— А то ви певно обдерли Хаскеля, Семене — сказав я — і маєте тепер багато золота на викуп…

— Обдер, не обдер — каже козак — мав песький син на собі гаманець певно повнісенький дукатів — але я не взяв ані одного. Я шукав чого іншого. І так Бог дав, що я найшов. І тому не дбав уже про його гроші.

— А що то було? — питаю.

— Дивіться, відкіля ти такий взявся цікавий! То було щось, що більше варта ніж золото, яке міг би двигнути на собі Рудий Хаскель, хоч ти бачив, який він хлоп. То було це, що погубило мого батька!

— А ви казали, Семене, що батька не що інше погубило, лише жидівська зрада.

— Але зрада з цього пішла, що батько мав те, на що жид був ласий наче вовк на барана, а чого купити не міг, бо батько знав, що воно варта. Бо бачиш, хлопче, у нас так буває: йде козак на виправу, уходи, чайками пливе на турецькі береги, здобуває великі скарби. Але як із уходів вертається і хоче продати, то зараз староста або його служба відберуть. А тож козак це шаблею здобув і на кім? На песькім сині на поганцеві, невірнім ворозі християнства. А то ж козак кров'ю своєю заплатив, лише кривди покарав, бо ж скільки то народу, скільки золота, скільки срібла зі святих церков не беруть турки й татари! Чи то справедливість? Але що діяти, так воно вже. Тому рад-не-рад козак мусить собі заходити з жидом, із вірменином, із волохом, що на таке купно лакомий, але найчастіше з жидом. Так і з цим Рудим Хаскелем бувало. Після кожних уходів приїздив поганець до нас і купував; за будьщо купував; десятої, сотої частини того не дав, що річ варта, а козак продати мусів. Торгував Хаскель добичею мого батька, але батько не дурний, знав, що за скарб рідкий має, що і сто таких жидів витрясти, і стільки грошей не витрясеш. Про одно Хаскелеві ходило, як чортові про душу, а цього не міг дістати. Заманив батька ніби до багатого купця, що буцімто з Москви нарочно приїхав, перший царський слуга. Той певно купить, для самого царя на Кремлі купить. Батько знав із давен-давна Хаскеля, торгував із ним довгі літа, повірив. Поїхав із жидом на волоську границю, впав у засідку. Хаскель забрав йому все, що було при ньому, а самого туркам видав і ще заплатити собі казав, бо їм пушкаря нараяв, якого на світі пошукати… От, бачиш, так то було.

Хвильку Семен мовчав і глядів перед себе похмуро, наче думав над чимсь, що сталося, і над тим, що завтра може статися. Нараз озвався: — Досить того говорення! Знаєш більше, ніж тобі знати треба, але того власне не знаєш, навіщо я тебе тут кликав. Мені час у дорогу. Ти присягнув на хрест святий і під великою клятвою, а хто такої присяги не додержить, буде від Пресвятої Трійці відділений і на місце Юди покликаний. Слухай же тепер і вважай! Бачиш цю щілину в скелі?

— Бачу.

— Стань плечима до скелі, оприся об неї, так щоб собою закрити щілину.

Я зробив, як Семен хотів.

— Тепер гляди вперед, просто перед себе, як стрілив; дев'ять кроків зроби, але великих, добре розкрячуй ноги, бо ти менший від мене.

Я зробив дев'ять кроків.

— Тепер клякни на одно коліно.

Я прикляк — а Семен приступив до мене, присів і землю біля мого коліна добре оглянув.

— Так добре, цілком добре, наче стрілив. Чи бачиш що на землі, знак якийсь, слід якийсь?

— Нічого такого не бачу — відповів я.

— Слухай же! В цьому місці, що на ньому тепер твоє коліно, я закопав те, що мого батька завело в ясир, що Хаскеля видало мені на кару, що вже передше було причиною і багато крови і багато нещастя. Того перса, що то приніс був аж з індійської країни, отруїв один вірменин, того вірменина задушили три греки в Білгороді, тих греків казав утопити адріянопільський баша, того башу вбив отаман Лобода, Лободу розсікли запорожці, аж воно дісталося моєму батькові, а батько в'яне тепер у поганських ликах… Коли б ти хотів узяти те, що я закопав, то і тебе жде нещастя…

— А ти того не візьмеш? — питаюся Семена.

— Візьму. На те я закопав, щоб узяти. Але тепер боюся брати, бо мене викликали вже всюди за того Хаскеля, як убійника. Мушу добре пильнуватися, щоб вийти ціло. Носити це при собі небезпечно; можна згубити, можна через злодія втратити. Але як із розвідки вернуся і вже напевно знатиму, де мій батько, в якім замку, в якого баші, прийду тут, або когось іншого пришлю до тебе, а ти цьому вірникові, що прийде в моїм імені, покажеш місце, де має копати.

— А якже ж я його пізнаю і як йому дам віру? — питаю на те.

— Ось то так, тепер мені подобаєшся, хлопче! — сказав Семен. — Я чекав лише, чи спитаєшся. Слава Богу, що ти спитався! Бо тепер знаю, що маєш розум. Слухай і затям собі: як хто прийде до тебе, чи то буде старий чи молодий, чи хлоп чи баба, чи слуга чи пан, чи чернець чи вояк, чи в лахміттю і з дідівською торбою, чи в саєті і при багатій шаблі — всеодно — коли хтось прийде до тебе і вдарить тебе долонею по лівім рамени та скаже слова: «Пророк Магомет!», то ти відповіш йому: «Варна». Він тобі на те має відповісти: «Тимченко здоровить тебе!» — а тоді маєш повести його на цю поляну, показати йому це місце, яке знаєш; нехай викопає й іде з Богом, а ти маєш мовчати про це як гріб.

— А тепер у дорогу — озвався Семен по хвилині і ми пішли назад тою самою дорогою і знову по дорозі клав мені в пам'ять усе, по чім я мав пізнати, щоб не заблудити, а трапити до цієї скали на поляні.

Коли ми вже станули в чистім полі, Семен обняв мене, поцілував в обі щоки й сказав:

— Бувай здоров, Івасю, помагай тобі Бог! А як піде щасливо, вернуся і візьму тебе зі собою на Січ, на пороги, там гулятимеш із нами і на турків ходити! Бо ти лепський хлопець, варт бути козаком! Бувай здоров!

Я його від щирого серця також наче брата поцілував і питаю: — А кінь де?

— А де ж був би? Є, чекає на мене, зараз тут буде. — І встромив палець в уста, свиснув двічі коротко, а пронизливо.

За хвилиночку почули ми копита в полі і кінь надбіг до свого пана, іржучи радісно. Семен скочив на сідло і пігнав вихром через поля ід дорозі.

Сумний вертався я до хати, бо втратив щирого приятеля. Входжу на подвір'я, бачу: мати стоїть у дверях і кличе:

— Івасю, це ти? Куди ж ти бігав по-ночі?

Я мусів мамі сказати, що мене Семен викликав, і що я потайки викрався, бо не хотів будити її, що Семен хотів попращатися зі мною та що я йому виніс пістолі.

— А чому ж тебе такий час не було? — каже мати. — Я збудилася з шелесту, дивлюся, тебе нема. Що ти так довго робив із козаком?

— Я відпровадив його до коня, він лишив був коня під лісом.

— І більше нічого? — питає мати.

— Більше нічого.

Добре, що то була ніч, бо інакше мама була б бачила, як я похнюпив очі і як зачервонівся на лиці. Мене ніхто не вчив брехати тай я не вмів брехати, але тепер збрехав уперше в житті і то перед рідною матір'ю. Жаль великий зняв мене і каяття. Було мені так, наче б зазнав я якогось нещастя. До світанку було ще доволі далеко, я поклався і заснув. Уже сонце високо стояло на небі, як я пробудився, і здавалося мені якийсь час, що те все, що сталося, було лише сном і нічною примарою. Став я скоро збиратися, аж увіходить матуся й каже: — Слухай но, Івасю, люди в селі говорять новину, що той жид іще жиє та що то дуже знатний купець, слуга і вірник різних князів і воєводів, які вставляться за ним. Семена вже всюди аж по Львів і Перемишль визвали, із самбірського замку вислано погоню в різні сторони, аж до угорської границі, гайдуків, смоляків, вояків. За Семенову голову визначено тисячу золотих Візьме той, хто його живого або вбитого приставить. Пігнало багато вояків і селян як добровольці ловити козака, навіть підстароста з гайдуком Ґерґеєм виїхали скоро світ.

Коли мати говорила це, гляділа на мене пронизливо і перелякано, а я вкляк ніби до ранішньої молитви, але слова застрягали мені в горлі, а серце билося мені так, наче б хто молотом товк під ребрами.

Батько мав вернутися з тієї турецької фірманки найдалі в серпні, а тимчасом ось уже й вересень добігав кінця, а батька як не було так не було.