У тій крамниці всі стіни аж під саме склепіння заставлені були шафами й поличками з ясеневого дерева, а на всіх поличках стояли слої з поливаної глини, всі однакові, а кожний гарно мальований і на кожнім латинський напис. Тут продавали на малу вагу, а там на велику. Але були тут також такі незвичайні речі, яких не було на поличках, найдорожчі та найкращої якости, все замкнені під ключем.
За тією крамницею позаду була кімната з вікном на подвір'я, сильно закратованим. У тій кімнаті два широкі столики, стіл із книжками й велика скриня, ціла залізна зі штучним замком на два ключі. У тій скрині були гроші й важні папери. Тут усе сидів Ляшкевич при однім столику, бо другий був для пана Шпитка до писання. На тім столику лежала величезна книга, що ледве її двигнеш, уся в білу віслячу шкіру і мосяж оправлена. Її нікому не вільно було рушити, наче б то якась святість була. У цій книзі записували, хто що панові Шпиткові і що кому пан Шпитко був винен, і які торги з якими купцями заключено, і скільки якого краму має бути на складі.
Не так то мені легко пішло обізнатися з усім, що мені треба було знати, щоб не їсти даром пана Ярославового хліба. Спочатку я замітав лише крамницю й контору, чистив аптекарську посуду. Потім казали мені ходити до складу помагати при вантаженні краму. Щойно коли я привчився більше, що слава Богу, щораз легше мені приходило, то став уже розуміти вагу і добре пізнав, що то є ґданська, а що вроцлавська, що норимберська вага, що таке лашт, що камінь, що квінтал, що безмін, що турецька ока, що шифунт, що гривна. А всі ті різні ваги вживано у львівських торгівлях, бо тут торгує і німець, і італієць і англієць і турчин, а кожен по своєму важить і по своєму платить: той угорськими червоними, той венецькими цекінами, той аспрами, той п'ястрами, той золотими, той левками і так далі без кінця, що тобі, чоловіче, добре треба, накивати головою, заки те все на рівну монету перерахуєш. Потім я вже і в крамниці помагав і ціну товарів затямив, як котрий платиться. Сам також умів я, що треба було продати і як записати; до того поміг мені не стільки пан Ілля, бо ніколи не мав часу, що Красовський. Він бувало у ванькирику до пізної ночі сидить зі мною, вчить мене вправно писати й рахувати.
Ляшкевич знав усе про мене, бо я йому з усього мусів висповідатися. Замовчав я лише про Семена, про жида Хаскеля і про цю залізну коробочку, бо вважав себе все під присягою. Знав також Ляшкевич сумну історію мого батька, котрого я ні на хвилину не міг забути, бо все ще сподівався, що вернеться, або що живого де в поганській неволі віднайду й викуплю. Ходив навіть Красовський зі мною кілька разів до Антона Жеребка, довідатися, що сталося з тією валкою, що то з нею мій батько поїхав був у Туреччину. Одначе Жеребка не було тоді у Львові, бо як «королівський післанець» саме поїхав був до Стамбулу і не скоро мав вернутися. Його справник лише жалю додав мені, бо, каже, як твого батька відшукати, коли цю валку в родопських горах, або як тамошні болгари кажуть: на Деспотовій Планині, задержали опришки, крам забрали, а хто не втік, того на турецькі ґалери продали.
Та я надії не тратив і того собі з голови не дав вибити, що сам піду до Туреччини і таки відшукаю батька. У Львові я наслухався стільки про людей, які 'втратили половину життя в ясирі у поганців, а таки вернулися і навіть таких живих показували мені. Стільки я тут бачив купців, що їздили поза моря і поза гори за торгівлею, а Господь їх здоровими приводив додому, стільки турків своїм крамом тут на самім львівськім ринку торгувало, що те, що мені ще недавно здавалося неправдоподібним і майже чудом, цього я тепер відважно був би піднявся, щоб лише Бог дав якусь таку нагоду та щоб я доробився якогось шага.
Хто йно бував у Туреччині, а я знав його, такого випитував я про людей, про дороги й тамошні звичаї, просив Ляшкевича говорити з міськими баришниками й товмачами, бо вони знали про кожного, хто приїхав до Львова з турецьких країн або туди вибирався. Як лише мав я вільну хвилинку, бігав між вірмен і питав, чи не прийшла якась валка та чи якась не відходить. Пан Шпитко й Ляшкевич, хоч знали мої замисли, і хоч уважали їх запальчивістю молодечого серця, але мені таки здавалося, наче б у душі хвалили мою синівську любов. Аж ось одного дня, коли ми в індермасі перебирали крам, помічник Ярема зовсім несподівано каже до мене:
— Івасю, то-то завидуватимеш мені, як довідаєшся! Я підслухав, що мене хоче пан вислати за крамом у Туреччину, не знаю лише, чи ще цього року, чи щойно на весну.
