Вернувся я з манастиря веселіший, із новою надією: — При Божій помочі таки найду батька.

Рушили ми в дальшу дорогу. В'їхали у страшні балканські гори. Сім днів і сім ночей стратили на цій переправі. Людей стрічали ми мало по дорозі. Ночували ми найбільше під голим небом, розтаборилися, а тоді нераз весело було: розложили вогонь, варили вечеру, пили сливенське чорне вино, яке ми мали зі собою в шкіряному мішку. Вірмени співали, а Вартанович із Шимоновичем смішно біля ватри танцювали, плескали в долоні й покрикували.

Я дуже жалував, що не мав Семенової кобзи, але і так співав козацькі пісні, що їх навчив мене Семен. Коли я раз став так співати одну, цей фірман або арабаджик, що ми його в Рущуку приняли, зірвався від ватри, наче б його гадина вкусила, але зараз сів, голову спер на руках і слухає. А видно, дуже сердило його, коли хтось заговорив і перервав спів, лише не смів виявити того.

Щойно в дорозі він промовив до мене. Перед виїздом і на виїзді навіть не звертав на мене уваги, аж мені було немило, що так ніякої вдячности не виявляє мені, за те, що я поміг йому до втечі. Але кілька миль за Рущуком, коли я йшов біля його возу, а Гарбар нас не бачив, каже він до мене:

— Бог тебе надніс, дитино. Смерть мене вже певна чекала, бо мали мене на другий день доставити до Джурджева. Тамошній баша мене знає. Були б мене нині вже на шибениці супи їли. Я пробував кілька разів утікати. Здавалося, що мені пощастить, бо приятелі помагали мені, але все дарма. А тепер от що, дурниця: пильничок за кілька шагів і вдалося. Бог так дав!

— А хто ви — питаюся — та й як називаєтеся, бо ви певно не болгарин, лише з наших українських людей.

— Я Панько. Так мене охрестили. Паньком клич мене.

— А як ви, Паньку, не втікали зараз далеко, лише в Рущуку лишилися? Не страшно було вам?

Коли б я був далі втікав, уже мене турки були б мали у своїх руках. У цьому ввесь розум, не боятися та й на місці лишитися, бо тут саме тебе не шукають. Топчі за мною далеко довкола навздогін розбіглися. Ще шукають мене. Та як би не твій дукат, може я був би й пропав. Віддам тобі його, Бог позволить, десятикратно, стократь може!

— А легко вам було втекти?

— Я вже тобі казав, що і сам не сподівався цього. Коли в ночі топчі спали, я відпилував ланцюг і побіг до манастиря Пресвятої Трійці. Там є один чернець, що мене добре знав, як був у Києві, у Лаврі. Але він не міг мене переховати, бо калуґери були б мене зі самого страху видали туркам, так бояться. Хотів мені цей знакомий калуґер дати чернечу рясу, щоб я переодягнувся, але я не хотів, бо калуґери ходять із бородами й довгим волоссям, а коли б я був не обстригся й не обголився, турки були б легко пізнали мене. Але ти, відки ти такий взявся, голубчику, що так умієш співати?

— Один козак навчив мене — кажу.

— Козак, козак навчив тебе — повторив Панько, наче б до себе говорив. — І ти варта бути козаком. Лепський був би з тебе молодець!

Я радо розбалакався б із ним, але він скупий був на слова. Ані руш потягнути його за язик. Гарбар спочатку кривим оком дивився на нього, наче б не довір'яв йому. Та чим довше їхав із ним, тим менше був недовірчивий, вкінці став його вихвалювати, головно, коли ми запустилися в найдикіші гори і між відлюдні дикі скелі. Гарбар добре знав, що в них засідають опришки на подорожніх, а вже найбільше на купецькі валки, бо з них можуть мати гарну добичу.

Був такий один шмат дороги, що жахом і найсміливішого проймав, бо все натраплялося на кінські кості, а навіть і на людські, ще свіжі. Біля них кружляли супи. Стрічалося й порозбивані скрині, наче сліди вбивства і грабежі. Шлях той звався гайдуцький, бо треба знати, що там розбійників називають гайдуками.

Їхали ми цими гайдуцькими плаями наче у воєннім поготівлі. Яка де була зброя, то Гарбар пороздавав. Кожний купець і ножний фірман мав набитий самопал. Найліпше в цьому йшов на руку Панько, головно в ночі, коли треба було чекати під голим небом. Тоді Панько наші вози цікаво в табор уставляв, випрягав коні, так що з того робилася ніби мала фортеця. В ній можна було боронитися й відстрілюватися цілій ватазі опришків. Розставляв теж чати, сам обходив бічні скелі, чи не відкриє засідки, а так усе знав нам уладити нічліг, що ззаду і з боків були ми безпечно закриті скелями, а коли б який напад був на нас, то лише з одного боку і спереду.

Одної ночі зчинився був навіть переполох і хто зна, чи нас були б ті гайдуки не обскочили. Стояв тоді Панько на чатах, бо була його черга. Побачив, як з-поза високої скелі вихилився на хвилинку опришок, розглянувся, скрився за скелею і свиснув, наче б знак давав товаришам. Панько вистрілив із рушниці, а на відголос стрілу ми всі зірвалися на рівні ноги та як нас було кільканадцять, вистрілили всі разом із рушниць, що аж скелі на милю наче одним громом загреміли, хоч ніхто з нас не знав, навіщо стріляв і в кого.

Розсердився за це дуже Гарбар, бо він один не стріляв, прискочив до нас і дуже насварив. Каже, що то за яса була, чи то місяць заваджає вам та й ви хотіли його зістрілити з неба? А тепер, як би так ті гайдуки впали на нас із гір, ганчарами нас порізали б наче баранів, бо ніодин із вас не має кулі в рушниці. І казав нам скоро набити рушниці та й каже до Панька: — Ми тут лише два вояки: ти, що стріляв і я що не стріляв. Не може бути інакше, лише так, що ти колись був вояком.

— Може і бував — відповів Панько і на тім скінчив.

Шостого дня вранці в'їхали ми на місце, де дорога веде серед найвищих верхів балканських гір.

Звідтам, після тяжких трудів зійшли ми з гір. Подорож ішла тепер нам уже жвавіше й безпечніше. Одначе для мене не була вже така весела, бо мені небаром треба було розлучитися і самому, без чужої ради і власною лише головою думати про себе і про те, як зробити те, що я собі постановив. У Калафері, невеличкому містечку попросив я Гарбаря, щоб відпустив мене вже зі служби, бо відси піду до Мезембрії. Гарбар знав уже про мої замисли, бо в дорозі я нераз згадував про них.

Нерадий був він із цього і всякими способами хотів відвести мене від моєї постанови, бо, каже, дороги не знаєш, мови не знаєш, способів не вмієш, грошей не маєш, наче сліпа нетля в огонь летиш на власну згубу та й, що мав би ти визволити батька, сам у неволю попадеш.

Та коли побачив, що не відведе мене від замислу, давав уже мені лише різні добрі поради і вказував способи, як собі радити. Дав мені теж п'ять дукатів заслуженини, хоч мені того не обіцював ніколи та лише з ласки брав мене зі собою в дорогу. Коли я з усіми розпрощався і вже мав відійти, взяв мене Панько набік і каже:

— Нехай тебе Господь провадить, добра дитино. Коли б я так міг, не пустив би тебе самого. Пішов би з тобою і може що поміг би тобі. Але я з тим купцем згодився до Адріянополя і мушу додержати слова. Та хоч би і на це був спосіб, то я в іншій стороні маю дуже пильні справи. Я ту Мезембрію знаю, бував я і там. Я на всьому Чорноморському побережжі наче в себе дома. Тяжко тобі там буде вдіяти що, бо там самі потурчені греки, а то собачий нарід, гірший від справжніх турків. Уважай же добре. Коли буде там у пристані та ґалера, на якій має бути твій батько при веслах, то тяжко буде дістатися на неї власним розумом. Але там є один помак, себто потурчений болгарин, але ні пес ані баран, бо він і ніби в Магомета вірить, і перед Божою Матір'ю свічку світить, як йому треба. Легко здибаєш його. Він усе біля пристані вештається між човнами і суднами. Називається Юсуф. Як побачиш невеличкого чоловіка, з таким зарослим обличчям, що нічого з нього не побачиш, лише ніс дуже великий і кривий, наче дзьоб у супа, то це буде Юсуф. За цекіна він тебе поведе на ґалеру, бо то турецький брат і наймит, і так побачишся з батьком. Але не запускайся в ніяку справу з тим Юсуфом, нічого не вір йому, бо зрадить тебе. Знаю я його, песького сина. Він за гроші все продасть. Власну душу дав би, козака продасть туркам, турка козакам, а турка і козака чортові, коли б хотів платити. Боже, помагай тобі!