати.

— Продавати? Добрі мені жарти!

— Не бійся — вигідно продамо, — Зінаїда Антонівна з неприхованим сарказмом. — Твоя люба бабенція виявилася нащадком, уяви собі, нащадком місцевої відьми, котра таки колись існувала й, очевидно, була неабияким відьомським цабе, раз про неї відомо за океаном і сюди примчалася така гостя.

— Овва! Ну і? — тільки й спромігся Георгій.

— От тобі й овва! Лови момент, колишній бой-френдик.

— Це тобі Гапониха сказала? А ти їй повірила?

— А чому б і ні? Стара ще цілком при своєму розумі.

— А ти не…

— Я не бле… Не обдурюю, — поправилася Зінаїда Антонівна, бо слово «блеф» було відоме у багатьох мовах і гостя могла його не так сприйняти. — Нема резону. Покладайся на мене. Благовірна все одно тебе простить.

Вони приїхали до школи.

Зінаїда Антонівна ще раз обдумала, щоправда, гарячково, як їй ліпше вчинити: розповісти зараз Таумі про нащадка (нащадницю, всміхнулася Зіна) тутешньої відьми чи промовчати про неї і потім успішно шантажувати? Але ж не відомо, чи те стерво, те кукуріцьке директорське бабище піддасться на шантаж… Вона-то боязлива й забобонна, але водночас істеричній стервозності, коли чимось допечена, можна тільки позаздрити!

На подвір’ї школи снували дітлахи — перерва.

— Ми підемо туди? — спитала Таумі.

— Якщо бажаєте, можете сказати кілька слів як посол миру ООН.

З перебування Таумі Ремпбелл у Кукуріцькій школі лишилося тільки пару світлин на мобільнику сина Максима Руського — Олега. Лише кілька кукуріцьких учнів мали мобільника, а такого крутого, щоб фотографував — один Олег. Пізніше восьмикласник Олег намагатиметься за посередництвом батька продати ці фотки, перенесені на комп’ютер, різним волинським газетам і навіть одній київській, але всі дружно вважатимуть це вмілим монтажем, здійсненим спритним хлопчиком чи його сільським бізнесменом-батечком. Таумі Ремпбелл таємно перебувала в глухому поліському селі? Як посол миру ООН? Без охорони, телебачення і місцевої влади? Секретна місія? Киньте, шановні, вже б візит такої особи в українську глибинку неодмінно подали б як належить.

У школі Таумі Ремпбелл поспілкувалася з учнями, розповіла їм трохи на короткому уроці про Америку, модельний бізнес і місію ООН. А що візит вийшов спонтанним (за що вона просить вибачення), то подарувала пару календариків, які знайшла у своїй сумочці. Тицьнула парі-трійці дітлахів по долару, а одному навіть п’ять, зробивши їх неймовірно щасливими. Та найбільше пощастило маленькій білявій третьокласниці Настуні. Вона дивилася такими злякано-захопленими оченятами, що Таумі не тільки погладила по цій білявій голівці, а й ще раз заглянула до своєї сумочки. І вгледіла там свій перламутровий, оздоблений дрібними діамантами гребінь. Мить — і гребінець опинився на голові Настуні. Дівчинка щасливо заусміхалася. На її оченятах зблиснули сльози. Вона не підозрювала, що вмить стала багатійкою — діамантики коштували двадцять п’ять тисяч доларів. Вона була просто щасливою, не знаючи, що дорогою додому гребінця заберуть двоє безнадійних сільських хуліганів.

Після ж виступу Таумі (для неї обрали третій і четвертий класи) Зінаїда Антонівна нарешті зайшла до класу Софії Петрівни. Викликала її в коридор.

Ось їхній діалог.

— А ти, виявляється, подруго, не абихто.

— Не розумію, Зіно.

— Тоді здрастуй, пані відьмо.

— Відьмо?

— Хіба ні? Чи ти не успадкувала родинні навички? А я то гадала, чого мені часом так погано…

— Зіно, я прошу тебе… Що сталося? І тихіше, будь ласка.

— Я все знаю. Все, що ти так старанно приховувала.

— Господи, що я приховувала?

— Те, що ти спадкоємиця відьомського кодла…

Софія Петрівна захиталася. Зінаїда Антонівна підхопила її під руку. Посадила на підвіконня. Турботливо спитала:

— Все в нормі?

— Убий мене — не розумію, про що ти! — Софія Петрівна схлипнула, як ображена дитина.

— Дурепочко, — майже ніжно сказала їй на вухо Зінаїда. — Зараз ти нам все розкажеш і отримаєш за це добрі гроші.