— Я, я хотів уберегти матір, — прошепотів Тихий, — і особисто ні в чому не винен. Коли вони з Вєрою порозумілися, мати сказала їй, що Салач сховав ту річ у пані Салачової.

— Це ми вже знаємо, — нетерпляче урвав його Клубічко. — Мені здається, ви хочете затримати нас, щоб Вєра змогла втекти.

— Але сказала їй, — провадив Тихий ледь чутно, — що пан Салач так боявся за своє життя, що домовився з дружиною…

— Ви замовкаєте у найцікавішому місці, тепер ми біля самої суті. То про що ж він домовився?

— Як пошле акварель, Ліда ту річ комусь оддасть.

— Знов не все, — нетерпляче мовив Клубічко. — Кому вона мала віддати? Хоч, власне, я знаю й це: вам!

Тихий похнюпився:

— Так, мені. Проте я за це не відповідаю, бо так домовилася з Вєрою моя мати.

— Я хочу знати подробиці! — скипів Клубічко.

— Подробиця була одна. В тому листі, що його Вєра залишила в її кабінеті…

— Нарешті,— задоволено сказав Клубічко. — Ну-ну?

— В тому листі говорилося, що коли Салачова не привезе тієї речі до завтра після полудня на мою квартиру в Пісарках, Салач помре. Так само накладе він головою, якщо вона комусь розповість про лист. До листа було додано й акварель.

— Але ж ви поклали її в альтанці!

— І там теж. Було дві акварелі. Вєра сказала, що так треба.

— Тепер, гадаю, ви вже сказали майже все, що знаєте, — мовив Клубічко. — Але підвалу не уникнете. Зрештою, вас чекають гірші випробування. Як тільки уявите їх, то в підвалі вам буде, як на курорті.

Клубічко покликав хазяїна готелю, той охоче показав надійний підвал — туди заштовхнули Тихого; Клубічко спитав, чи в готелі є пані Мюллерова. Так. А Салач?

— Теж, — відказав хазяїн. — Прийшов до нас у понеділок і мав такий нужденний вигляд, що ми відразу поклали його в ліжко. Хотіли покликати лікаря, але Салач заперечив. Мовляв, це звичайний приступ, його давня хвороба нирок, зарадити може лише коріння, яке він носить із собою. Попросив мою дружину заварити, випив, і йому наче полегшало. Цілий день спав, а коли прокинувся, був страшенно кволий. Ми з жінкою подумали: хай тут іще день-два поживе. А тоді сталася та пригода з паном, котрий балакав по-німецьки.

Смертельно втомлений Клубічко трохи не підскочив:

— З яким паном?

Хазяїн готелю стенув плечима:

— Я не знаю про нього нічого, тільки те, що балакав він по-німецьки й приїхав у машині якоїсь закордонної марки. Питав про Салача, і хоч я й тямлю трохи по-німецьки, насилу його зрозумів, бо дуже незвична у нього вимова. Тоді я гукнув пані Мюллерову, вона німецьку знає краще за мене.

— І вона йому сказала, що Салач тут! — докірливо вигукнув Клубічко. — Нещасний, хіба ви не чули, що Салач зник, а його квартиру перевернули догори дном?! Чи ви не могли здогадатися, що німець — один із тих, хто переслідує Салача, і прийшов по нього?!

— Про те, що до пана Салача хтось удирався, я не знав, — виправдувався хазяїн. — А пані Мюллерова й словом не прохопилася чужинцеві про те, що Салач у нас.

— Не сказала?! — здивувався Клубічко.

— Побалакала з ним кілька хвилин, підійшла до мене й шепнула, що про Салача ані словечка. Мабуть, попередила й інших, бо чужинець щось перекусив та й поїхав. Пані Мюллерова потім мені призналася: цікавість невідомого до Салача видалася їй підозрілою, тож вона йому відповіла: наскільки їй відомо, пан Салач поїхав до Праги, мабуть, до колишньої своєї дружини,

За кілька хвилин Клубічко побачив пані Мюллерову, яку привели до нього. Це була звичайна жінка, років на шість-сім молодша від пана Мюллера. Забачивши Клубічка, почала плакати.

— Ну, пані Мюллерова, я ще всього, що у вас на сумлінні, не знаю, але, врятувавши людині життя, ви дуже полегшили свою долю. Салача можна везти?

Мюллерова потвердила:

— Тепер уже можна.

Клубічко трохи подумав:

— Не гнівайтесь на мене, але я звелю доправити вас і пана Тихого до Турнова. Владнавши справу, заради якої сюди приїхав, я вас одвідаю й поставлю кілька запитань.

Клубічко наказав одвезти Мюллерову й Тихого до відділення КНБ в Турнові, пильнуючи, щоб вони не розмовляли між собою. Соумара попросив їхати до Вальдштина, куди подалися Шашкова та чужинець.

