Коли ж говорив це, то наче і радість і жаль якийсь рівночасно збирав його, а очі йому жевріли як два вуглики.

— Над Чорне Море поїхав. От і дивіть, а нічого не кажете! Але де, на який бік? Бачите: Чорне Море велике, велике, як світ! А по берегах міста і села і замки, а від одних до других далеко, далеко, знову світі Білгород, Килія, Судима, Тарабозан, Синопа, Варна…

— Варна, Варна! — викликнула ненька — до Варни з купцями поїхав.

— От що, так і кажіть, до Варни! Знаю, знаю! То не там від Запоріжжя, де наш Дніпро, ані там від Волощини, де ваш Дністер до моря впадає, то вдолі, вдолі…

— Як то Дністер? — кажу я дуже здивовано, бо Дністер плив під нашим селом — то Дністер плине аж до Чорного Моря?

— Чому не має плисти?… Плине аж до самого моря, а коли б ти хлопче, вийшов тут із Кульчиць, а йшов понад беріг, а йшов і йшов і йшов… то ти до лиману, а з лиману до Чорного Моря зайшов би, ось що!

Задумався я дуже, а тимчасом мати каже: — А ви там були, Семене?

— Чому не мав би бути? Був я там, був я і далі. Де то Семен не бував із батьком осавулом і молодцями!

— Так пішки, дністровим берегом? — питаю тепер.

— Бач його! Пішки, берегом! Ще ж ти дурний, хлопчино! На чайках ми там були…

І став дуже сміятися з мене, а я вже соромився спитати, що це таке чайки, бо знав лише чайки — птахів, і чув, що осінню вибираються вони за море, але мама питається:

— А що це таке: чайки?

І ми довідалися від Семена, що чайки, це такі великі човна, жолоблені з липових колод, шкірою всередині вибивані, а довкола трощею, себто очеретом виплітані. На таких чайках і ріками і морем скоро пливе, хто знає добре веслувати.

— А що ви там робили, Семене, на Чорному морі й у Варні? — питається ненька.

— Що ми там робили? Гуляли! В гостях ми там були, гей у гостині! Лише, що нам там не були раді, ой не були, певно не були!

І тут перервав і не хотів далі розказувати, лише такий якийсь зробився, наче б його хтось відмінив. Щось йому такого з очей блимнуло, чого ми передше ніколи не бачили в ньому, так наче б у цьому козакові ще друга якась людина сиділа, але лиха і строга, а щойно тепер із печері виглянула на нас. Але це було лише хвилиночку, бо зараз потім знову був веселий.

Мали ми багато потіхи з того козака, і я і мати і сусіди, а я, то вже певно найбільше. Навчив він мене грати на своїй кобзі, навчив із лука стріляти, а був такий зручний у цьому стрілянні і таку мав дивну певність в оці, що було птаху на лету стрілою прошиє; показав, як маю собі стругати вершки на стріли, як на них набивати гострі кінці, як робити сильця і сітки на птаство й звірину, як виплітати ятірки на риби, як у чистім полі або в лісі визнаватися, де сонічко встає, а де ховається, і де на небі південь, а де північ, а то навіть у ночі зі зір; як прикладати вухо до землі й наслухувати і пізнати чи хто їде здалека, і чи то вози, чи кінні люди, та чи їх мало чи більше — так навчив мене різних цікавих речей, яких у нас на селі ніхто або зовсім не знав або недобре знав. Із конем своїм худим і на око дуже марним, то був наче з приятелем або рідним братом, говорив до нього наче до людини та казав, що кінь його розуміє, а він коня.

Дозволяв мені також сідати на свого коня, а коли тамті два коні вів на прохід, дозволяв мені їхати на своїм, а сам їхав на гусарськім.

Одного ранку виїхали ми так із кіньми і взялися дорогою до Самбора. Зробили може якої чверть милі, як надибали віз невеличкий, але добре навантажений, так наче б якийсь крам віз, із двома сильними кіньми в мадярському запрязі й візником, зодягненим не по нашому, бо в нас таких свит і таких шапок високих, гострокінчастих, а дуже подібних до тих, яку козак Семен мав на голові, ніде довкола не носили. Як його Семен побачив, то майже підскочив на коні і зараз до нього:

— Слава Богу! А ви від Таращі?

— А від Таращі. Від Лебединої Греблі.

— А відкіля їдете?

— Аж із семигородської країни.

— А куди Бог провадить?

