«Куди ж мені йти?» — Іван подумав і підніс руки з дарунками для голодних звірів над головою.
Він боявся і воднораз відчував: має щось зробити. Пересилюючи страх і холод, вийшов на вулицю і поклав припасені для звірини лагодзінки на лавочку. Якоїсь миті здалося, що на лавочці сидить, як тоді, того пам’ятного вечора, тато.
— Тату, — прошептав Іван.
На лавці нікого не було. Іван стояв, повернутий лицем до місяця, що тепер тільки краєчком жовтого кола торкався Линенчикової тополі. Враз він відчув — щось змінилося. Змінилося довкола нього і в селі в цілому. А може, й поза селом. І вже як одвернувся од місяця й подивився на хату, яка вночі біліла, наче тепла, саме тепла, скибка загуслого молока, Іван збагнув, що змінилося.
Не було чути вовчого виття і трубного ревіння, а за ним стихло мукання корів і стихав собачий гавкіт.
— Во мя! Отця, й Сина, й Тебе, Божий Душе, — перехрестився Іван, а поглянувши на велике небесне світило, додав: — І тебе, ясен місяцю. Бувай здоровий, тико ще посвіти мені стежку, мушу йти, бо холодно.
І він пішов, похитуючись, як то завше ходив, до хати. На порозі мати стрітили, сабанила мама Панаска, куди його ото серед ночі понесло?
— Цитьте, мамо, бо зновика вовчики завиють, — налякав маму Іван і вдавано позіхнув — хочу спати, мовляв, ніч усе-таки.
— Никого на вулиці не видко? — спитала мама Панаска.
— Нє, — відповів Іван. — Тишина й Божая благодать.
— Чогось же розгавкалися, — сказала мама, — теї псиська, щось же почули.
— Може, місяць не міг зійти, а вони його підганяли, — відказав Іван.
— Ой, Іване, непутьовий сину, — зітхнула мама.
Коли Іван заснув, йому приснилося, що він іде вулицею з великим буханцем хліба під пахвою. Та чогось холодно йому од теї хлібини, геньби льодину несе. Коли гля, а то не хліб, то місяць у нього під рукою примостився. Бач, який гицель, утік з неба, думає уві сні Іван, певно, до бару йому захотілося. Ну нє, голубе, мені пиво пити, а тобі людям світити, абись в темноті не блудили. А місяць так жалібненько: холодно мені, Іване, то в тебе й рішив зігрітися, не проганєй на небо, я тобі зірку оно з неба дістав та в кишеню поклав, учительці своїй подариш чи тій, ну, Іване, не стидайся, бо я все знаю і бачу — чорній пантері. Добре вже, згоджується Іван, тріньки посидь там, погрійся, мені не шкода по правді. А сам до кишені мац, абись глянути, яку ж то зірку зірвав та йому, Іванові, поклав до кишені хитрун місячисько. Тільки сунув руку і відчув, як її обпекло. Закричав Іван і… очі розплющив. Мама над ним схилилася.
— Господи, чого ти кричєв, Іване?
— То був сон…
Не було меж розчаруванню Івановому.
— Який сон? Страшне щось приснилося?
— Нє. Добре…
— То чого ж кричєв… Ци зновика придурюєшся?
Іван відвернувся до стіни, бо відчув, як з ока сльоза викочується, а за нею друга. Сон, сон, нащо то був сон… За вікном уже добре просіявся світанок. У своїй кімнаті не спала Зінаїда, котру мучила дилема: що зробити, аби вранці її гостя, що ледь-ледь чутко посопувала поруч, не побачила хай ліпшого, ніж в інших в селі, але звичайного, збитого з дощок нужника.
«Мо’, запропонувати якусь каструльку? — думала Зінаїда. — Чи мисочку? Дідько візьми, наврядчи в нашій крамничці є нічні горщики».
Винесемо вирішення цієї проблеми за дужки нашої оповіді. Зінаїда Антонівна вже знала, заради чого, власне, приїхала в Кукурічки Таумі Ремпбелл. Але оскільки була не місцевою, то про жінку-відьму, яка могла колись водитися в цьому селі, не чула. Все ж, порадившись із директорським подружжям (Софія Петрівна таки була місцевою в енному коліні), вирішила насамперед звозити гостю до найстаршої в Кукурічках баби Пріськи Гапонихи. Мо’, щось знає майже столітня бабця…
Після душу в лазні й сніданку (Таумі лемзнула вівсяну кашку майже без масла й з’їла спечене на її замовлення яблучко, запивши шипшиновим чаєм) зібралися до Гапонихи. Георгій Семенович милостиво дозволив Зінаїді Антонівні пропустити уроки, а сам, навідавшись до школи, відправив себе у відрядження за передовим досвідом. Поки він мив свій куплений два роки тому вживаний «Фольксваген», у Таумі задзвонив мобільник.
