Після цих слів, не змовляючись, вони подивилися один одному у вічі. Зрозуміли один одного, не промовивши й півслова. Кройберг першим відвів свій погляд. Не тому, що відчув якісь докори сумління. Знав: Роуз і сам піде далі, до кінця.

Авжеж, вони обидва були досвідченими вовками у своїй справі. Зрозуміли одночасно, що означали ці слова. Так, Кройберг відчув, що його підлеглий і приятель надто добре розуміє їх підтекст. За цими словами стояла виразна і німа, прихована небезпека і прихована загроза для життя. Для життя Натана Роуза насамперед. Вони не могли її не відчувати. Але якби зараз Стенлі запитали, звідки надходить ця загроза, він сам не зміг би нічого відповісти, нічого пояснити, навіть якби його допитували з пристрастю, з праскою чи паяльником, як уже двічі в його житті було. Звідки загроза? Від самої Таумі Ремпбелл, цієї бісової вродливої і багатющої жінки-тигриці? Навряд. Ще вона, напевне, не знає про розслідування Роуза, про його поїздки. Але якщо й знає…

«Ні, — подумав Кройберг і ледь-ледь здригнувся, — швидше за все, за Натаном уже почалися стеження, полювання. Інакше б не з’явилося в мене це відчуття загрози й тривоги. Я рідко помиляюся. Може, припинити розслідування? Ні, ні й ні. Натан тоді сам продовжить, я ж його знаю. І продасть матеріал у якесь інше видання».

Кройберг знову поглянув Натанові у вічі. У темних смолянистих зіницях побачив ледь помітний холодок страху і відчув легке збентеження, навіть сором. Якби це був інший журналіст його видання, а їх у нього чимало, цих ловців сенсацій, він би нічого подібного не відчув.

Взагалі ж незрозумілість, незбагненність ситуації стала його дратувати. Таємниця була прихована десь мовби збоку, це він нутром теж відчував. І її буде нелегко віднайти. Будуть жертви і прикрощі. І ще щось, дивне, може, й жахливе, але що?

«Та однак жереб кинуто», — подумав Кройберг і підвівся.

Підвівся — цього разу поволі, натужно — і Натан Роуз. На якусь мить йому здалося, що за плечима головного редактора на тлі великого розкішного вікна, яке виходило на Гудзонову затоку, з’явилося чиєсь обличчя. Так, це було темне, шоколадне обличчя Таумі Ремпбелл. Вона посміхалася, та на мить, швидше частинку миті, Роуз побачив дивний хитрий оскал. Це загрозливий оскал потужного звіра, можливо, тигриці. Чи пантери. Чорної, хижої, хитрої і підступної пантери.

«Я таки стомився від цих поїздок і розшуків», — подумав Натан.

— Добре, я завтра ж почну писати, — сказав, але чомусь намагаючись не дивитися туди, у вікно, за спину шефа.

Кройберг підбадьорливо поплескав його по плечу. Головний редактор відчував: якщо справді вигорить велика сенсація, тираж знову різко поповзе вгору. Це якраз до речі. Надто прісно виглядав журнал останнім часом. Пережовування любовних походеньок, репортажі з показів мод і знімальних майданчиків — і все без перчинки й вогника. Наче танець по зачарованому колу. З тими самими рухами.

— Якщо треба — дам тобі ще помічників, — сказав Кройберг.

— Поки що не треба, — відповів Натан.

Він пішов до свого кабінету, краєвид з якого був не гірший, навіть ліпший за той, що відкривався з вікна Кройбергового величезного кабінету. Праворуч із вікна Роуза вимальовувалася перспектива на океан. Йому було приємно, що в нього ліпший краєвид, ніж у шефа. Він любив вдивлятися у синю незмірну далечінь і уявляти, як він летить над нею — великий і невагомий, схожий на птаха. Птаха, що може перелетіти цей океан.

Він згадав, скільки коштувало переконати Кройберга придбати офіс саме в цьому місці. Так, це коштувало недешево. Але яке враження справляє такий кабінет з такою просторовою перспективою на відвідувачів, на цих зарозумілих зірок і зірочок та їхніх адвокатів, які навідуються, а часом і вриваються до шефового кабінету. Чи до нього, Натана. Те, що вони бачать у вікні, теж справляє належне враження. І частенько, якщо не пропадає бажання судитися, то різко зменшується апетит у розмірі судового позову. Ніхто, звісно, не знає, що тут лише чотири такі кабінети — головного редактора, приймальня, Роуза і ще один, куди тимчасово переїжджає автор чергової скандальної публікації. Решта ж редакції розміщується у двох не вельми просторих кімнатах на 307-й вулиці. Але про це й не варто знати.

