Ходили ми собі до міста і разом і окремо. Ніхто нам не боронив і нічого нам турки не казали. Часом лише якийсь страшний бородач, у такому величезному турбані-завої наче мандель збіжжя, з-під лоба глянув і щось гнівно пробурмотів. Та Гарбар казав не зважати нам на це, бо — мовляв — у кожньому турчині сидить чорт, це певне. Але той чорт зчаста дрімає та доки його не збудиш, нічого тобі не зробить, а турецький нарід із природи отяжілий і завдяки цій отяжілості часто не шкідливий. Бо коли б тебе турчин міг убити, не встаючи з постелі, напевно вбив би, але по старому не хочеться йому встати.

І так за дозволом караван-баші ходив я собі по місті, наче по Львові. Подивляв усе. Раз зайшов я аж під сам замок. Стояли тут на широкому валі величезні гармати, мабуть щолиш відкись привезені, бо від них щойно відпрягали буйволів. Трохи подальше поклалися на землю пушкарі або топчі, бо так їх по турецьки зовуть. Декотрі дрімали, інші гляділи на небо. Такий відпочинок називається у них кеф.

Коли я так приглядався, бачу нараз, що коло одної гармати стоїть якийсь чоловік, дуже нещасливий, грубезним ланцюгом до неї за одну ногу прикований. Козарлюга невисокий, але зате барчистий, та дуже виснажений, з великою, чорною, але вже шпакуватою бородою, лице худощаве, очі запалі; визирав із них голод і смуток. Був майже нагий, бо мав на собі одіння зі згребного полотна, майже в лахмітті, діра на дірі, скрізь тіло визирало.

Із спочуттям у серці глянув я на нього. Він оглянувся довкола, головно в той бік, де топчі розложилися на мураві, та починає тричі хреститися. Видно, хотів нещасний дати мені знак, що він християнин. Я підступив ближче. Він сів на землю, бо досі стояв, ніби відвернувся від мене в противний бік і говорить спровола, притишеним голосом, але виразно, по українськи:

— Християнська душе, чоловіче милосердний, чи ти мене чуєш і розумієш?

— Чую і розумію — відповідаю тихцем, але так, щоб він міг мене чути.

— Слава Богу, що ти не німець, бо я тебе за такого мав — каже цей в'язень на ланцюгу, видно так йому здавалося по моєму одязі. — Не дивися в мій бік, але на місто, на мечет дивися.

А був недалеко мечет, себто турецька святиня з вежею й золотистим півмісяцем на вершку Тож я ніби дивлюся на цей півмісяць, а вуха пильно надставляю.

— Душе християнська, пожалій християнської душі! На святого Спаса і Богородицю благаю тебе, подай мені пильник. У хлібі мені його подай. Там, бачиш, недалеко пекар, купи два бохонці хліба, один ніби для себе, а другий для мене. Розкрій один хліб, сховай у ньому пильник і подай мені, а не бійся, бо нам милостиню вільно давати, коби не в грошах, бо ті собаки зараз відберуть.

Коли б я навіть не мав був страченого батька десь між турками, був би тому нещасному бранцеві зробив, що він просив, хоч би то не зовсім безпечно мало бути. А тут я ще подумав, що хто зна, чи і мій бідний батько не в такій самій нужді тепер жиє, до Бога зітхає, благає визволення? Тож іду я на безестан, себто базар, то є на те місце, де є самі крамниці з різними крамами. І зараз бачу цигана коваля, що сидить на землі, а перед ним на продаж молотки, кліщі, пилки, пильники, цвяхи й інший ковальський крам. Вибрав я пильник, який мені виглядав найліпший, зовсім не торгувався, бо йшлося про важнішу річ, ніж про один або два аспри, на які мене циган ошукав. Купив я два бохонці хліба, скрився в закутині одного дому, де ніхто не бачив мене, розкроїв один хліб надвоє, скрив у ньому пильник, а крім того ще й один золотий цекін, що стільки значить, як добрий дукат.

Узяв я ці два хліби, сам зачинаю ломити мій бохонець і ніби смачно їсти тай, так заїдаючи, підходжу знову до гармат. Цей бранець ніби мене вперше побачив, зривається зі землі та хоч топчі в наш бік дивляться, наче прошак простягає руку, потрясає голову і до мого хліба молиться. Я ніби хвилину вагаюся, а потім цей другий хліб із пильником і дукатом подаю йому. Він хапає його жадібно і зараз наче виголоднілий пес кусає його, кріпко держучи обома руками, щоб не розлетівся. Бачили це топчі й один на мене щось крикнув і рукою махнув, щоб я геть собі йшов, але хліб тому в'язневі лишили.

