— Лади, ми тоже умеем держать язик за зубамі, — похвалив дядько.

Повезли Івана в машині того дня далеченько, як виявилося, туди, звідки самольоти літають. Ух, ну й величезні, ну залізні птиці, як же вони в небо, такі важезні, злітають і не впадуть? А таки злетіли! І земля за вікном кудись попливла, і зробилися маленькими, іграшковими будиночки, а люди мурашками стали. Іванові було страшно до неймовірності, холоділо у грудях і пекло внизу живота. Тамечки й потекло щось (Іван захвилювався, та пригадав чудернацьке слово «памперси») на оте, чо йому до трусів уклали.

Поруч з ним сидів той високий дядько. Він і вчив Івана, як обідати, коли їсти принесли. А яка там дівчина довгонога все те розносила-приносила на великих тарілках чи як там їх! Красіва, майже як Таумі, ну за Зіну Антонівну точно красівша, про Тамарку й не кажемо, тико біла, ледь загоріла й з губами наквацяними, те Іван побачив і подумав — а раптом злиже ненароком, то ще отруїться, бо ж казала Катруся Нюрчина, як він ту замазячку раз лизнути пробував, що то отрута, вредна для здоровля. А раз вредна, то нашо на губах носити?

У великім місті Каїрі передали Івана, як по естафеті, іншому чоловікові. А той і до Нігерії на іншім самольоті його доправив. У Лагосі чекав на Івана один з охоронців Таумі Ремпбелл з машиною. Півдня їзди — Іван крутив-вертів голову на всі боки — дивні-бо тут хати і хатки, мов у них, ті, що старі, соломою чи очеретом укриті. А людей по обидва боки дороги, мамо рідна, й усі геть чорні, один одного чорніший.

Іван змирився, що кудись везуть (до Таумі, але де ж вона?), що з ним щось роблять, як з лялькою — те й те, йди туди-сюди. Часом йому здавалося, що ця дорога ніколи не закінчиться, а часом попереду машини ввижалася Таумі. Стояла ген там, де дорога кінчалася — спочатку шосейна, а потому така ж, як у їхньому селі, тільки більш закіптюжена. Ну, а Таумі раз йому й на хмарі привиділася, як ото на другий самольот пересіли, де в їхній довгій летючій хаті, чи як там воно в самольоті зветься, більшість пасажирів тоже були чорні-чорніські й балакали не те що не по-нашому, а відразу втричі, вп’ятеро не по-нашому, слово на слово не схоже. Чоловік, котрий летів з Іваном, тоже пару раз до них шваргнув.

Та настав час, коли теперка в’їхали до якогось наче міста, під’їхали до великого будинку. Івана, чоловік, що сидів за кермом, повів і завів до будинку, по однім, другім калідорі, постукав, почувся голос, Іван здригнувся, двері розчинилися, ще одна кімната, й Іван побачив своє сліпучо-шоколадне сонце — Таумі. Таке, як от часом ранком сходить — у жовтім, швидше жовтогарячім, коротесенькім платтячку, Таумі заусміхалася, рушила до нього, й Іван, що тоже дурнувато усміхався (дурнувато, він теє добре знав), раптом відчув, як світ кудись поплив, а за ним, Іваном, ціла земля, бо не могла вона витримувати такого сліпучого сяйва. І він гримнувся прямо до ніг Таумі.

Звісно, були викликані лікарі, котрі констатували перевтому, а на її основі — знепритомніння. Визначили й підвищення тиску. Іван глипнув оком, і знову голова впала на подушку. Лікарів було двоє — білий і чорний — вони про щось навіть посперечалися на своїй вченій мові. Спільно дійшли висновку: пацієнт сам після сну, який змінить чи вже змінив зомління, має прийти до тями, це примітивний, але в принципі здоровий організм. Життю його нічого не загрожує. А тоді… Місцевий лікар відкликав Таумі й сказав — о, міс, цьому чоловікові, не знаю хто він, але потрібна місцева терапія, омбіріута томукунана.[22] Таумі відповіла: якщо це потрібно для здоров’я її гостя, то нехай.

— Тоді цієї ж ночі, — загадково сказав лікар.

«Невже він мав на увазі секс?» — подумала Таумі, коли обидва лікарі покинули зальчик.

Секс кого з ким? Невже її з цим… Цим чоловіком? Івваном? Ні, це неможливо.

— О, Джон, — прошептала Таумі.

Навіщо вона викликала його сюди? Тепер їй це зовсім не зрозуміло. Щоб побачити? Просто побачити? Хотілося йому показати Африку. Те первісне життя, яким жив цей чоловік у своїй далекій Юкрейні. Тільки трохи інакше. І все ж… Скільки коштувала Кості ця Іванова мандрівка?