Коли вона їхали сюди, дбайлива Ніколь поклала їй у сумку два стільникових апарати від найпотужніших тутешніх операторів. У сусідній, більшій за кількістю населення Волиці стояла якраз вишка «Київстару», отож зв’язок був і телефон спрацював. Телефонувала Ніколь, щоб повідомити: дзвонили щойно з офісу в Нью-Йорку. Їм у свою чергу повідомили з Товариства захисту таїтянської культури, що кілька годин тому помер президент їхнього товариства містер Джавіртан Тампереств’є, й дуже просили поінформувати про це міс Ремпбелл. Похорон через три дні на Гаїті в його рідному містечку.
— Гаразд, передай їм співчуття, — сказала Таумі.
Вона полегшено зітхнула. Зі смертю старого відпадала потреба шукати той дурний череп. Навряд чи він став комусь розповідати про свою мульку — поєднання двох черепів. Той, хто таємно прагне бути володарем світу, не розповідатиме завчасно про це своєму оточенню. Інша річ їй, Таумі, посвяченій.
«Цікаво, коли той маг помирав? — раптом подумала Таумі. — Невже вночі, в ту годину, коли кричали звірі? Але ж кричали тут… Невже тутешня відьма існувала?»
Їй захотілося оглянутися.
— То їдемо? — спитала Зінаїда.
— Їдемо.
Таумі вирішила — треба взнати, жила чи не жила могутня біла відьма саме в цьому селі.
А село їй чимось нагадувало африканські й азійські поселення, в яких довелося побувати. Тільки, може, хати трохи більші. Хоча ні, он та хатка — маленька, схилена, вкрита соломою — зовсім як африканські, у Зімбабве чи Ботсвані. І діти замурзані, з широко розкритими очима й ротами, із засунутими пальцями в ті ротики, зовсім схожі на чорних африканських дітлахів. Хіба що колір шкіри інший.
Та справжній шок чекав на Таумі Ремпбелл у хатині, де жила найстаріша мешканка Кукурічок Пріська Гапониха. Даремно Зінаїда Антонівна умовляла Таумі лишитися в машині. Моделька вперлася — хочу сама почути.
Хатині Гапонихи було, напевне, ще більше літ, ніж її господарці. Набагато більше. Перекособочену хату підпирали два товстих стовпці. Знадвору колись, мабуть, її білили, нині вапно, чи те, що лишилося від нього, полущилося й осипалося. У відповідь на стукіт в двері почулося котяче нявчання. Втім, Георгій Семенович знав — ніхто й не відчинить. Двоє Прісьчиних синів повмирали од алкоголю, третій, якому теж за шістдесят, десь там на сході України, де колись завербувався шахтарювати, якщо живий, звісно. Донька вийшла заміж за офіцера, колись приїжджала, а ось уже літ двадцять — ні слуху, ні духу. Ще одна дочка жила в сусідньому районі й до матері вряди-годи навідувалася. Та, казали, після того, як Гапониха навідріз відмовилася переїжджати до неї, дочка сказала: якщо так, хай мати собі сама дає раду або хоч і вмирає, бо якби була, не дай Біг, не при своєму розумі, тоді инша річ, а так отая осляча чи псєча впертість лежачої людини — то витребеньки, котрі візьми та й викинь. Тьху, сказала та Варвара, ото хочете, щобись я за двадцять п’ять верстов бігала, то в мене ноги не казьонні, оно шестеро внуків тра глядіти, а в нас би й доглянуті були й нагодовані. Отож навідувалися єдина внучка, що жила в селі, її діти, племінник-алкоголік часом приходив, та сусідка, на десяток літ молодша, що все-таки ходила, хай із костуром. Правда, іноді приїздили й працівники соціальної служби.
— То ти, Тетяно? — почувся слабий старечий голос з-за печі.
Таумі Ремпбелл майже відразу пошкодувала, що пішла до цієї хати. У єдиній кімнаті, що правила бабі й за кухню, і спальню, й їдальню, висів важкий спертий запах застояного повітря впереміш із смородом сечі і начеб гною. Та гній таки був, бо у баби вже другий місяць гноїлася рана на нозі.
Зінаїда Антонівна і Георгій Семенович, а за ними й Таумі англійською, привіталися.
— Ци то мені видиться, що вас так багато, ци то смерть нарешті прийшла? — сказала баба.