Я аж прискочив до нього, цілую його в руку й кажу:
— Пане Яремо, маєте брати якогось челядника, візьміть мене зі собою!
— Я радо взяв би тебе замість іншого челядника, — каже Ярема — бо без челядника пан Ярослав певно не вишле мене. Та воно не від мене залежить, і навіть говорити мені не годилося тобі про це. Думай ти про себе, а що я сказав щось, ані слівцем не зрадься, бо я пана розгнівав би. Але чув я також, що пан Захнович вибирається небаром у Туреччину, але лише до Добруджі за кіньми. Він певно поїде з тією валкою, що то її має провадити пан Гарбар.
Я вже роботи не міг добре докінчити, так мені ці Яремові слова перевернули все в голові. Все помилявся в товарах і наче сліпий щупав руками між коробками й міхами. Коли ми скінчили, прикликав мене Ляшкевич до контори, де був і сам пан Шпитко.
Пан Шпитко відразу каже до мене:
— Треба тобі справити пристойніший одяг, бо ходиш малощо не обдертий. Пане Ляшкевич, пішліть його з Красовським до пана Чесака, нехай йому такий одяг зробить, як іншим нашим челядникам.
Як лише з'явився Красовський, пішли ми під Галицьке передмістя до Чесака, того самого, що то з нами був у лісі, коли ми мали ту пригоду з татарами. Чесак мав власну каменичку. Називалася вона Клопотівська, а краще й не могла називатися, бо мав Чесак із нею тяжких клопотів, що аж страх. Одідичив її з великими довгами і все мусів гризтися з вірителями так, що частіше сидів у ратуші, ніж у себе в варстаті. Та ми якось застали його дома, а Красовський, як усе був жартун, каже: — Пане Чесак, збирайтеся ж що духу тай біжіть до пана Джурджія Боїма за щонайкращим фалендишем, потім поступіть до Дуче, нехай мерщій за вами спішить з атласами, табінами, оксамитами, злотоглавом, а за нідерляндськими форботами до Вовчка, за золотими ґудзиками до Кудличка золотника. Не жалійте нічого, бо ось той пан Іван на Білицях Біликовський зволив замовити собі у вас одяг, а має бути такий, як пристоїть сенаторському паняті!
Чесак розсміявся, але на мене глянув щирим оком, бо зараз пізнав мене. І вже забирався до міри, а тут Красовський: — А може лишилося вам іще щось з хотинської війни, хррр! з тої добичі, що ви її на турках мечем здобули, хррр! то переробіть на нього злотолитий везирський каптан або прикрійте йому що з тої султанської соболевої шуби…
— Або сирійте добре штани Красовському! — озвався нараз за нами якийсь приємний, хоч гнівний голос, наче срібний дзвіночок. — Або кажіть йому порядно вилатати шкіру в варстаті, або йому ліктем плечі перемірте, або зовсім уже переніцуйте того спудея, бо може навиворіт буде ліпший!
Обертаюсь і бачу: в самих дверях другої хати стоїть дівчинка, рік їй може тринадцятий, гожа наче ягода, з оченятами лискучими наче іскри та личком рум'яним від гніву.
— Панна Оленка! — озвався Красовський ніби переляканий. — Я й не сподіявся!
— І я також не сподівалася, щоб Красовський із мого батечка такі собі робив жарти! Красовський не сподівався, що я чую, а то поганий викруті Чого Красовський не сміє батькові при мені говорити, того нехай не сміє говорити, як мене нема! Я не позволяю, не позволяю!
Красовський забув язика в роті, а мені вперше притрапилося бачити це в нього. Бо він завжди мав відповідь готову на все і ніхто з нас ніколи не дорівняв йому язиком. Повертівся трохи на місці, наче б хотів щось сказати, але потім уклонився чемно і мовчки вийшов із хати.
Чесак за той час глядів на свою дівчинку наче на святий образ, увесь розрадуваний, а лице дивно роз'яснилося йому, що виглядав, як інша людина. Оленка прибігла до нього, обняла його раменами за шию, гляділа йому щиро-сердечно в очі та говорила: — Пощо ви, тату, розказуєте чужим людям про хотинську війну? Кожний знає, що ви там були в таборі та що чесно робили те, до чого згодилися, і що ви навіть не взяли заплати. Чи то не маєте мене, Оленочки, на це, щоб я слухала вашого оповідання? Чи Оленочка не цікава, не терпелива, та може не вірить, коли розказуєте їй?
