Багато було плачу й голосіння дома з приводу тої батьківської виправи в дикі й небезпечні краї, аж над Чорне море.

Плакала мати, що батько пускається Бог-зна на які пригоди, плакав і я, але не тому, що їде, лише тому, що мене зі собою не хотів узяти. І так у великім жалю час минав. Тимчасом батько мовчки готовився до подорожі, а я, тоді хлопець уже доволі великий, помагав як умів.

Батько дав панотцеві на Службу Божу; вислухали ми її дуже набожно. Батько висповідався і запричащався, попращався з вуйком дяком і зі знакомими в селі.

На другий день рано, ще сонця не було на небі, а вже віз стояв запряжений, коні форкали наче на добру ворожбу та гребли землю копитами, так їм прибуло охоти й гаряча після двотижневого оброку. Батько перехрестив знаком святого хреста маму і мене, а мати його, обняв і поцілував нас обоїх, зробив бичівном знак хреста святого перед кіньми, сів спереду, луснув з батога… Вйо! Гей! Затарахкотів віз по сухій дорозі, а мені й мамі здалося, що то його ковані колеса по серці нам переїхали.

Небаром після від'їзду батька сталося в нас велике замішання, наче страшний грюкіт, лише що дуже невеселий. Верталися війська з турецької війни, а верталися бідні, вихуділі, обдерті й голодні, а в тій біді непам'ятні людської біди. Насамперед стала пересуватися шляхта, що повертала домів із загального ополчення. Їй спішно було до власного комина, а певно мало там хто з них бачив живого турка, бо то все зараз після хотинської потреби ще з-під Львова вернулося, не понюхавши пороху. Але за шляхтою щойно посипався справжній вояк найрізнішої зброї, ще наче мокрий від поганської, а й своєї власної крови, вкритий курявою битви, чорний від вітрів і сонця — часто хворий, часто ранений і окалічілий, а все голодний, обдертий і майже дикий. Надивився ти тоді, брате, що то війна вміє!

Всі ті вояки то переходили далі, то задержувалися. Та найчастіше бувало так, що ледве одні осядуться, а вже другі зганяють їх силоміць, так, що без брязкоту шабель і без стрілянини нераз не обійшлося. А все з гнітом і сльозами вбогого люду, бо в Польщі вояк довго був неплатний: жив із того, що йому дали, а радше з того, що сам узяв собі. Були між ними грабіжники, що не знав ти, чи то свій чи неприятель. Із татарином стояли нарівні. Де був який когут, то з'їли його; телят різали, полотно бабам видирали, зеренце жита й стебелина соломи не лишилися по них у стодолі. Таке то було польське військо. Так і в нас у Кульчицях діялося. А ця одна лише була розрада для мене, що зараз першого дня жовніри страшно збили підстаросту й гайдука Ґерґея, за те, що їх до двора не хотіли пустити, а казали їм поприставати на нас убогих селянах. Бог змилосердився, бо пішли нарешті або радше прогнано їх із цілої околиці. Коли ж прийшли гузари, підстароста з гайдуком Ґерґеєм списували для них кватири. А що наша хата була найгарніша в селі і була при ній велика стайня, то нас найперших і записали. У дворі, в якім лише підстароста Бжезінський сидів, станув гусарський підхорунжий з кількома товаришами, а на нашу хату припало три коні з одним чурою.

Пам'ятаю, було то вже підвечір, ворота нашого подвір'я були примкнені. Я сидів у хаті, коли чую хтось голосно кричить: — Гей! Гей!

Виходжу і дивлюся: перед ворітьми стоять три коні: два з них накриті цілі червоним сукном, а третій, багато менший, худий і на око дуже непоказний, а на ньому сидить юнак, у каптані з телячої шкіри, на якому шерсть була полишена, у баранячій шапці, високій і гострокінчастій, пригнутій на лівий бік. Із довгою списою, при шаблі; на плечах і при боці висять йому три ніби сакви, одна дуже довга, друга коротша, третя ніби кругла, а всі три дуже кудлаті, бо шиті з козячого кожуха.

— Гей! Гей! — кричить до мене — а відчиниш ти ворота, котюго!

Йду відчиняти, а тимчасом вийшла і мама, вже дуже лиха, червона й нахмурена, із затисненими устами, бо вже їй ті жовнірські кватири були доїхали до живого і так нас знищили, що і хліба сухого нераз не було, що пам'ятаю, мама звичайно говорила:

— Прийшов один, узяв сукману, прийшов другий, узяв сорочку, прийде третій, то хіба шкіру зідре з нас!

Але цей новий гість у телячім каптані якось так не виглядав, наче б нас із шкіри мав лупити. Хоч мене перед хвилиною назвав котюгою, тепер кивнув мені головою й усміхнувся весело, зіскочив із коня, зняв шапку, вклонився гарно мамі, поцілував її в руку і сказав:

— Слава Богу! Дай Боже здоров'я пані-матко!

Коли так зняв шапку і чемно нас поздоровив, ми обоє лише губи розняли зі здивування, бо той чоловік мав цілу голову обголену, а на чубку лишився йому тільки довгий жмут волосся, ніби коса заплетений, а той собі завинув аж поза вухо.

— А тебе як кличуть? — питається мене цей козак.

— Івась — кажу і питаюся: — А вас як?

— Я називаюся Семен Тимченко з-під Черкас, осавуленко.

Завів коні у стайню, а вже були йому зі двору обрік приставили, уставив у перегородах, прив'язав, насипав їсти, наложив сіна, а передше ще зложив у куті довгу спису і косматі бесаги. Потім із одної бесаги добув лук, із другої сагайдак із стрілами, а з третьої козацьку кобзу з дереневого дерева і все те біля сідла і двох пістолів, що їх мав під кульбакою, порозвішував у порядку на кілках.

Я ввесь той час водив за ним очима з великої цікавости, а як вийшов із стайні, побіг і я, ждав, чи скоро, так як інші вояки, візьме клясти і кричати до матері: «Давай, бабо, їсти!» Мати була саме на подвір'ї зі сокирою у руці і забиралася рубати дрова, бо наймита ми вже тоді не мали, а тут козак прискочив до неї, відібрав їй сокиру тай каже:

— Лишіть! Я це краще вмію!

Нарубав дров, заніс у хату, взяв дві порожні коновки і не питав навіть, де в селі криниця, бо її по дорозі бачив, та наносив води. Коли ж бачив, що мати розпалює, підсунувся і сам так скоро рознітив вогонь, що ми з матір'ю дивилися на це й дивувалися. Побачив чистий горнець, що його мати приготовила була, налив у нього воду, приставив до вогню, а як зробив те все, сів на лавці, моргає до нас весело і каже:

— Вогонь є, вода є, йно варити, коби було що! Так той Семен чемно приговорився до вечері, що мати рада була йому за цю його добрість, тож мав і пшоняну кашу з молоком і трохи шпирки до хліба найшлося — а їв наче вовк, такий був голодний.

Узяв нас відразу за серце цей козак і з кожним днем миліший був мамі. А я то його так полюбив, наче б то був мій рідний. Не був нам тяжкий, радше немало помічний. Матері коли лише міг, то помагав: дрова рубав, воду носив, хату замітав, на поле ходив, січку різав, на жорнах муку молов, що візьме, то йому під рукою горить, такий жвавий робітник, а веселий, а співає, аж у хаті любо.

Бувало візьме вечором цю кобзу свою і стане співати, перервами на струнах перебирає, що й вони аж співають, наче живі і здається тобі раз, що плачуть жалісно, так що і тобі хочеться плакати; то знову б'ють наче в радісні дзвони, або наче весела скрипка до танцю кличуть, що йно підскоч із місця; то знову шумлять тихо наче вітер у бурянах і гинуть десь далеко, далеко, наче б то аж за горами, за борами було, що вже не до вуха промовляють, але до самої людської душі, і так тобі здається, наче б щось дуже доброго й любого від тебе втікало, втікало, а вкінці зовсім утекло і вернутись не обіцяло… Моїй неньці все тоді на плач збиралося тай усе їй стояв перед очима батько бідний, самітний мандрівник у далеких поганських країнах.

— Милий Боже — каже раз мати — що там тепер мій поробляє!

— Ваш? — питається Семен і каже далі: — Ось я дурень, то я думав, що ви вдова. А де ж ваш?

— Поїхав із фірманкою, з вірменським крамом… уже тому кілька неділь буде.

— А куди поїхав? — питається козак.

— Далеко, дуже далеко, аж над Чорне Море. Козак сплеснув у долоні тай каже:

— Чорне Море! Знаю, знаю! Бував я на Чорнім Морі, ой бував! Так рік іще бував! Гей, гей, то наче моя батьківщина.