— Ай лав’ю, май кінг…[24]
Буря вигуків сколихнула вечірнє небо над шатром, де проходив прийом. Іван зіщулився од тих криків, але й відчув дивне підбадьорення.
— Я той… Ну, привєт вам передаю, — сказав він українською. — З Кукурічок, є таке сило… Ну тамечки, в нас…
Іван тицьнув кудись рукою, невизначено, бо не знав, у якому боці Кукурічки звідціля, з цієї Африки, де сонце висить над головою і майже враз ховається за землю, вечора, щитай, нима. Ну, нихай, розберуться, подумав.
— Ну, ше мама Панаска привєт пиридавали, тітка Марина, ну, й дядько Митро, ага, значить, вчителька Зіна, Зінаїда Антонівна, оно Таумі неї знає, їй-бо, хороша вчителька, та й Ростик неїн прівєствував, ну, того, і Максим Руський привіт передавав, ну, й тітка Бадилиха, та й дирехтур наш, бо ж він вчений чоловік, воно сило у нас дружнє, баюр тико багато, а так, що сказати, — Іван розвів руками і витер піт з чола. — Весна у нас типерка, тико не така, як у вас, то, певно, од вас досі до нас боцюни прилетіли, ну, птиця така, як там по-вашому, ни знаю, а може, й не прилетіли, бо ж Сорока Святих ще не було, а якби було, то я би вам гроші в пиріжечках найшов, ну й привіз би, бо то ж на щістя…
Присутні у величезному шатрі пару сотень людей — наближені короля, вожді племені, гості — слухали незнайому мову — дивну, але мелодійну, майже як мова ібіро, казали вони собі, тільки слова інакші. Вони нічого не зрозуміли, та мова й Іванова інтонація їм сподобалася. Коли Іван скінчив, ну, ще додав, що й тато Микола міг би привєт пиридати, аби був живий, а так усе нормально, тутечки ж тоже сіяти, певно, будете, бо, бачу, у вас трудящі люде, хоть і чорни, а мине відпустіте, добрі люде, бо ж у нас і Паска скоро, а там і бульбу садити буде тра, а мама Панаска сама не впораєця, на Нюрку надежда ни велика, у тої города од хати до річки, бо ще й нас помагати кличе.
— А більше так нима чого сказати, — завершив Іван і рукавом витер рясний піт з чола.
Король повернувся до Таумі — мабуть, думав, що вона знає цю чужинську мову. Таумі хотіла сказати, що не знає, та вирішила, що так буде неввічливо. А що в мові Івановій почула знайомі слова: Кукурічки, Зінаїда, Африка, то зрозуміла, що Іван-Джон щось про своє далеке село розповідав, про його мешканців, ну й місток до Африки проклав. І вона сказала, що та місцевість, з якої прибув гість, якого звуть Джон, розташована далеко, у Європі, це земля білих людей, але вона чимось схожа із землею народу ібіро. Так само, як схожі люди. Схожі пісні й повір’я, імпровізувала Таумі. І люди, яких представляє ваш гість, вас вітають, вони передають тепло своїх сердець і найліпші побажання.
Так говорила Таумі, й посміхався король Самбутсахве і його піддані. Посміхався й Іван, і це справді була усмішка блаженного. Так посміхалися у всі віки жебраки біля церкви, яким давали копієчку, але так посміхалися — щиро, безпосередньо, з якимось невловимим таємничим розкриллям посмішки — й діти, котрі завважували барвистого метелика чи незнайому гарну квітку. Так дитина вперше усвідомлено й зачудовано посміхається до матері. Зрештою, дехто каже, що так посміхається щоранку сонце, обціловуючи землю і все живе й неживе на ній, і так розкриваються назустріч сонячним променям пелюстки квітів.
— Дуже добрі слова, — сказав король Самбутсахве Маліто Другий. — Дуже гарні, у них видно велике серце, яке ввібрало світ, що не боїться примоститися на людській долоні.
Король аж примружився, проказавши цю сентенцію. Насправді образ належав найвидатнішому поетові народу ібіро Крому Алібасірре, але тут не прийнято було називати імена поетів. Поети жили в пам’яті народу своїми творами, а цитування їх королем було найбільшою честю.
Іван щось їв і пив, боячись відмовлятися, у нього шуміло в голові, й добре, що тут не було мами Панаски, а то б добряче насварилася.