Кілька днів побули ми в цьому Рущуку і купці вже покінчили свої справи. Був час їхати, тимчасом Гарбарів візник не лише не виздоровів, але ще тяжче занедужав. Не було надії, щоб недужий скоро повернув до здоров'я, а наша валка не могла уже довше тут залишитися. Треба було конче шукати нового візника. Не легко воно було в чужому місті та ще й між бусурменами. Аж зголосився якийсь болгарин.

Приходить до Гарбаря, кланяється низько тай каже: — Шукаєте, пане, арабаджика?

А треба знати, що так тут із турецька називають візників.

— Шукаю.

— Візьміть мене, коли воля ваша.

Видно, сподобався Гарбареві цей чоловік із самого погляду, бо не відправив його так зараз із місця, як інших, що зголошувалися. Мені тимчасом здавалося, наче б я того чоловіка колись знав, або принайменше бачив колись, але ніяк не можу собі пригадати, де то було. Коли так увесь час дивлюся на нього і шукаю в пам'яті, він також скоса поглядає на мене і незначно моргає оком, наче б хотів мені сказати: «Не кажи, що знаєш мене!» Щойно тоді пізнав я його відразу: це ж був не хто інший, а той бранець, прикований до гармати, якому я подав пильник у хлібі.

Коли б так був не глянув на мене й не дав знаку очима, був би я його ніколи не пізнав і в пам'яті даремне шукав би, бо так змінився, що рідний брат був би відперся його на перший погляд. Обголив бороду, підстриг і підкрутив уса, а зодягнений був убого, але чистенько, як то болгари люблять зодягатися. Мав велику баранячу шапку, темний каптан, широкі згибчасті шаравари, на ногах личаки, а перепоясаний був червоним вовняним поясом.

Я не чув, що він відповідав Гарбареві на його запити, але міг зміркувати, що Гарбар не всьому якось був радий і не всьому вірив, що чув. На болгарина наче з недовір'ям поглядав, надумувався й вагався. Та вкінці таки згодився, але виразно показував, що робить це з біди й конечности. Новий візник зараз пішов до возів і вже того дня навіть не виглянув із стайні.

На другий день раннім ранком мали ми виїхати в дальшу дорогу. Коли я побачив, що мій львівський одяг дуже впадає в очі та що в ньому між турками недобре буде вештатися, головно коли вже буду сам і без опіки, купив я собі при помочі нашого коршмаря в безестані вбогий болгарський одяг і зараз надягнув його. Гарбар похвалив мене, сказав, що сам хотів мені таке порадити.

А наш старий візник уже так занедужав, що став просити та благати, щоб йому конче спровадити священика. Новий наш візник каже: — Найкраще відставити його до манастиря Пресвятої Трійці. Там він і висповідається й ченці ним займуться.

Рада його подобалася всім і рішили його там відставити. Мені щось наче стрілило в голову: «Піди там, може щось про батька довідаєшся!» І став я просити, щоб мені дозволили піти в манастир.

Занесли туди недужого і я пішов із ними. Пішов я та й прошу одного ченця, щоб завів мене до о. Ігумена, бо маю дуже важну справу. Чернець не відмовився, завів.

Привітав я по християнські о. Ігумена та й відразу кажу, чого я прийшов: чи не міг би він порадити мені, як відшукати батька, і подаю листа від Ляшкевича.

А о. Ігумен питається:

— А як твій батько називається, може він є в моєму списі, бо я, знаєш, маю спис багатьох бранців, що просили мене, написати про них до їх родин.

Зрадів я на таке тай кажу: — Максим Білик.

— А Білик — каже о. Ігумен — так, перед кількома місяцями бачив я його.

— Значить мої батько живі — зрадів я. — А де ж бачили ви його, преподобний о. Ігумене? — питаю.

— Бачив я твого батька у Варні — на султанській ґалері. Продали його до весла. Просив мене, щоб дати знати жінці — говорив, заглядаючи в записки — та переказати їй, щоб при моїй помочі або при допомозі львівських вірмен викупила його з неволі та щоб на це продала солтисівство. На викуп треба 500 талярів. Галера, що на ній є твій батько, належить до ґалер, що мають пристань під Мезембрією й тамечки треба тобі про нього питати.