— О Ісусе солоденький! Це пан Ляшкевич! Рятуйте, рятуйте, Пресвятая Діво! Татари схоплять його!

Я на це хапаю лук мій із рамени, беру стрілу, міряю оком, чи мені татарин під сам стріл наближаться, тай кажу:

— Тепер будьте тихо тай ані рушся котрий! А як я крикну, тоді і ви кричіть з усієї сили, на все горло: У! У! Урра! 'у! І такий робіть ґвавт і гук, начеб нас тут разом була велика сила!

Маю вже лук нап'ятий тай дивлюся. Цей пан Ляшкевич, як його Красовський назвав, ледве ще кільканадцять кроків пробіг, а татари вже на ньому. Бачу, як один із них лика, себто вужівку від кульбаки відмотує тай уже з коня має зсідати, певно, в'язати цього нещасного. Вимірив я добре, з усієї сили натягнув лук, пускаю… Фурнупа стріла аж засвистіло повітря, а я крикнув: Гейже-гу!

— Гей-гу! у, у! — крикнули тепер усі, а такий страшний крик зчинили, що аж ліс загримів за нами, що дивно, як їм горла від такого ґвавту не пороздиралися.

Дивлюся я за моєю стрілою тай аж серце радісно забилося! Поцілив я добре татарина; як мірив у лоб, так теж і не хибив, лише що стріла не застрягла в самій голові, але прошила йому лице під оком. Схопився татарин обіруч наче приголомшений, а товариш його підвівся на коні і дивиться, відкіля цей крик і стрілянина. Не дав я йому довго глядіти, вистрілив знову, а стріла прошила видно саму руку, бо лише стріпав лабою і приляг до шиї коня, щоб виминути нової стріли. Я тепер хапаю за третьою, але татари обидва вже поскакали і втікають у поле, що лише мигають між збіжжям і ні один навіть не оглянеться поза себе.

Ляшкевич тимчасом підвівся, оглянувся, руки звів до неба і клякнув. Видно, що за чудо мав собі це врятування. Як нарешті встав, став спинатися вгору до ліса. Коліна вгиналися під ним від перебутого жаху і змучення і все лише піт собі з лисини втирав. Красовський і я збігли до нього, взяли його між себе та завели аж на полянку у лісі.

Нічого бідака не говорив, тільки постогнував, а сопів наче ковальський міх. Коли ж сів на землю, блудними від страху очима глядів на нас, наче б хотів полапатися, де він і що з ним. Прискочив до нього Красовський і став його цілувати в обі руки, як любого батька.

— Пане Ляшкевич — каже Красовський, щоб ви знали, кому за здоров'я й життя маєте дякувати, після Ісуса Христа і Пресвятої Діви, то оцьому хлопцеві! — А я насміхався з його лука!

Сказав це Красовський, підбіг до мене і в обі щоки поцілував мене, а мені солодко на душі зробилося, що хоч я наче собака без господаря на світі, такий нещасний і опущений, то таки зазнаю людяности.

— А пан Чесак де? — питає золотник і розглядається довкола.

— Я бачив лише, як у ліс запався — кажу. — Ходім шукати його.

Ввійшли ми в ліс і стали кликати його та шукати і між хащі заглядати. І довго було того шукання, аж нарешті наш кравець виліз із-під густої ліщини тай видивився на нас округлими з жаху очима. Надбіг і Красовський тай каже:

— Пане Чесак, велика перемога! Ми прогнали татарів, вирвали їм із рук пана Ляшкевича, а вже майже був у ликах!

На цю вістку Чесак відразу перемінився у грізного лицаря; став очима завертати тай шаблю добуває.

— А чому ж ви мене не кликали, хррр! — каже. — Покажіть мені їх зараз, хррр!

— А як було вac кликати, коли ви втекли сховатися в ліщину — каже Красовський.

— Я не втікав, ані не ховався. Здрімалося мені трохи, а шкода, бо були б не втекли!

— Певно, що були б не втікати перед вами, каже Красовський. — Але даймо цьому спокій! Ходіть же за нами тай отворіть це ваше торбище, що з вами було на хотинській битві, бо хочемо їсти!

