Вона застогнала. Таумі дістала з сумочки хустинку, та вона мало допомогла, і Таумі мусила сказати до Зінаїди Антонівни:
— Я вас тимчасово покину.
Коли вона вибігла з хати, баба Пріська проскрипіла:
— То мені таки ввижається. Господи, й до такого домучилася. То ж ни чорна людина?
— Чорна, чорна, — заспокоїла Зінаїда Антонівна. — Гостя така до вас здалека. З самої Америки.
— То ж, певно, Любчина внука, — тихо, скигливим голосом проговорила баба. — Читала ж колись Титяна письмо од Любки, що неїна дочка за нєгра[13] пуйшла замуж. Певно, й привела таку чорну. То ви-те їй дорогу до меї хати показали? Вона ж, певно, злякалася такеї стареї та больнеї баби.
Зінаїда Антонівна спочатку хотіла сказати — так, то ваша правнучка, але передумала. Гріх все ж обдурювати таку стареньку. Подумала, що годилося б привезти якогось гостинця. Нехай, завтра обов’язково щось принесе. Взялася питати про здоров’я, казати, що бабусю Пріську не забудуть, тим більше, що ж вдова солдатська.
— А точно, мій Марко салдатом був, — сказала баба. — Ще на польській вуйні, дай Біг памнєть, в якім році…
— Певне, у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому, — сказав Георгій Семенович.
— Мо’, й так, хіба я знаю, — сказала баба Пріська. — Потому єго забрали, як другі совєти прийшле, ну теї, що стрілєють, казав, підвозити…
— Снаряди, — сказав директор.
— Мо’, й такечки, — сказала баба. — Али ж вернувся. На цільних п’єть літ за мене був молодьшим, свекруха мої покійні вельми не хтіли, щоб мене брав, бо ж йому тего, ще й двайцяти ни було, а мині… Та й не згадаю, їдне слово, стара дівка, тоді казали, а бач, єго двайціть літ з гаком нима, а я досі на цему світі капараю.
«Баба, здається, дарма що не ходить, а має ще пам’ять», — зраділа Зінаїда Антонівна.
Їй теж хотілося якомога швидше покинути цю засмерджену, просочену запахом смерті хату. Та витав у цій убогій оселі й інший дух — може, він ішов од рушників, старих, закіптюжених, що мовби соромливо тулилися до давненько вже не білених стін, од ікон-образів хтозна-колишніх.
«І як їх тільки минули мародери, котрі пару раз до Кукурічок навідувалися?» — подумала Зінаїда Антонівна, кинувши погляд на стіни.
А в бабиному узголів’ї, на бильці старого облущеного залізного ліжка стримів (чи не спасівський?) пучечок колосся й маківка, обрамлені букетиком засохлих польових квіток. Пучечок-букетик, ця одвічна українська ікебана, хилився до бабиної голови, й Зінаїда Антонівна подумала, що баба Пріська, певне ж, не раз у своїй щоденній самотині торкалася до цих ворсинок і сухих пелюсток, гладила їх своїми старечими пальцями-цурпалками, і їй ставало легше, не так самотньо і боляче. А може, вона згадувала жнива, поле, пісні, чоловіка й дітей серед поля, себе край шляху, коли проводжала чоловіка на війну, колоски, які крадькома виносила з того ж поля, тільки вже посіяного, сплетене із житніх, щойно вижатих стебел перевесло.
— То таки моя правнучка була? — спитала баба Пріська.
— Ні, то інша жінка, — сказала Зінаїда Антонівна.
— А я думала, правнучка. — Баба ледь плямкала потрісканими губами. — То ви-те провідати мене прийшли? Дивина. І така чорна. Ци то мені привиділося?
Ні, Прісько, пані Прісько, сказала Зінаїда Антонівна, яка я вам пані — баба, як же її по-батькові — міркувала вчителька, подих її запирав тяжезний запах, і тут в хаті щось сталося. Вона мовби посвітлішала, хоч мала б потемніти. То до хати знов ступила Таумі Ремпбелл.
— Таки на Любку ни схожа, — сказала баба Пріська.
Зінаїда Антонівна до Таумі — я ще не розпитувала — то питати? Таумі подивилася на неї вкрай сумно. Щойно вона виблювала посеред чужого напівдикого села. Її всю трусило.
— Я зараз, — поспішно сказала Зінаїда Антонівна і до баби: — Ми приїхали до вас розпитати… Ви найбільше, певно, знаєте в селі. Чи тут відомо було про якусь місцеву відьму… Яку знали колись у селі…
— Відьму… Відьму?
Баба спробувала звестися на лікті. Впала на подушку.
— Нащо то вам?