— До Львова, а відтам, помагай Біг, додому, в Україну.

— А віз і коні ваші?

— Коби то мої! Я бідний чумак. Не мої, жидівські.

— А що то за жид?

— Хотинський, турецький жид, Рудий Хаскель.

— Рудий Хаскель! — крикнув Семен і так кинув собою на коні, наче б хто його стрілою прошив. — А де він?

— Лишився позаду — каже візник — їде конем, на сивому коні, от і копита чути.

Дивлюся я в той бік і бачу: їде на сивому коні хлоп дужий, у чорному жупані, перепоясаний широким ремінем із сірої шкіри, лице темне, наче в цигана, з великою рудою бородою і малими бистрими очима, що світяться наче в кота.

Як лише його козак Семен побачив, почервонів увесь наче польний мак, жили набігли йому кров'ю на чолі, а очі запалали таким гнівом, що аж мені самому стався страшний.

— Бог мені дав його! Бог дав мені його! — каже голосно і валить конем просто на жида.

Жид глядів більше на наших коней аніж на нас, щойно як Семен так крикнув і так близько до нього під'їхав, що коліном торкнувся майже його коліна, підвів очі на козака:

— Рудий Хаскель! Рудий Хаскель! — крикнув Семен. — Собачий сину! Знаєш ти мене? Знаєш Тимченка?

Жид затрусився, поблід і в наглім жаху подав назад коня, але в цю ж саму мить козак хап його за горло і так сильно стиснув, що малі очі жида кров'ю набігли й вилізли наверх наче галки. Жид аж захропів, але в цю ж мить, як мав плетений канчук у руці, так ним із усієї сили вдарив коня, що на ньому сидів Семен. Свиснула жидівська нагайка в повітрі наче гадина, і наче гадина звинулася на коні. Кінь запищав з болю й страху і наче бішений кинувся великим скоком набік. Семен упав на землю. Жид затяв нагайкою свого коня й пустився тікати. Наче вихор розмітав за собою кур'яву і ось же пропав з очей мов у темній хмарі.

Семен зірвався на ноги, струтив мене зі свого козацького коня ніби клюску на землю, зіп'явся на кульбаку, не сказав до мене ні слова та стрілою пустився за жидом.

Стільки я його бачив і чув, що свист пущений із луку… Піднявся вгору високо другий туман куряви та закрив Семена й коня. Лишився я сам посеред дороги а гусарські коні тимчасом пігнали на поля. Я не знав, що робити, чи ловити коні чи чекати на Семена — стояв я здурнілий від страху й цікавости, з очима вліпленими у хмари куряви, що неслися щораз далі, щораз далі, аж опали під горами.

Минув день, а Семен не вертався. Коней, зловлених у полі, щойно під вечір привели в село. Та вже їх не поставили в нашій стайні, лише у дворі в підстарости. Прийшов гайдук Ґерґей у нашу хату тай казав мені зі собою йти до двору. Йшов я з великими страхом, наче б я був співвинуватий у цьому, що сталося з цим жидом і Семеном. Питали мене строго, а навіть нагаями погрожували, щоб я все сказав, що тільки знаю, нічого не затаїв. І я все сказав, хоч того не багато було і ніхто з цього не міг бути мудрий. Того дня не спав я цілісеньку ніч. Мати також. Усе нам здавалося, що козак вернеться, а як лише що ворухнулося, на подвір'ї вітер чимсь потрутив, собака десь у селі забрехала, я вибігав із хати, чи то не Семен вертається.

— Нехай би вже і не вернувся, коб ми вже ніколи його не побачили — каже мені мати на другий день рано — коб лише не зловили його. Бо хто зна, як то було і що сталося? Може що страшне, може який розбій, убивство того рудого жида…

Поцілила мати в саму правду, бо під вечір вуйко дяк, що Семена у нас пізнав і дуже полюбив, прибіг до нас задиханий і каже:

— Їхали нині солярі з Дрогобича; говорили, що там недалеко Борониці найшли люди на полі якогось турецького жида, шаблею страшно порубаного, що вже знаку життя не давав. Зложили його у жида-квотника, що живе недалеко, а цирульник, що його прикликали, ще в ньому життя домацався, але каже, що смерть йому певна від розлупаного черепа.

— Від Семенової шаблі! — скрикнув я майже з радістю, бо хоч я з тої цілої пригоди нічого не розумів, то таки насліпо держав із козаком проти жида.