Ще дорогою до свого кабінету Натан Роуз відчув дивний шум у вухах і водночас поколювання в скронях. Ні, наче й не в скронях, а… дивне відчуття — біль навіть ішов ззовні, він відчув, що ось-ось кілька тонких, але гострих голок готові торкнутися його шкіри, пробити її і почати шматувати тіло. А у вухах… Ні, не у вухах шуміло, а він вловлював віддалений, ледь вловимий шум вітру, але це був потужний сильний вітер, який народився десь далеко і ставав дедалі сильнішим, з кожною миттю, з кожною секундою.

«Що ж це таке?» — подумав Роуз.

Він дістав з кишені ключі, став відмикати кабінет. І раптом почув за спиною чийсь тихий шепіт:

— Не йди, не йди туди.

Натан озирнувся. На майданчику з трьома дверима нікого не було. Його двері майже поруч із тими, що ведуть до приймальні. Втім, майданчик вузький і створює ілюзію коридору. За дверима до цього майданчика їхнього офісу справді довгий коридор. Може, голос долинав звідти? Ні, наче шептали поруч.

«Я просто перевтомився», — подумав Натан.

Раптом він зауважив, що його пальці дрібно тремтять. І що ще сильніше наростає шум вітру. Він десь там, за прозорими, скляними стінами його кабінету. Перш ніж відчинити двері, він чомусь трохи повагався. Немов боявся когось побачити — там, за дверима, у його кабінеті.

«Дурня», — подумав і рішуче штовхнув двері.

У кабінеті, звісно, нікого не було. Нікому було тут і сховатися у його кабінеті, з вікном на всю стіну і з великим довгим столом та маленьким столиком у кутку, двома шкіряними кріслами біля стола і меншими кріслами біля столика.

Наступної миті, на півдорозі до свого столу, на якому лежав ноутбук і папка з паперами, голки, що летіли до скронь (тепер він знав — летіли), досягли його бідної голови і пронизали шкіру. Біль був такий гострий і раптовий, що Натан мимоволі зойкнув, потім вилаявся. Мацнув руками. Ніяких голок на було, але на пальцях він відчув щось рідке і липке. Він відсмикнув пальці, підніс їх перед очі й отетерів — на пальцях була кров.

— Що це? — запитання задав наче не він, а хтось його зляканим голосом. — Дідько візьми, що це?

Він заточився, вхопився за стола. За вікном навально наростав шум вітру. Натан поглянув у вікно. Зліва, як завжди, височіють хмарочоси, справа відкривається знаменитий краєвид на затоку, яка виходить в океан.

І раптом він побачив, як змінюється цей краєвид перед його очима. Океан почав кудись відступати. Він мовби згортався на його очах.

Сувій океану підкочувався до берега. Так згортають килим. Але за сувоєм була порожнеча. Чорна пустка до самого обрію. Втім, і обрій був такою ж порожнечею, там, вдалині нічого не було.

«Дивне відчуття, — подумав Роуз. — Дивне? Що ж це таке діється зі мною?»

Враз із тієї чорної порожнечі почали виростати ще дивніші обриси якоїсь місцевості. Наче… Наче африканська савана. Він бачив простір, укритий де-не-де деревами, а в основному великою травою, по якій бродили дикі звірі — леви, зебри, антилопи, носороги, слони. Саме так — бродили, геть перемішані, не чіпали одне одного, утворювали дивну мішанину звірячих тіл. Натан подумав, що він, певне, божеволіє. Але чому, чому? Щойно ж вони з головним редактором нормально говорили. Розмовляли цілком логічно.

«Дурня це все, — подумав Натан Роуз. — Дурня і вияв моєї абсурдності й абсурдності цього світу. Все дурня — те, чим я займався до цього часу, чим жив. Я хочу туди, в савану, до цих звірів, на природу. На дику природу, туди, де нема всієї цієї фальші, гонитви за дурними, нікому не потрібними сенсаціями».

Натан Роуз ішов до вікна, простягнувши руки. Серце його співало. Очі світилися радістю. З таким серцем і очима він підійшов до вікна, розчинив його. Савана, леви, жирафи, носороги і великі птахи, що ширяли над ними, були зовсім поруч. Натан заліз на підвіконня, розпростер руки і став схожим теж на великого птаха. Так він і полетів, правда, не вгору чи над саваною, а вниз, доки не вдарився з усього розгону об асфальт нью-йоркської авеню.