— І кого то принесло? — сказала стурбовано мама Панаска й подумала злякано-перелякано, що то ж, певно, міліціянти приїхали гроші забирати, які з доброго дива дала Іванові тая чорна гамериканка. Ото знатиме дурник, як на дармову лакоминку ласитися, ще, чого доброго, свинку заберуть, будуть тоді й поросята, й внучкіна учоба. А мо’, що вчинив той гицель, бо як на руках, каже, ніс, то щось ніби випало в неї з кишені, шукав потому в траві і ни найшов.

Тим часом двоє чоловіків і вчителька в двері постукали, та не отримали слова й самохіть до хати ступили.

— Здравствуйте, хозяева, — один з тих, чорнопальтових.

— Доброго вам здоров’ячка, тітко Панасіє, — Зінаїда Антонівна.

— І вам тоже.

— А де ж наш Іван Миколайович?

— Ну, тутечки, тутечки. Здрастє вам, здоровенькі буле.

Іван з-за грубки виходить, показує всім видом — ні трішечки, ні ось такечки ни злякався.

— Сідайте, сідайте, — заметушилася мама Панаска.

— Некогда нам, спасібо, мамаша, — другий в пальті.

І до Зінаїди Антонівни киває. Ну, та й почала мову і повіла, що ось ці пани з Києва приїхали за проханням відомої вам пані Таумі Ремпбелл. Яка просить Івана приїхати до неї в гості.

— До Києва! — сплескує Іван руками.

— Ні, здається, міс Таумі Ремпбелл перебуває зараз десь в Африці. Туди й запрошує нашого Івана Миколайовича, — пояснила Зінаїда Антонівна.

Іван зрадів. І відразу ж злякався. Його запрошує та, про яку він стільки вимріяв! Таумі, Господи, Таумі! Чорна пантера! Али куди… В якусь Африку. Іван таки не відав, де то тая Африка. Чув Петрову приповідку: «Ну, поїхали, горілка, вона і в Африці горілка». Десь далеко? Щось ніби по тілівізору показували, звірі дивовижні — слони, тигри, жирафи… І пташки якісь дивні. І теї, що з пащеками великими, зубами, як у їхніх граблях, а мо’, й більшими. Ще, чого доброго, з’їдять Івана.

— Всьо, собірайтесь, Іван, — сказав вищий чорнопальтечник і додав по хвилі: — Ніколаєвич.

— Та куди ж я його пущу, такого сердешного, — скинулася мама Панаска. — Він же як дитина, достеменного понятія ніякого, він же гінвалід, ну, того, детства, і книжка гінваліцька у нас є. — І порух зробила, щоб ту книжку пошукати — де то, у шафі, певно…

— Нічого, мамаша, ми прісмотрім за вашим сином, — то вже менший за ранжиром втрутився. — Доставім живим-здоровим. Туда, — зробив невеличку паузу й пообіцяв якось невпевнено: — І обратно. В целостності й сохранності. Одін к одному. Так что, собірайтесь, Іван… Ніколаєвич. Полчаса хватіт?

Раз такое сурйозноє указаніє поступило, мусив Іван збиратися. Чув, що в армії так воще раз-два і готов. Шмитко і моментательно. Та Іван в армії не був, Родіні не служив, бистро повертатися не вмів, усе більше поволечки, як тітка Марина каже — з роздумієм та обздумієм. Ну, мама Панаска, та більше сердилася — чо монькаєшся, Іване, вдягаєся, як мокре горить, ніби за море ср…ти збираєся.

Вдяг Іван костюма новенького, куртку, на долари Таумі куплену, черевики мама Панаска добре наваксувала, блищєть, як люстро. Та рукавиці поки тре. Мо’, в тій Африці-марафриці й тепло, а в нас ще зимно. Мартець тико на дворі. То тобі Кукурічки, а ни Африка. Покликали Марининого хлопця, і він електробритвою Івана — чик-чик — швиденько побрив. Іван дікалоном тройним по щоках — хрусь-трясь. Красота! Тут Зінаїда Антонівна якось так дивно носиком шморгнусь, далі чогось із сумочки маленьку штучку таку дістала — вроді флакончика — та на Івана — пшик! Ну женські ніжності! Чим-то тепер Іван пахнутиме?

Мама Панаска хотіла було їжу в дорогу спорядити — та, мо’, курочку тре зарубати, та ось сальця хотя би візьміте, яєчок зварю, домашні, не гамазинні, жовток — як сонця кусочок. Вищий у пальті чорнім:

— Ша, мамаша, спокойно, нє волнуйтесь, і накормім, і напоім вашего сина. Для того к німу і приставлєни.

І поїхав Іван, мамою Панаскою перехрещений.