Стемніло. Їхали, ввімкнувши фари. Від Грубої Скали до Вальдштина вела не дуже широка, гарна лісова дорога. Не проїхали й кілометра, як шофер зупинив машину.

— Он там у гущавині,— схвильовано вигукнув, — хтось лежить!

Усі вискочили з машини. В заростях лежала людина. Підійшовши ближче, розгледіли костюм і перлисто-сірий плащ.

— Всі не підходьте, — наказав Кост. — Шукайте сліди. Але в траві не було видно жодного сліду. Клубічко нахилився над жінкою. Їй вистрелили в праву скроню і в бік.

— Покличте Соумара, — сказав Клубічко Костові. Схвильований Соумар нахилився над тілом, зняв капелюх і мовив:

— Це вона.

— Може, ще жива? — спитав Клубічко.

— Можна її перевернути? — спитав Соумар. Клубічко кивнув. Професор перевернув безвладне тіло і притис вухо до її серця. Відтак підняв її руку й опустив. Рука безвладно впала на землю.

— Мені жаль, — прошепотів він;— якщо я в цьому хоч трохи завинив…

— Якщо ви в цьому хоч трохи завинили… — так само пошепки відказав Клубічко. — Якщо в цьому хтось авинив, то тільки природа, що наділила її красою, яка призвела до цього сумного кінця. Але чи це справді кінець?

— Вона вмерла приблизно півгодини тому. Постріл у скроню був смертельний, — відповів Соумар.

Клубічко скерував на мертву промінь свого ліхтарика. Вродливе обличчя, облямоване золотавим волоссям, було спотворене жахом, очі вирячені. Клубічко квапливо погасив ліхтарик.

— Сталося приблизно так, як я вам казав. Той тип, пересвідчившись, що головну партію програно, думав тільки про те, як замести сліди. І, здається, чинив це не лише зі страху за свою шкуру, а й з інших причин.

— Але ви його повинні схопити! — майже нестямно вигукнув Соумар.

— Я зробив усе, що міг, ви знаєте, всі дороги перекрито. Думаю, ми його піймаємо. Він не дурний, одразу зрозумів, що на голубому «тудорі» не втекти. За кілька хвилин, певне, одержимо повідомлення, що знайдено «тудор». Мерзотник, мабуть, поставив десь тут недалеко свою машину і, здихавшись пані Шашкової, мчиться тепер до Праги. В столиці візьме інший автомобіль і на ньому доїде до кордону. А там його чекають люди, котрі сховають. Можемо й не схопити, хоч і докладемо всіх зусиль.

— Така гарна жінка… — пробурмотів Соумар.

— Котра хотіла вас отруїти, — докинув Клубічко. Соумар махнув рукою:

— Я вже казав Трампусові: що означав у її очах нікчемний чоловік з огидно червоною бородою? Втім, особисто проти мене вона нічого не мала, просто я став їй на дорозі.

— Якби вона могла ще щось сприймати, — не без іронії зауважив Клубічко, — то тішилась би, що й після смерті мала успіх. А для таких жінок, як вона, це все. Який, власне, головний її злочин? Що невдало вийшла заміж. Якби знайшла чоловіка, котрий заробляв би стільки, скільки їй треба, може, й стала б порядною дружиною. А загалом її нещастям був Тихий.

— Чому саме він? — спитав Соумар.

— Бо вона любила його. Тихий — її єдине й велике кохання. Але він був голий як бубон. Мав би стільки грошей, як швейцарець, — ніколи б не полізла в комбінезоні по дощечках до Ліди. В цій дивній грі, професоре, був один-однісінький справжній злочинець. Це той уявний швейцарець. Він запродався, щоб мати гроші, і давав гроші, щоб купувати нестійкі душі.— Клубічко стишив голос до шепоту: — Про ту річ мені не відомо нічого певного, я тільки здогадуюсь. І цей здогад цінний тому, що я, мабуть, ніколи не знатиму правди. Ви звернули увагу на тих чотирьох у цивільному, котрі приходили до вас?

— З першого погляду помітно: вони не звикли ходити в цивільному, — відповів Соумар.

— Так, — мовив Клубічко. — Ви, певно, також знаєте, що під кінець війни Гітлер почав випробовувати різні види ракет. Пріоритет у цьому належав японцям, але ті вміли тільки катапультувати бомбу, якою керувала людина: людина з бомбою падала на певну ціль, приміром, на бойовий корабель, знищувала корабель і гинула сама. Таких людей звали камікадзе. Але бомби були малі, ефект невеликий. Німці вдосконалили ракети, і коли союзники вступили до Європи, почали відчайдушно запускати їх. Це були Фау-1 і Фау-2.