— Ось наша гостя хоче дізнатися…
— Не треба, — сказала баба. — Не чіпайте…
І потім до Таумі:
— Я б їй могла розказати. Ти, внуцю, по-нашому знаєш?
— Ні, — відповіла Зінаїда Антонівна. — Хіба я перекладатиму.
— Ой, лишенько…
Баба заплющила очі, відвернулася. Лежала, наче мрець.
— Що будемо робити? — спитала Таумі англійською.
— Не знаю, — відповіла Зінаїда. — Ходімо. Може, в когось іншого запитаємо. До побачення, бабусю. Вибачайте, що потурбували.
Та коли вони були вже біля порога, стара Гапониха раптом ворухнулася, шарпнулася, знов попробувала звестися.
— Останьтеся, — сказала хрипко.
Як вони спинилися, пальцем ткнула.
— Ти їдна останься. Та, що біла, раз моя внучка по-нашому ни знає.
Таумі й Георгій Семенович покинули душну затхлу хату, Зінаїда Антонівна вернулася, присіла на край ліжка, куди показала баба рукою. Баба почала не відразу. Спробувала прокашлятися, та тільки натужно зарипіла. Зінаїда терпеливо чекала. Врешті-решт баба Пріська озвалася. Так, їй розказували, навіть не мама покійні, а бабця Вляна, тоже прожила, царствіє небесное, дев’яносто з гаком годків. Ну да, то вже як старі були, якось вони лісом ішли з кошиками, ягід набрали, то баба Вляна й сказали, як дорогу, перехрестіє, що за Кукурічками, де лісова дорога на Волицю, коло гірки лісної, де ще груша стара була, росла збоку, ну, мо’, ти не знаєш, бо ж не местная, минали. То як те перехрестіє проходили, баба й мовили — обминемо, внучко, цеє місце боком, бо тут, казали мої баба, що їм їхня мати, а мо’, й бабця казали, не помню, то колися, давно, ще за панського чєсу, та де там за панського, за польського, ну, то як я вже розпитувати почала з свеї деякої цікавості, то, кауть, баба Вляна, за польського время, перед французом ото, що в цеї місця колись приходив, то давно тоді в силі відьму забели. Ну й щоби шкоди пусля смерти не робила, то тра було не тико кілка осикового єй у груди вбети, а й опусля похоронити на перехресті лісових доріг, тоді, значиця, вже ніяким ділом, ніяким потугом з-пуд землі не встане, навіть найтемнішої ночі ци як місяць вельми великий світить. Ну, ме й оминули те перехрестіє, бабця перехрестилися, сплюнули три рази, я оглянутися попробувала, бо жи цікаво, як то відьма тамечки лежить і ци її ни зобачу, а воне кауть, ни озирайся, бо очі неїни можуть з-пуд землі світитися, вреда, мо’, й не зробить, та вночі може й приснитися. Ну, я дещо про відьом чула — й од бабці, і од сусідських дівчат, али про тую відьму ніц не, воне ніколи не розказували. Мо’, й ни знали, а мо’, й боялися чого. Ну, а я тоді, казала натужно баба Пріська, боялася довго заснути, щоби тая відьма ни приснелася. Все виділося, шо у вікно вона, окаяниця, заглядає. До зниможенія сибе довела, бабця Вляна мусили яйце на голові та плечах викачувати і сон до хати вечорами закликати. Ну, а мама покійні мої за те їм, що про відьму сказали, дорікали. А бабці строго-настрого наказали, аби мені ніц більш не гувурєли. Ну, бабця й самі не ради буле. Ни знаю ніц і всьо. Тико раз таки сказали, щоб я, раз вліяніє відьма на мене таки мала і вечірнього врока наслала, їдну хату в силі обминала. Бо тамечки живе праправнучка, ци як там, відьмина. Бо мала тая відьма дочку, од пана нагуляну. Ну, казали бабця, ци од пана, ци вчителя, що вчив панських дітей, і коли оточили люде хату, бо хтось пощитав, що діти в Кукурічках стали вмирати од злої відьминої сили, то дівчинки в хаті не було. Казали, що бачили, як той вчитель нібито перед тим раночком дитину до панського маєтку у Волиці вів. Ну, то таке… Ото і все…
Баба вмовкла, важко дихаючи, відкинулася на подушку. Очі її закотилися, тіло здригалося, мов у конвульсіях. А може, й справді в судомах… Зінаїда Антонівна злякано дивилася на неї і не знала, що казати.
— Йди вже, дитино, — прошептала баба Пріська. — Я все сказала.
Зінаїда звелася на ноги, що здалися наче не її, такі були ватяні й водночас важкі.
