Чесак нахилився до Оленки і тільки повіки моргали йому і вуси тряслися, а потім упало йому з очей кілька сльозин, великих наче горох, просто на волосся Оленки.

— Красовський добрий хлопець і я його дуже люблю, — каже до Оленки. — Він лише зі збитків таке говорить, от по старому, як то звичай у спудеїв.

Я тимчасом стояв і не знав, чи маю ще лишитися, чи йти, коли Оленка обертається до мене і питає: — А ти за чим тут прийшов?

— Мене прислав тут пан Ярослав Шпитко, у якого я служу, щоб пан Чесак зробив мені такий одяг, як іншим його челядникам.

— А ти з-під Самбора? — питається Оленка.

— З-під Самбора, — кажу. — А як панна Оленка пізнала?

— Бо маєш такий одяг, як під Самбором по селах носять.

Я трохи застидався, бо то був одяг уже старий і подертий. Я мав уже інший, ліпший одяг, а цей старий брав лише до роботи.

— Коли ти з-під Самбора, — каже Оленка, — то може ти чував про купця Зазуляка?

Того купця моя мама добре знала і, як це я свого часу згадував, просила його, щоб листи писав до львівських вірмен, чи не чули чого про мого батька. Так теж кажу Оленочці, а вона на те: — То мій вуйко: рідний брат моєї небіжки мами.

— Щоб ти знала, Оленочко, — відізвався тепер Чесак, наче б його хто відразу відмінив — що то той самий хлопець, про якого я тобі говорив, що пана Ляшкевича оборонив перед татарами! А як він з лука стріляє!.. хррр!.. Коли ми на тих татарів наперли, а було їх кількадесять коней… хррр… коли ми пустилися за ними в погоню… хррр…

— Як не чкурнемо зі страху в корчі!.. — відзивається нараз хтось у дверях, посміхається з Чесака, наслідує його голос і хропіння.

То був той італійський мулярчук, що то тоді також був із нами в лісі. Називався Мікеліно Палермі, як мені пізніше сказали у Львові. Ввійшов до кімнати якось так незамітно, що ми навіть не чули його. Станув собі проти Чесака зухвало та викривляється. Оленка зблідла, прискочила до мулярчука, відіпхнула його і крикнула:

— Негідний ледащо! Геть зараз із хати! Мулярчук, замість уступити дівчині, відіпхнув Оленку сердито, що аж заточилася і малощо не впала. Схопив мене на це такий гнів страшний, що я вже не міг здержати себе. Скочив я до цього хлопця, схопив його за горло, що аж закашлявся, і так із усієї сили припер його до дверей, що з тріскотом відчинилися, а Палермі вилетів і впав на вулицю.

Так то я заробив собі на одного ворога, бо відтепер мав я його у Палермі. Але і здобув я собі теж прихильність добрих людей, бо до таких Чесак належав душею і тілом, а між мною й Оленкою вже відтепер була велика приязнь. Написав я листа до мами, а Оленка вислала його до свого вуйка Зазуляка в Самборі. Я був так певен, що дійде. В листі писав я мамі, як Бог ласкаво допоміг мені, що я найшов добрих і чесних людей, що вже сам на власний хліб учуся працювати та що мені все щось говорить до серця, що батько ще живий, що до нас вернеться та що тут у Львові інший світ і нема тут таких посіпаків, як підстароста і гайдук. Усі, з ким я тут пристаю, чемні й ласкаві для мене. Навіть Довгань, усе хмарний і воркітливий, наче б усякому божому сотворінню був неприхильний, часом на мене веселіше глянув і нераз тягар за мене радо підніс, не давав мені самому змучитися.

Але ця пригода не довго тривала. Насувалася вже тяжка хмара над моєю головою, хоч я її ще не бачив і не прочував.

Одного дня під вечір робили ми порядки в торгівлі, заки замкнути її. Я помагав при обмітанні шаф і слоїв із порохів. Робили це в нас усе раз на тиждень, у суботу, дуже пильно і того дня все замикали крамницю вчасніше. Пильнував тої роботи завжди Ляшкевич.

Коли я так стояв на драбині і глянув крізь відчинене вікно на Ринок, бачу йде попри нашу крамницю якийсь високий, рудий чоловік. Приглядаюся ліпше, і бачу, що це той самий німець, який був із підстаростою на лісовій поляні тоді, як Ґерґей приловив мене при копанні. Німець так гостро і так пильно глянув був тоді на мене, наче хотів мене собі добре на все запам'ятати.

Я відвернувся скоро від вікна, щоб мене не побачив. Серце забилося мені з жаху, а було чого лякатися, бо ж той німець був свідком, як гайдук Ґерґей упав від моєї руки, залитий кров'ю. Мало хибувало, був би я впав із драбинки, так дуже налякався того німця. Я вдав, буцім то я дуже занятий роботою і цілу голову сховав за великий слій, який я підніс одною рукою, другою ніби витираю порохи. А рука бігала мені сюди й туди, аж дивно було, що я нічого не збив. Але добре так сталося, бо той німець під саме вікно підступив і поздоровив Ляшкевича. Ляшкевич подякував, але в розмову не вдавався і німець пішов далі. Підіждав я хвилиночку, аж добре відійде, злажу з драбинки і питаюся: — Пане Ляшкевич, що то за чоловік поздоровив вас?

— То Фукс, каже коротко Ляшкевич — фактор радного Гайдера.

Не знаю вже, як я скінчив цю роботу, бо напомацки рухався з отвореними очима, а таки сліпий, і так мені було, як коли б то тільки моя тінь була у крамниці, а я сам десь далеко на іншому світі.

Побіг я до мого ванькирика, хоч іти спати було ще за рано. Та я хотів бути сам один, щоб не показувати по собі, що я неспокійний і дуже боюся. Цілу ніч намучився я, щойно над ранком заснув.

Коли пробудився другого дня, а була це неділя, ніщо вже мені з того не було в голові, що мені вчора не давало заснути. А одна дурничка, що Чесак зробив мені новий міщанський одяг і що сьогодні вберу його вперше, так мене врадувала, що життя здавалося мені приємне, а світ гарний, як ніколи. Коли я вже зодягнувся, таким чепуруном здався сам собі та таким інакшим від учорашнього, що подумав собі: Нема вже вбогого Івася, я тепер пан! І зараз вибрався на місто.

Насамперед хотів я піти до церкви. Вийшов на браму, коли бачу й очам своїм не вірю: кільканадцять кроків від мене йде гайдук Ґерґей, а з ним цей турецький жид Хаскель. А обидвох веде золотник Льоренц, той самий, що я його пізнав у цій пригоді з татарами!

Скочив я назад і сховався в браму, щоб мене гайдук Ґерґей не пізнав. І вже не знаю, чого я більше зазнав у цю хвилю: жаху чи радощів? Я ж досі вірив, що вбив Ґерґея. І вічно був мені перед очима труп у крові на поляні, а тут бачу його: йде живий і здоровий та ще більш опасистий на лиці і ще більш череватий.

Упав мені великий тягар із душі й сумління, що я не вбивник, за якого мав себе. Про рудого жида я вже в Кульчицях знав, що його козак на смерть не вбив, лише поранив тяжко. Але говорили також, що вже не поможе йому ніякий лікар і що мусітиме вмирати. То і тому я був радий, що Семен таксамо як я, не душогуб.

Та за цією першою радістю прийшли зараз прикрі думки. Пощо Ґерґей приїхав до Львова та чому з ним Хаскель? Не про що іншого певно їм ідеться, а про Семена. Коли ж їм ідеться про Семена, то і про мене справа. Бо про Семена ніхто не знає, де пропав, а про мене було легко довідатися, бо я за посередництвом Оленки писав до матері. А мати із самої втіхи певно іншим розказувала, що я у Львові на добрій службі в добрих людей.

Думаю так, укритий у брамі, тай дивлюся за ними, куди йдуть. І з дива мені не може зійти, що то за спілку має з ними золотник Льоренц і куди їх веде? Перейшли ринок від південної до західньої перії. Льоренц підпровадив їх під одну каменицю, вказав їм браму і вернувся, а вони обидва ввійшли до сіней. Я знав, що то була камениця радного Уберовича. Його тоді саме вибрали міським війтом і він з лавниками суди судив. Нераз мене Ляшкевич або сам пан Шпитко посилав до нього. Льоренц вернувся, йшов як до костела Домініканів. А я, коли побачив, що тамті лишилися у війтовій камениці, біжу що сили за ним, а як добіг до нього, вітаю чемно тай кажу:

— Пане Льоренц, що ви цього турецького жида тай цього другого черевайка вели кудись ринком?

— Пан Седмирадський післав мене з ними, щоб я показав їм, де живе пан Уберович. Вони мають до нього важне діло, як до війта, — каже Льоренц.