Ще й маленьку ікону ангела синового Івана Хрестителя (а мо’, й Івана Богослова) до кишені маринарки поклала, і ладанку та проскурку. Хай тебе Бог береже, Іване, та його святі апостоли, ангели й архангели. Ну й Зінаїда Антонівна разом зі своїм животиком-кавунчиком Івана поблагословила. Та так, що Іванові до живота того притулитися захотілося. Одпливли дві журливі жіночі постаті у березневий присмерк. А попереду ждала довга вечірня дорога до Кийова. Що Іван ніде, окрім свого та сусіцьких сіл, ну й раз містечка районного, ніде не був — навчання в школі-інтернаті не в щот, мало чого в пам’яті зосталося — то вертів головою туди-сюди, як з лісу на більшу дорогу виїхали. Та мало чого побачиш за склом затемненим. А потім й геть усе за вікном зникло, тільки вогники блимали. Іван багато про що хотів спитати, та боявся. Надто сурйозні цеї хлопци. Грала в машині тиха музика, то жіночі, то чоловічі голоси співали по-ненашому. Чоловіки на передніх сидіннях по-руському про щось своє перемовлялися. Іван ті слова в себе впускав і випускав. Що йому, бідолашному, теї слова, як він у безвість-ночаницю летить.

Раз спинилися, менший кудись пішов і приніс напарнику й Іванові хліб з повідлою, ковбаси кусочки та пахучий гарячий напій у паперових стаканчиках. Напій був гірким, але Іван побоявся не пити.

Невдовзі по тому Іван все ж не витримав і жалібно попросив:

— Мені б до вітру…

— К какому єщо ветру? — той, що за кермом, нижчий.

— Ну, человек, відімо, пос…ать хочет, — пояснив вищий.

— Тогда, может, на заправке?

— Ладно, останові, в лесу едем.

Поки Іван виходив з машини справляти малу нужду, між двома, із залізними сечовими міхурами, відбувся такий діалог:

— Ген, ти чо-нібудь понімаєш?

— А ти, Олєжек?

— Нічево, блін. Он же дебіл-дебілом. Зачем єго вєзті в такую даль?

— Ну, відімо, зачємо-то надо. Мне наш начохрани по сєкрєту сообщіл, что указаніє із Москви прішло, от самого Брана.

— Фути-нути. Тогда дело другое. Тому, конечно, віднєй — кого куда вєзті. Может, он дєйствітєльно чо-то такое знает.

— Что?

— Ну, где клад какой-то зарит. Говорят, такіє придуркі нюх особий імєют.

— А учілка ета сельская говорила, что прошлой осенью к нім сама Таумі Ремпбелл, модель ета суперово-хреновая, прієзжала.

— Прям в ету задріпаную деревеньку?

— Ну да.

— I зачем?

— Да, вроде, тоже чо-то іскала. Череп какой-то, чо лі…

— С монєткамі, небось?

— Не знаю.

— Тогда здесь бо-ольшая загадка кроется.

— Да, скорей всего. Посмотрі-ка, не сбежал, чего доброго, наш олігофрен к єдроной бабушке?

— Да куда он убежит? Темно, как в чорной жопе. А он, к тому же, напуган до смерті.

Все ж вищий визирнув. І лайнувся.

— Да он, єго мать, штани снял і…

— С перепугу наверное… Ха-ха.

Таки привезли Івана. І після того, як він виспався на панському ліжкові, нагодували, та так, що ой-ой, кудись повезли і костюма блищущєго підібрали, навіть труси, майку і сорочку, у палікмахірській чуприну під йожика постригли, голову помили. Іван те все героїчно терпів, тико од мила, чи чо там, рідке таке, як у око втрапило, скривився і пирхнув, як кіт, коли ногу у воду встромлює. Дивувався Іван і раз по разу лякався, кіко ж то в тім Кийові машин і як одна з одною при такому стовпиську розминутися можуть.

Та найбільше боявся Іван, що котрийсь із височенних будинків, боязно навіть голову задирати (а їх у Кийові тьма-тьмуща), захитається і на нього, Івана, впаде. Ото буде гуркоту і копоті. Більше, ніж коли старої Клицихи хату розбирали. Голову в плечі втягав і благав Бога та Івана-заступника, абись одвернув тую напасть.

Ще один сурйозний високий дядько кудись його тоже звозив. Посольство, казав. Іван мусив довго там у калідорі сидіти. Високий вийшов повеселілий.

— Всьо, єсть візочка. Да, Бран везде, відать, авторітєт крупняк. І в Єгіптє, небось, дєлішкі проворачіваєт, і в Нігерії етой. От самого презідєнта тамошнего, слишь, мужик, прішло указаніє тібє візу срочно оформіть да видать. Чо ж ти за персонаж такой? А?

— Я не знаю, — чистосердечно признався Іван.