Кравець дуже радо зняв торбище, а була в ньому ціла комора: горілка і хліб і сир і яйця варені. Тож їли всі і мені дали, а була вже пора, бо з голоду я ледве на ногах держався.

— Бачиш, Івасю — каже до мене на боці Красовський, а вже знав, як називаюся — той Чесак, то дуже добра душа, людяний і чесний, лише йому в однім щось у голові попсувалося, а то щойно від двох літ. Коли гетьман Конашевич Сагайдачний під Хотин із військом ішов, треба йому було також кравців до табору, а той Чесак із кількома львівськими кравцями прилучився також. Там під Хотином бував у великих небезпеках і щось йому в голові перевернулося. Заяче в нього серце і перед нужденною мишкою втікав би, але все здається йому, що на війнах бував і турків убивав. І так уже напевно вмре з тим, бо ніхто вже йому цього не вияснить.

Тимчасом запала ніч і ночувати треба було в лісі, бо там було найбезпечніше. Пан Ілля вже давно заснув, лише постогнував від часу до часу, бо певно татари снилися йому, а Чесак лише кивався сидячи і нам також дуже збиралося на спання. Але як то кажуть: стереженого Бог стереже, то й ми пішли за тою мудрою радою, позначили між собою нічні варти і все один із нас п'ятьох молодих мав бути на варті одну годину.

Зачув це Чесак, як ми умовлялися в тій справі тай ні відвести його від того, щоб і він не належав до варти. Витягнув шаблю, став великими кроками сюди й туди походжати по поляні, але нам спати не дав, усе мав щось спитатися, бо дуже боявся. Вкінці змінив його золотник і ми мали вже спокій.

Ледве небо зарожевіло від ранішньої зірниці, я вже пробудився, а всі ще спали. Змовив я молитву набожно і з вдячним серцем до Божого Провидіння, що мене покинутого хлопця пригода не кинула ні між лихих людей, яких усюди увихалося багато в тих неспокійних часах, ані не видало в татарські руки. Тоді вийшов із лісу, щоб розглянутися, чи на світі безпечно.

Нікого не було видати, як далеко оком глянеш. По далекій доріжці, що білілася між зеленими полями, ніхто не їхав ані не йшов, але і татарів не було сліду. Видно ті останки їх учорашні вже помчали з околиці. Вернувся я на лісну поляну, виняв із кишені молитовник і став молитися.

Перший пробудився Красовський, а як побачив мене з книжечкою в руці, каже здивований:

— А ти вмієш читати! Ну, дивіться, я знаю таких, що в оксамитах ходять і блаватасах, а читати не вміють, а цей сільський хлопчина читає! А що ти ще вмієш?

— Нічого — кажу на це. — Я селянський син, а до того сирота, про науку мені не думати. Хліба й крівлі над головою не маю.

— Я такий, як і ти — каже Красовський — ні крівлі над головою ні хліба власного не маю, а таки вчуся. Пан Ляшкевич і інші добрі люди у Львові помогають мені.

— Добрі там люди у вас мусять бути — кажу. — Між такими людьми, то й сонічко тепліше.

— Всюди є добрі люди — каже Красовський. — Усюди сонічко тепле. Або де ні?

— Видно, я ласки Божої негідний, а за людською ласкою такий убогий хлопчина як я недалеко зайде.

— А я її також негідний, а таки в далеку дорогу вибираюся, а не трачу надії, що зайду там, де йду.

— А куди ти йдеш? — питаюсь.

— У Київ. Як скінчу школи у Львові, то піду до Могилянської Академії в Києві і там далі буду вчитися.

Мені дуже сумно стало і дуже тяжко на душі, що ось інші, такі вбогі як і я і такі молоді як і я, а вже знають, куди йдуть і де зайдуть і яке завтра їх жде за Божею волею, а я не знаю, де мені ногою ступити, де голову приклонити, чого шукати і чого ждати. Я наче той листок несений вітром, непевний, куди доля несе мене і де кине мене та як згину. Не міг я здержати жалю тай став плакати, закриваючи лице руками.

— Чого плачеш, Івасю — каже до мене Красовський і видно, спочуває мені від щирого серця… Послухай, навчу тебе гарної пісоньки на забуття смутку, такої успішної, що йно хіба молитва від неї успішніша. Послухай: