— Отворіть, будь ласка! Це ми, я і пан Хаскель — обізвався голос за дверима.

Я пізнав голос Ґерґея.

— Аж тепер я пропав — подумав я собі — у два вогні попався. Та склалося інакше. Фукс ухопив мене за руку й повів до маленьких дверцят, отворив їх і друлив мене туди. Я злетів наче на якісь вузенькі східці, а кругом мене темрява.

Зараз підліз я вгору назад під двері, слухати, що говоритимуть. І чую: — А то лихо, що хлопця ще не маєте — каже Фукс.

— Його зловлять, а ви ходіть на ратуш, як свідок, що ви бачили, як цей хлопець у лісі копав і вдарив мотикою пана Ґерґея.

А Фукс: — Це все дарма, коли не маєте хлопця. Його не найдуть, бо втік.

— Утік? Куди? — скричали обидва.

— У Львові є чотири виходи, дві брамі, дві фірті — певно одною з них утік.

— Е, вам жарти в голові, а нам під ногами горить — кажуть обидва.

— А мені не горить, — каже Фукс спокійно, — бо я так, гейби мав його в кишені. Та за дурно не виявлю його вам.

Тут стали торгуватися за мене. Довго торгувалися. Жид давав сто, двісті, триста й п'ятсот дукатів, та Фукс не хотів відступити від тисячі.

Жид не мав при собі стільки грошей. То й рішили, що поїдуть до Винник, де жид мав свояка, який виручить йому потрібну суму. Фукс виняв ключ із дверцят і за хвилю вийшли всі три.

Я аж лекше відітхнув, як вони відійшли, хоч і свідомий був у якій я небезпеці. Сливе безвихідній. На всі боки забезпечився драбуга: чи сяк чи так, йому все зиськ. Або мене страхом візьме й видам йому цю прокляту викопану скриночку й діямант буде його, а як ні, то віддасть мене жидюзі й дістане обіцяних тисячу дукатів. Та хоч би я й видав йому діямант, то живий не вийду з його рук; не схоче він мати свідка й жде мене те саме, що цього венецького доктора Курція, про якого оповідав мені Довгань, що Фукс його спрятав, а маєток загарбав і так вкінці злочин заховав, що досі ніяк не могли попасти на сліди. І стало мені ясно, що мушу відсіля втікати й то заразісінько, заки вони вернуться з Винник. Став я розглядатися довкола, бо очі вже привикли до темряви. Була це невеличка кімнатка. Згори падало слабесеньке світло невеличкими щілинками з-надвору. Очевидно є там вікно, але закрите віконницею. Та вікно так високо, що годі досягнути його рукою. Став я шукати чогось, що по ньому міг би видістатися нагору. Найшов якусь дерев'яну скриню й підсунув її так, щоб з неї можна досягти вікна. Виліз на скриню, станув на пальцях і шарпнув дошку, що була прибита замість віконниці. А скриня піді мною трісь-трісь, а я гу-гуп, як довгий, на землю.

Зірвався я зараз на рівні ноги. А в кімнатці вже ясно, бо та дошка вже не заслонювала вікна. Приступаю до паки, а на ній віко заломалося й тому я впав. У паці різні, різнісінькі папері й книги якісь. Сів я на паці й думаю, що мені діяти. А все дивлюся в це кругле віконце, що одно-одиноке могло бути виходом для мене з цеї тюрми. Та чи продістануся я крізь нього? Воно дуже маленьке. При тім став я розглядати папері. Не розумів я їх, бо всі були писані по латині. Було там ще кілька плящинок і довгий кинджал.

Впав мені в очі насамперед кинджал, бо міг мені бути дуже пожиточний у потребі. Взяв я його в руку і виняв із шкіряної піхви; трохи була його ржа над'їла, але ще був гострий і як зброя міг добре служити. Згорнув я потім папері тай хочу їх назад укинути до скрині разом із тими плящинками, коли на однім із них падає мені в очі виписане більшими буквами назвище: Андрій Курцій. Я кинувся на ці папері та дякував у думці Красовському, що навчив мене читати, бо переділе я ледве з друкованого вмів читати, а писаного ні в зуб. Було тих паперів кільканадцять штук. Я хоч не міг усього не лише розуміти, але навіть і відчитати, то ясне було, що все це торкається того венецького доктора Курція, що то задержався був у Фукса у Львові та так загадочно згинув без сліду і без вісти. Мене зморозило, я здеревів. Здавалося мені, що з тих паперів тече кров і що як добре зачну заглядати по кутах між те хламіття, найду там трупа. Дзвонило мені в ухах, і вже з тих паперів стало мені зовсім певне, що Фукс убив доктора Курція та що так же, мене вб'є. Тепер було мені ясно, що маю лише двоє перед собою: втекти або вмерти, а третього нічого нема.

Забрав я всі папері по докторові Курцію, зробив із них один звиток і сховав добре в кишені. Я знав тепер, що коли вийду звідси живий, буде то страшна збруя проти Фукса, далеко страшніша, ніж той кинджал, який я мав у поготівлі, та що тоді Фукс ще краще буде в моїх руках, ніж я сьогодні в його.

Але як утекти? Сказано, одинока дорога була крізь віконце, але щоб туди видістатися, треба було дістатися до вікна, протиснутися через нього лежачи на животі, ногами до подвір'я, головою до комірки, бо воно було занадто тісне, щоб інакше це зробити. А щоб тим одиноким способом видістатися крізь вікно, треба було знов уставити собі ніби руштування, таке високе, щоб зрівнялося з віконницею. То було найважніше і до того я зараз забрався.

Треба було насамперед присунути цю велику й високу скриню до самої стіни під вікно. То була нелегка робота, бо скриня була дуже тяжка, а долівка із цегли дуже нерівна, то й посувати по ній тягар було дуже тяжко. Не гаючись, узявсь я до цього. Припруся до скрині з усієї сили, що аж ребра тріщать мені, то ледве на цаль рушу її. Піт уже ллється мені з чола, руки вже опадають з умучення, хребет страшно болить, а прокляте скринище ледве на пів ліктя посунулося, як слимак по піску. Але ж тут про життя йде або про смерть, тож що впаду на силах, то знов змагаюся, останнього віддиху добуваю, а не перестаю. Що хвилинки мушу переривати це прокляте посування, бо хоч скриня страшенно тяжка, то прецінь не мусить бути повна, бо як лише посуну по цеглі, то зараз задуднить і задзвонить, наче б у ній товклися самі ланцюги.

Багато часу витратив я на посування того скринища і вже добре було ополудні, коли нарешті присунув її під саме вікно. Тепер узяв я той стіл на двох ногах, але що ж я вдію з ним, коли на скрині не буде стояти? Оглядаюся за чимсь, з чого б можна дочепити йому дві ноги. Ніде нема ні шматка дерева ні патика. Вже не знаю, що зроблю, коли впадають мені в очі старі запорошені книги на долівці. Укладаю їх під стіл замість бракуючих ніг і бачу на велику втіху, що тепер стіл сильно стоїть, а від нього до фрамуги вікна лише малощо не дістає.

Треба було тепер поглянути, що є за вікном. Вилажу на це моє руштування, обережно, щоб книжки не висунулися і щоб усе не завалилося піді мною. Бачу тепер, що віконце має два крила, а в них самі малі шибки, запускані на олово. Відчиняю і бачу, що одно крило на завісах і дасться легко виняти, але друге нерухоме, прикріплене в самім мурі. Треба його силою вилупити. Пробую руками, не йде. Злажу наділ і малощо не перевертаю собою всього, але якось пішло. Беру зі землі той кинджал по докторові, а як вийшов я знов нагору, беруся ним лупати рями від вікна. Щастя, що, хоч і тверді були, але від часу і непогоди вже надпорохнявіли. Інакше, хто-зна, чи на час зробив би я був цю роботу, бо кинджал уже до неї не надавався, лише дзьобай та дзьобай, а успіху не видати-

Вкінці виняв я ціле вікно і всуваюся в отвір, а бачу на мою втіху, що доволі великий, щоб пересунутися плечима. Розглядаюся раз, лежучи у вікні на мурі, що був широкий, вихиляю голову, що там надолі? Бачу дуже тісне подвір'я, довкола замкнене високими мурами, а всі мури сліпі, нема в них ніодного вікна. Один із тих мурів, лівий, то був очевидно від Зарваниці, другий, що напроти мене, від Шкотської улиці, третій по правій, від камениці радчині Кореньовської. Дивлюся на саму долину, під себе, і бачу тут, на мою втіху, двері. Вони не можуть провадити деінде, лиш у сіни тої камениці, в якій я замкнений. Коли мені пощастить опуститися на землю, то матиму куди вийти на Ринок, а я вже боявся, що з того зовсім замурованого подвір'я нема виходу, і що я знову найдуся в клітці.