«Як би мені зараз згодився Річардсон», — подумала Таумі.

Так, їй потрібен психоаналітик. Добрий психоаналітик, а Джиммі-Донні таким і є.

О, Джон, загадковий чоловік з не менш загадкової країни.

Що приваблює в тобі?

Не тільки ця первісність.

Таумі простягла руку й мимоволі погладила Івана по голові.

Іван спав і в сні блаженно усміхався. Він був схожий на дитину, яку насварили за щось, може, за те, що далеко зайшла, невідомо куди, а всі її шукали, перехвилювалися, вся родина стала на ноги. Насварили, а потім пробачили й обцілували та засипали дарунками.

Іван спав і в сні кудись летів. Рости він не міг, але все одно летів. Він був самольотом-літаком і птахом водночас. І в дзьобі птах-Іван обережно, боячись упустити, ніс гілку, маленьку гілочку, вербову, а мо’, й соснову. На гніздо для пташки, котра десь там, у гнізді, яке тільки почала будувати, його чекала.

— Іва… Іва-не, — почув раптом Іван голос знизу.

То кричала мама Панаска. І ще наче хтось поруч з нею.

Іван глянув униз і обімлів. Поруч з мамою стояла велика чорна кішка.

Пантера! Чорна пантера!

Али чого вона там? Вона не зачепить мами?

Од здивування Іван-птах скрикнув і упустив із дзьоба гілочку. Пантера кинулася і в стрибку зловила гічку своїм хижим ротом. А тоді… Тоді знялася й… Полетіла — над їхнім селом, полем, до гнізда на великім-великім розлогім дереві, що росло край села.

— Пан-т-е-е-ро! — закричав Іван і… прокинувся.

Побачив Таумі, що сиділа на краєчку ліжка і поспішно заплющив око. Їдне й друге. Що ж робити? Куди втекти? Де він? У больниці? Мо’, таки в Кукурічках?

Таумі щось сказала до нього. Іван спробував, не розплющуючи очей, відповісти. Знову вийшла мішанина англійських слів. Таумі подумала, що перебільшила знання цим чоловіком англійської мови.

«О, Джон», — подумки простогнала вона.

Іван простяг руку і ненароком торкнувся її коліна. І відразу відсмикнув своє ручисько. Не знати чого, цей жест зворушив Таумі. Вона поклала свою пантерячу граціозну лапку з довгими лакованими, цього разу рудуватими, кігтями, на Іванову руку. Погладила. І заговорила. Швидко-швидко, а відтак Іван, скільки не вслухався, нічого не зміг второпати з тої довгої кулеметної тиради. Таумі ж розповідала про своє дитинство, про дівчинку Таумі (Тумі, Тау, Томміно, як її тоді називали — мама, сусідка Агітеріка, а потім і Ліонель), котра любила гасати містечком у пошуках ляльок, виставлених мешканцями на вікнах — могла годинами милуватися ними, уявляючи своїми, вигадуючи для кожної іншу історію. Про ігри і дитячі війни, про сварки і примирення з мамою. Про Ліонеля, який її любив найбільше з усіх домашніх (за винятком, може, мами) — те вона тепер добре знає. Знає і шкодує, отут — Таумі торкнулася правою рукою серця — клубочок стоїть, оселився і став рости, здається, там є інше серце, Ліонелеве.

Так говорила Таумі, а Іван слухав чужу мову, його заколисувало й несло кудись, у незнану вишину, ту, де літав у сні птах-Іван, і раптом він з жахом відчув, як стало гаряче внизу живота і як став рости прутень. Той, якого Тамарка звала дурниськом. Бо й дурнисько-таки, нащо йому кудись рватися, випинатися, али ж він хитрий, дарма що дурнисько. Тут його не наб’єш, як Іван часом робив, коли прутень-дурнисько, прутнисько, заважав ночами спати.

Те ворушіння завважила й Таумі, й раптом їй, жінці (пардон, міс), що знала безліч різних за шкірою і соціальним становищем чоловіків, раптом стало не знати чого соромно, вона спаленіла, пробурмотіла, що треба Джонові готуватися до прийому в короля. Взагалі-то він самозванець, звичайний вождь, але ти, Джон, називай його величністю, він це любить, не знати чого обернувшись у дверях, порадила Таумі. І зникла, війнувши віялом спідниці.

І був прийом, і була промова короля чи то вождя, чи короля-вождя Самбутсахве. З якої Іван знову-таки ніц не второпав, надто з частини, мовленої мовою ібіро. Втім, як і виголошеної англійською. Коли Іванові надали слово і він зрозумів, що від нього таки щось хочуть («Say»,[23] — сказала Таумі і легенько підштовхнула його наперед), то вийшов і промовив, згадавши всі можливі, підходящі до моменту слова: