— Щоб це зробити, — кажу далі — в цього козака є лиш один спосіб. Цей спосіб він доручив мені, бо сам мусів утікати. Я цей спосіб знову комусь мушу доручити, бо сам їду в поганські країни і не можу цього забрати зі собою. Тому я вам виявлю це, бо маю вас за чесну і вірну душу, Довгане. Але я мусів цьому козакові присягнути, мусите і ви мені. Присягнете?

— Присягну — сказав Довгань і підніс руку вгору.

— Присягніть, що ніхто не буде цього знати і бачити, лише той, хто до вас прийде зі знаком — кажу тай добуваю цей медалик із Пресвятою Дівою, що я його дістав від Оденки. Показав його Довганеві тай кажу:

— На цю Пресвяту Матір Божу — і на спасіння душі вашої, так мені присягайте, як я цьому козакові присягав, а як присягу зломите, будете під великою клятьбою і будете від святої Трійці відлучені та на місце Юди покликані!

Довгань присяг, а я йому таксамо, як колись козак Семен мені, приказую, щоб нікому цього не віддав, лиш або мені самому, або такому, що прийде до нього, вдарить його по лівому рамени й скаже: «Пророк Магомет!»

Навчив я його так усього, як мене Семен навчив. Коли я вже був певен, що Довгань добре зрозумів, витягаю цей мішечок і даю йому його в руки. Здивувався дуже, що то таке мале і незначне, Глядить на мене і питається: — І то вже ввесь той «спосіб»?

— Увесь, Довгане, а я сам не знаю, що там є, тай вам не ялося знати і під присягою не вільно. Ховайте це якнайбезпечніше, якнайтайніше, яклише можете, а, будьте певні, коли б хто знав, що маєте це, на життя ваше напосядуться. Тай і те пам'ятайте, що коли б ви мене і цих козаків зрадили, смерть певна жде вас, а по смерти вічна кара!

— Не буде цього в мене — каже Довгань та як схопив цей мішечок із залізною коробочкою, так і цілий зник йому в пригорщі, наче б то був горіх.

— А як я від'їду, — кажу далі — підете до Оленки Чесаківної тай перекажете їй від мене, щоб написала мамі, що коли б якийсь чужий чоловік, а передовсім козак, питався за мною, тоді має йому сказати, щоб ішов до вас і що ви свідомі. Нехай лише мама вкаже, де вас шукати, що в пана Шпитка у Львові тай нехай скаже слова: «Довгань свідомий».

— Довгань свідомий! — повторив він. А мені здавалося, що був задоволений і за честь мав собі, що стався повірником важної таємничої речі.

— А як ви це сховаєте? — питаюся ще.

— Що? Той «спосіб»? — каже Довгань і поглядає на мішечок у пригорщі. — Цей «спосіб» такий малесенький, а я не вмів би сховати його? Чорт не найде його!

Мені полегшало, коли вже не мав того мішечка з коробочкою. Хвилину думав я, чи не легкодушно почав собі, що так повірив Довганеві. Та я пізнав добре цю чесну людину за цих кілька місяців і міг би сміло присягнути, що в його серці не сидить зрада та що насліпо буде вірний, як пес. У нього буде безпечніше, як коли б я закопав глибоко в землі.

Тимчасом на ратуші вибила північ. Довгань пішов, а за хвилиночку вернувся. Дав мені мішечок із грішми, доволі тяжкий і лист до о. Володимира в Адріянополі. Потім добув із-за пазухи пістолю, мішечок пороху й куль та каже:

— Тут маєш мішечок із грішми і лист від пана Ляшкевича, а пістолю візьми від мене. Придасться, бо між поганців їдеш. А тепер ходи!

Узяв мій клуночок, що вже був готовий і повів мене на Вірменську вулицю. Станули ми перед одним домом із дуже широкою брамою. Довгань застукав. Відчинили нам і ми ввійшли на велике подвір'я. Там стояли великі багаті вози з високими полотняними будами, такі самі, як був віз мого батька. Біля возів був якийсь чоловік. Довгань сказав йому щось, а він казав мені влізти до возу під буду і там сидіти та не виставляти голови, доки не виїдемо за місто. Попращався я щиро, зі сльозами в очах, із Довганем, добрим моїм приятелем і оборонцем.

— Помагай вам Бог, Довгане, помагай вам Бог, добрий чоловіче!

— Нехай тебе Господь провадить, а вертайся здоров! — сказав Довгань і зник у нічній пітьмі.

Ледве світало на небі, як рушили вози. Галицькі ворота були ще зачинені. Їх щойно нам відчинили. Аж коли ми минули нову бернардинську церкву й виїхали на глинянський гостинець, виліз я з-під буди та сів собі біля погонича. Всіх тих, що від'їздили, відпроваджували чималий шмат дороги їх свояки та знакомі. Тільки мене ніхто не відпроваджував. Така сирітська моя доля. Коли ж я тепер із буди виглянув на світ Божий, він виглядав мені веселий як ніколи, бо ж я виїздив на волю. Було то якось у половині серпня. Сонічко виходило на погідне небо, світ виглядав наче ввесь золотий і рожевий. А було весело, аж на душі робилося тепло і ясно.

У Кривчицях задержалися вози перед коршмою, що була при самій дорозі. Свояки і приятелі Гарбаря та тих, що їхали з ним у Туреччину, тут розпращалися. Вкінці, за яких добрих дві годині, розлучилися, киваючи руками й махаючи шапками. Вози рушили далі.

Три вози їхали далі зі Львова, тільки цей один, що я в ньому сидів, був дуже навантажений. У двох інших був легкий, дорогоцінний крам. Ними їхали самі вірмени, між ними купці Вартанович і Шимонович. Вони їхали за килимами й шовками. Захнович їхав за що найгарнішими кіньми, бо торгував ними. Мав при собі Захнович якогось Боднарчука. Знався цей Боднарчук дуже добре на конях, умів коло них ходити, як ніхто інший. Був це невеличкий, уже старий чоловік, із величезними сивими вусищами.

Мій віз навантажений був щітками, які виробляли у Львові, а продавали на Волощині, львівськими, горлицькими й фалендишівськими сукнами, коленським полотном, норимберзькими ножами й попелицями. На возі самого Гарбаря були скрині зі соболями, з бурштином і з львівськими й авґсбурзькими сріблами. Все це везли на «штих» у Туреччину, себто мали міняти за тамошній товар, як килими, золотоглави, дорогоцінні камені, коралі, коріння й інші заморські речі.

Спершу їхали лише три вози. Та по дорозі всюди мали прилучитися до нас іще купецькі вози: в Золочеві, Теребовлі, а головно в Кам'янці Подільському. В цьому значному місті є чимало вірмен, що ведуть велику торгівлю, стільки їх там, що у Львові, а може й більше. Над цими всіми, що їхали з нами або мали їхати, а також і над цілою валкою старшим, або як то кажуть, караван-башею — був Гарбар. Усі мали його слухати, головно, коли вже валка виїде з границь краю.

Гарбар більше свого життя прожив на валках, ніж дома у Львові. Все йно їздив там і назад із Царгороду до Львова, і зі Львова до Царгороду, а часом і в перські краї виправлявся. Знав усі шляхи, міста, турецькі звичаї й обичаї, говорив сімома різними мовами, а саме по українськи, по польськи, по німецьки, по італійськи, по вірменськи, по турецьки і по молдаванськи. Тож усе вибирали його караван-башею, а він у цьому виявляв такий розум і вправність, що все без пригоди перепроваджував крам і людей. Крім того їздив Гарбар у Туреччину все за еміром, себто за спеціальним турецьким дозволом. І цим разом мав такий емір. Так отже всі надіялися, що матимуть із ним безпечну дорогу.

Щойно на першому попасі в Глинянах відізвався до мене Гарбар. Бо досі не звертав на мене уваги, так наче б мене зовсім не було.

Гарбар почав із того, що маю бути вдячний Ляшкевичеві, бо він лише для нього зробив це, що мене, незнаного, взяв собі за хлопця до цієї турецької мандрівки. Щоб я не зробив Ляшкевичеві сорому, а собі ще більшого й великої шкоди, але чесно й слухняно справувався, бо — каже — і зі шкірою буде зле і на загибіль де покину тебе між розбишаками. Я мав служити лише йому самому, доглядати краму, коло його зброї ходити — а мав її зі собою кільканадцять штук, і рушниць, пістолів і шабель — так, щоб у потребі узброїти кожного візника та купця. Я мав пильнувати шатра й подорожної кухні, помагати при відправлюванні мит, оброки держати під числом і в усім, що приключиться та що буде треба, бути готовим на його приказ.

Їхали ми далі за Золочів, Теребовлю, Скалу, з дуже короткими попасами, а найчастіше й ніччю, бо тоді було дуже гаряче аж до самого Кам'янця Подільського. Там ми задержалися цілі дві доби. У Золочеві долучився до нас один віз. Виправили його тамошні вірмени. У Теребовлі також один. Із Кам'янця виїхали ми вже довгим журавлем, бо знову прибуло нам три вози.