Ну, а потім, а потім його повели до великого барвистого намету. Такого великого й барвистого, що в Івана ще більше завертілася у нестримному вихорі голова й так попливла, що Іван таки не стримався і крадькома її обмацав. Голова була на місці. До намету з’явилися одна, дві, три, ну, мамочки, багато гарних дівчат — темношкірих, зодягнутих лише в коротенькі спіднички, а груди, цицьки, мамо рідна, геть не прикриті. І вони не збираються прикривати їх навіть руками. Стоять і хитають стегнами. Що ж то таке? Що з ними має робити Іван? Один з чоловіків, які його супроводжували, а то був сам принц Комутахве, щось сказав. Іван збагнув — по-агліцьки. Але ж, мамо рідна, куди поділася наука Зінаїди Антонівни? І все ж Іван у тій мові вловив кілька знайомих слів, одне з яких, він таки пригадав, означало «вибирати», «вибрати». Він щось має вибрати? Тут інше слово спливло, начеб «гйорлз», чи що. І що то означає? Ой, матінко, то ж дівчина, дівка по-їхньому. То він має вибрати собі дівчину? Нівєсту? І на ній женитися? А ще й, мо’, зостатися тутечки, в цій Африці! І пасти, чого доброго, оті, схожі на наших биків, великі тварюки чи корови з величезними рогами? А ще як їхали, то бачив Іван, як там обіч дороги чимось схожим на їхні копачки чоловіки й жінки дзьобали руду землю. Нє, нє, він тутечки не останеться, ни за які гроші. Ліпше вже дома садити й копати бульбу і женитися на Тамарці, в якої визирає булька з носа і є жених-бутай Льоська. Ото удружила йому Таумі, чорна пантера.
— Я не хочу, — жалібно сказав Іван. — Одпустіть мене додому.
Принц Комутахве знову заговорив. Він питав — невже Іванові не подобаються їхні дівчата? Адже він, їх гість, не расист?
Іван зрозумів, що відкрутитися не вдасться. Та вже як вибирати, то таку, щоб і в полі могла робити, і його доглянула. А мо’, його відпустять удвох, разом з нею? То що ж то скаже мама Панаска, як він привезе такую нівєсту? Іван, приглянувшись, тицьнув пальцем у другу скраю дівку — високу, струнку, з чималими руками і цицьками. Комутахве схвально плеснув його по плечі. А всі чоловіки щось дружно прокричали. З подальшої промови принца Іван таки вловив пару слів, але не збагнув, що принц сказав — ця дівчина з одного із найвизначніших родів і буде дуже рада провести ніч кохання з гостем самого короля, як і її наречений.
Що то було далі з Іваном, розкажи кому в Кукурічках, нізащо не повірять. Бо як чоловіки й дівки вийшли з шатра, то тая, вибрана ним дівка взялася Івана роздягати. Іван вирішив віддатися долі — будь що буде. І коли вони обоє постали одне перед одним голі-голісінькі, то його прутень знову став великим. Та дівка, щось лепечучи, повела Івана за полотняні двері, де стояла балія з водою. Показала — залазь, мовляв. Іван слухняно заліз. І вона залізла, та взялася купати Івана, як колись мама Панаска в дєцтві. І все щось приказувала та приказувала, намилюючи Івана ни то милом, ни то маззю якоюсь пахучою, що вмить по тілові розпливалася.
Потім вона заспівала — довго, протяжно й Іван собі заспівав: «Ой, у лісі калина, комарики-чубрики, калина». І відчув — добре йому стає, добріше й добріше, й уже ладен навіть на цій низнакомій, ще темнішій за Таумі, дівці женитися. Тико, як вона прутня взялася мастити та мити, то очі заплющив — таки їй-бо встидно. А дівка тая у довгій балії дістала подушку із пахучої трави звідкись збоку, підклала Іванові під голову, а тоді… тоді сіла на його прутня. Іван аж скрикнув з несподіванки, а вона… вона й почала гоцати.
Так Іван з поліського села Кукурічки у Африці чоловіком став. Потім було у них кохання на килимові в другій кімнаті шатра, сон і серед ночі просипання од пестощів, після яких дівка сперлася ліктями на килима, й Іван, о диво, збагнув, куди вона його запрошує.
Вранці Іван проспав усе на світі — і схід сонця, і навіть його шлях до середини неба. Будити його не сміли. А коли прокинувся, дівчини поруч не було. Іван її більше ніколи й не побачив. Було трохи сумно, али й радісно, що женитися не тре. Хай, може, ще й у Кукурічки вернеться. Тилько, побачивши Таумі, соромливо відводив очі. Отако їй ізмінив. Отака придибенція. А далі було три дні, коли його по селах та по просторах, він уже знав, що то зветься савана, повозили. Мамо рідна, а звірини він побачив — і рогатої, і смугастої, з довжелезними шиями, що, здавалося, голова до неба дістає. Ну, і биків тутешніх, і звірюк лютих, що у воді бабляються та здалеку оком, налитим кров’ю, на Івана косують. І птиць на ногах довгих, довгіших за боцюнячі лапи.
